Військового капелана зі США охороняє асистент зі зброєю

У Міжнародному центрі миротворчості і безпеки (Яворівський полігон) у Львівській області українські військовослужбовці з 2015 року тренуються за стандартами НАТО. З військовослужбовцями країн-НАТО, які працюють на полігоні в якості інструкторів, прибули і військові капелани. Що спільного і відмінного між військовими душпастирями Збройних сил США, Канади, України?

«Мені більше подобається, як мене називають капеланом, а не підполковником, бо хрест на моїй формі важливіший для мене, аніж звання», – говорить американський пастир Клей Селмела. Він підполковник армії США і військовий капелан, водночас, ходить у військовій формі, але зброї не носить. Має асистента, який не лише допомагає у душпастируванні, але й вміє стріляти і носить зброю. Словом, є його охоронцем у надзвичайних ситуаціях. Під керівництвом душпастиря сім батальйонів, де у кожному є капелан і асистент. У ротах військового священника немає.

«Я раніше був військовослужбовцем, а не капеланом. Служив у піхотній дивізії, пізніше в десантному підрозділі. Через деякий час пішов із армії і став бізнесменом, але у США не вистачає пастирів і Церква запросила мене піти в семінарію. Я служу пастирем на півночі Вісконсину. Коли дізнались, що я служив у війську, мені запропонували капеланство. Бо їх критично не вистачає в армії США і я знову опинився у війську. Я на постійній службі капелана, працюю у своїй церкві і раз місяць служу в армії. Два-три тижні на рік щорічні тренування. Насправді моя служба не відрізняється від цивільних пастирів, окрім того що я ношу форму», – каже військовий капелан Клей Селмела.

Він – протестантський капелан, але для військовослужбовців іншого віросповідання шукає душпастирів. Якщо у місті такої людини немає, то об’єднує солдат одної релігії у громаду і вони спільно моляться.

Релігія у військових операціях відіграє велику роль, тому перш, аніж їхати в Україну, пастир Клей Селмела дізнавався про релігійне життя України, шановані тут свята і традиції. Про це він поінформував командира і військовослужбовців, щоб вони були обізнані і не планували завдання на день, коли українці святкують, щоб не образити їхні релігійні почуття.

«Ми стараємось більше уваги приділити тому, щоб висловити повагу до людей, незалежно, де ми перебуваємо», – зауважив капелан ЗС США.

Завдання капеланів

Дбати про живих, доглядати за пораненими, шанувати загиблих – таке завдання капеланів країн-членів НАТО і України. На відміну від американського військового душпастиря, капелан ЗС Канади українського походження Іван Нагачевський, не буває у гарячих точках.

«Я маю три завдання – служити своєму віросповіданню, я греко-католицький священник і маю дозвіл відправляти римо-католицьку службу. Мушу допомагати військовим із іншим віросповіданням знайти капелана, їхню церкву. Якщо хтось – протестант, то я маю йому допомогти бути найкращим протестантом і так із іншими релігіями. Найбільше завдання – дбати про всіх, щоб супроводжувати військових у час їхніх труднощів. Місія в Україні – вчити українських військовослужбовців і ми вивчаємо їхній досвід», – говорить військовий священник Іван Нагачевський.

Військові капелани Клей Селмела та Іван Нагачевський

Якщо роль капеланів у військах країн-членів НАТО чітко визначена законодавством, то в Україні – ні. Українські військові капелани не є соціально захищеними, а їхня діяльність регулюється наказом Міністерства оборони. У червні 2019 року парламент у першому читанні проголосував за законопроєкт «Про військове капеланство», який мав би врегулювати співпрацю держави і релігійних організацій у питаннях військового капеланства. На сьогодні капелан не є повноцінно інтегрований в українське військо.

У складі батальйону і вище може утримуватись одна посада військового капелана. Кожна церква самостійно вибудовує свій інститут капеланства.

Досвід українського капелана

Отець ПЦУ, військовий капелан Андрій Дуда має власний досвід співпраці з військовими. Із 2015 року, як волонтер-душпастир, їздить на Донбас на місячну ротацію, постійно навідується до військовослужбовців 80-ої окремої десантної бригади, щоб поспілкуватись, сповідати, а також вирушає на Схід із освітньо-мистецькою програмою, відвідуючи школи, сиротинці, різні військові частини, надаючи і духовну опіку. Священник не працює у штаті ЗСУ, виконує священничі обов’язки у Львові, у церкві святого Миколая ПЦУ.

«Для мене так цінніше і ефективніше працювати, це справді мій досвід. Капелан – це величезна свобода. Мій брат був кулеметником-добровольцем. Як тільки була можливість піти капеланом, я пішов і потрапив до десантників. Я раніше служив в українській армії і бачив, як її розкрадали в 1990-ті роки, потім не хотів нічого мати з військовими, бо тоді була армія для тих, хто не відкупився від війська. Але так сталось, що я став капеланом. Спершу на службу приходив командир, ставив свічку, а військові не ходили. Ми виконували своє завдання – служили і до нас придивлялись, ми молились за них, до нас почали приходити військовослужбовці», – розповідає отець Андрій Дуда.

Отець Андрій Дуда

Проблеми, які капелани допомагають долати військовослужбовцям, схожі, як у натовських арміях, так і українській. А це проблеми у стосунках у родині чи з друзями, на службі, фінансові, втрата побратима чи когось із близьких людей. Буває, що доводиться знаходити потрібні слова, коли у солдата вмирає улюблена тварина.

«Минулого тижня в одного з наших солдат помер кіт і він був дуже розстроєний. Ми мусили багато спілкуватись і я цитував Біблію, що Бог турбується про людей і також тварин. Але загальна концепція того, чому капелан важливий, бо він є помножувачем сили. Коли капелан робить свою роботу добре, то і підрозділ може виконувати свою місію краще. Якщо у солдатів тривоги, смуток, персональні проблеми, вони не будуть концентруватись на своїй службі для українського війська», – каже військовий капелан США Клей Селмела.

Духовною опікою запобігти самогубствам

Великий біль відчувають військові душпастирі, коли людина морально чи емоційно падає, а їй не можуть допомогти, хоча докладають багато зусиль. Спільною проблемою в українському й американському війську є випадки самогубств серед військовослужбовців. За різною інформацією, з усіх бойових втрат українських військових близько 20 відсотків – це суїциди. Причини досить різні, а це передусім нерозділене кохання, проблеми у родині, побутові труднощі.

За словами військового капелана з Канади Івана Нагачевського, попри конфіденційність сповіді, якщо він дізнається про намір солдата вкоротити собі віку, повідомляє поліцію, медиків, командира. Головна мета – врятувати життя людини. Кожен випадок суїциду український капелан Андрій Дуда проносить через себе.

«Зажди думаю, що замало роблю, якщо таке стається. З кожним не можеш бути на війні і тримати за руку. Досвід суїцидів є на передовій. Якось двоє солдат вчинили самогубство в один день через нещасливе кохання. Одного вдалося врятувати. Моє завдання зуміти переключити людину і направити на правильну дорогу», – зауважив отець Андрій Дуда.

Фотографія з виставки капелана Андрія Дуди

Військові капелани потрібні армії, тому що вони допомагають триматись психологічно врівноважено, говорить український десантник Василь Матіїв. Він має досвід спілкування з капеланами.

«Ми весь час спілкуємось, капелани цікавляться нашими справами. У мене не було таких важких проблем, але капеланів сприймаю, як людей, з якими можна бути другом. Довкола одні військові, а від священника можеш почути іншу думку, під іншим кутом, через Святе Письмо, духовне слово. На війні надіються на солдата і Бога, а капелан, як посередник», – наголосив військовослужбовець.

Ким були перші військові капелани?

Історія капеланства почалась у ІV столітті. Воїн і син римського вояка Мартин Турський зустрів тремтячого від холоду жебрака. Мартин скинув свій плащ, перетяв його навпіл мечем і вкрив бідолаху. В ночі йому явився Ісус Христос, одягнений саме у цю половину плаща. Мартин Турський прийняв після видіння християнство і присвятив себе Церкві.

Плащ святого Мартина (латиною – сареllа) носили в бій, він став реліквією Церкви і армії. Охоронець Мартинового плаща (сареllanus) одержав титул «капелана». Місце, де зберігався цей плащ, стало місцем богослужіння – каплицею.