В Україну приїхав Роберт Гікс – відомий фахівець із питань травматичного стресу та релігійного екстремізму, автор десяти книжок, спікер міжнародного класу. За більш ніж за тридцять років служіння капеланом у військово-повітряному підрозділі армії США мав справу з різними психологічними травмами, спричиненими війною, працював з вояками та їхніми родичами.
Тепер він зустрічається з учасниками бойових дій на сході України, допомагає колишнім бійцям та їхнім рідним боротися з наслідками посттравматичного синдрому та моральними травмами.
«Перше – слухати, друге – слухати, третє – слухати» – такі головні три правила роботи з тими, хто пережив війну, говорить Роберт Гікс.
Цього разу, під час свого вже четвертого приїзду в Україну, організованого благодійним фондом «Об’єднані заради миру», він поспілкувався з бійцями та командирами полку спецпризначення «Дніпро-1», батьками та дружинами загиблих військових, волонтерами і дав невелике інтерв’ю для Радіо Свобода.
– Пане Гікс, капелан – це посада чи волонтерська місія у Збройних силах США? Яке головне завдання капелана?
– В американській армії є повночасні капелани. Так, це робота, це оплачується урядом. Але у нас також є багато капеланів, які служать як волонтери. Я 32 роки прослужив в армії, для мене це була робота. Разом з тим, це було моє покликання.
У нас немає зброї, але ми носимо каску, у нас є бронежилет. У нашій армії у капелана є помічник, який носить зброю і який його захищає. Коли починається бій, капелан і його помічник – як одне ціле
Забезпечувати богослужіння, підтримувати, «живити» живих, турбуватись про поранених і вшановувати мертвих – такі основні завдання капелана. Звичайно, ми даємо якісь духовні поради нашим командирам, ми вже стали духовними наставниками, порадниками для командирів, і особливо в релігійних питаннях. Що роблять капелани під час бою? Ми багато молимось, ми консультуємо. У нас немає зброї, але ми носимо каску, у нас є бронежилет. У нашій армії у капелана є помічник, який носить зброю і який його захищає. Коли починається бій, капелан і його помічник – як одне ціле.
Коли розпочалася війна в Іраці, моїм завданням було працювати у військовому шпиталі в Німеччині, куди доправляли поранених. Там я бачив уже не самі бої, а їхні наслідки.
– Чи відрізняється чимось робота з тими, хто переживає посттравматичний синдром, в різних країнах, робота з американським бійцем і, приміром, з українським?
Не важливо, в якій країні живуть солдати, на війні вони зустрічаються з однаковими моральними травмами
Я думаю, що моральні питання – однакові для всіх солдатів. І це та сфера, з якою працюють капелани. Я як капелан Військово-повітряних сил в основному працював з пілотами. Один із пілотів розповів мені свою історію. Він летів дуже низько над річкою Євфрат і побачив іракський військовий катер. У той час він не міг стріляти по ньому, якщо катер не відкриває вогню по ньому. Коли він підлітав, він помітив постріл із цього військового катера. Тоді він випустив ракету і швидко змінив курс. І ось він каже: коли я розвернувся, то боковим зором перед тим, як моя ракета влучила в їхній катер, я побачив, як моряки просто виплигують із нього. І тут же катер вибухнув. І він каже: Військово-повітряні сили навчили мене дуже добре, як убивати, мене вчили, як скидати бомби, як випускати ракети, як уникати зіткнень з іншими літаками та ракетами, але ніхто не вчив мене, як це – вбивати інших людей, не розповів, що я буду відчувати, коли від моєї ракети загинуть люди.
Це стає завданням капелана – працювати з моральними травмами. Це – питання сорому, питання провини і питання прощення
І я розумію, що від цього немає ніяких ліків. Навіть психологи не можуть допомогти в цьому питанні. Для цього потрібен капелан, адже моральні травми – це його питання. Не важливо, в якій країні живуть солдати, на війні вони зустрічаються з однаковими моральними травмами. І тому зараз капелани все більше і більше стикаються з цим, це стає завданням капелана – працювати з моральними травмами. Це – питання сорому, питання провини і питання прощення.
– Ви говорите, що війна – це моральна травма та питання вибору для солдата. Чи є у вас відповідь на питання, з якими звертаються бійці, наприклад, «чи мав я право стріляти?», «чи мав я право вбивати?». Як відповідаєте Ви на такі запитання, чи просто розділяєте з ними їхні почуття?
За Женевською конвенцією, за законами війни, вбивство під час бою не вважається вбивством. Але в моральному плані це все одно вбивство. І тоді в серці людини виникає оцей конфлікт свідомості, конфлікт совісті
– Велику допомогу я знаходжу у вивченні історії. Коли я дивлюсь на війни, які відбувались іще тисячоліття тому, в Римській імперії, коли військові боролись не дистанційно, як ми зараз, а віч-на-віч, обличчям до обличчя, коли треба було вбивати конкретну людину, я бачу те, що навіть у ті часи тільки люди, які мають мораль, переживали моральну травму від убивства. Все християнське вчення ґрунтується на вченні «не убий». Армія ж і військове навчання намагаються переконати тебе, що це нормально – вбивати ворога, у цьому немає ніякої проблеми, це твоя робота. І для того, щоб це робити, вони намагаються ніби «демонізувати» ворога, позбавити його людських рис, аби тобі було легко його вбивати. Таким чином ми приходимо до різних характеристик, якими ми наділяємо ворога, до різних слів, якими ми його називаємо. «Таліби» чи ще якось. Я знаю, що у вас також є слова, якими ви називаєте ворога. Задля того, аби солдатові було легше вбивати, його націлюють на те, що то взагалі не люди. За Женевською конвенцією, за законами війни, вбивство під час бою не вважається вбивством. Але в моральному плані це все одно вбивство. І тоді в серці людини виникає оцей конфлікт свідомості, конфлікт совісті. І тоді відбувається те, про що розповідав мені пілот: я робив свою роботу, виконував наказ, стріляв по ворогу, і – я убив багато людей…
Те, що вони не розповідають, починає у них тягарем накопичуватись на душі. Моє завдання як капелана – розговорити цих хлопців. Щоб їм було кому виговоритись
Уявімо ситуацію. Зустрічаються пілоти в барі, багато пілотів. Проголошують тости за перемогу, п’ють… Як ви думаєте, почне цей пілот розповідати своїм друзям про свої моральні переживання? Ні, звичайно. Адже всі вони один одному розповідають, які вони герої. А те, що вони не розповідають, починає у них тягарем накопичуватись на душі. Моє завдання як капелана – розговорити цих хлопців. Щоб їм було кому виговоритись. Ми проходимо з ними крок за кроком під час подолання посттравматичного синдрому. Якусь частину лікарі можуть вилікувати медикаментозно, якусь частину – психологи. Самі солдати намагаються заглушити це алкоголем. Але моральні питання все одно лишаються, адже це конфлікт совісті.
Один із наших психіатрів якось сказав: мені так часто хочеться бути священиком, а не лікарем, щоб я міг сказати солдатові: «ти прощений за те, що ти робив під час війни»… І це те, чому ми можемо навчитись із досвіду давно минулих битв, хоч у Спарті, хоч в Афінах. Суспільство завжди посилало своїх солдатів на війну, а коли ж вони повертались – мали пройти цей період покаяння і прощення…
– Пане Гікс, чому зараз ви в Україні? Чи збагачують зустрічі з українськими бійцями та їхніми родинами вас якимось досвідом, чи головна ваша мета – поділитись своїм?
– Звичайно, це все збагачує мене. Люди, посмішки… Такі люди, які присвятили себе капеланству, які роблять це від чистого серця. Я навіть не можу висловити словами, що це дає мені.
– Перед зустріччю з родинами загиблих військових ви сказали, що не будете давати ніяких порад, а просто хочете розділити з ними їхній біль. Як ми, суспільство, можемо розділити цей біль, як підтримати?
У нашій країні є багато організацій, які підтримують ветеранів, дають їм гроші, але вони не думають, що їм потрібна робота, можливість заробляти
– Слухати їх, слухати і слухати. Дати їм виговорюватись. Чим більше ви взнаєте родину, чим більше ви дізнаєтесь про їхні потреби, тим більше ви зрозумієте, як конкретно ви можете їм допомогти. Іноді потрібне елементарне – допомогти влаштуватись на роботу. Навіть це буде допомогою. Це стосується і ветеранів. У нашій країні є багато організацій, які підтримують ветеранів, дають їм гроші, але вони не думають, що їм потрібна робота, можливість заробляти. Я завжди говорю, що не можу вирішити всі проблеми, але якісь дрібниці, дрібниці, дрібниці – а з них складається наше життя. Я знаю, що Бог зробив все, щоб забезпечити наші потреби, але ми тут, на Землі, є Божими руками.
– Ми знаємо, що ви є автором десяти книжок. Чи буде досвід перебування в Україні матеріалом для написання ще однієї?
– Так, звичайно. Я завжди пишу про те, де буваю.
ДОВІДКА: Роберт М. Гікс – полковник Військово-повітряних сил США (у відставці), старший капелан ВПС США, пастор пресвітеріанської церкви, має досвід роботи в бойових умовах, військових шпиталях та як військовий інструктор. Консультант із навчальних програм Університету Військово-повітряних сил США. Автор 10 книжок на тему бойового стресу й підготовки капеланів. Викладав у коледжах та університетах Болівії, Австралії, Канади, Румунії, Кенії.
