«Переживаю війну на Донбасі як власний біль» – капелан армії США Ольга Вестфолл

Дніпро – Військовий капелан із США Ольга Вестфолл приїхала в Україну, аби поділитись досвідом зцілення моральних травм з українськими колегами, психологами, волонтерами та бійцями. Уродженка Дніпра, вона вже довгий час живе й працює в США, але щиро вболіває за Україну. Жінка має 17-річний досвід капеланської служби в Америці. Зараз вона працює капеланом медичного центру Адміністрації ветеранів у місті Атланта та в резерві Військово-повітряних сил США. Радіо Свобода розпитало про її досвід роботи з моральними травмами ветеранів.

– Пані Вестфолл, на чому ви робите основні акценти, починаючи працювати з ветераном?

– Ми ведемо багато різних груп, це групи духовної підтримки. Є така методика – залучення кожного з ветеранів до роботи в групі. Це не те, що в мене є якась тема, я її прочитала і на цьому все скінчилось, ні. Ми обираємо тему, яка торкає душу, яка цікава й актуальна для ветеранів, і впродовж роботи групи, упродовж години, вони виговорюються. Вони діляться своїми болями, переживаннями або своїми розповідями, як вони змогли пройти через це. Розповідь однієї людини може – як «ланцюгова реакція» – торкнути серце іншої людини. «У мене теж таке було, я через це пройшов…». І таким чином ветерани ніби самі себе лікують. Я лише стежу, щоб не переходили на теми, які не мають стосунку до бесіди, спрямовую. Якщо бачу, що вони замовкли, ще думають, я розповідаю і про свої історії, те, що я пережила. Кінцева мета – підтримати їх, завершити «на високій ноті».

Також ми відвідуємо ветеранів у палатах, у психіатричному відділенні, працюємо індивідуально. Ми робимо так звану «духовну оцінку». Це свого роду анкета, але я нічого не записую, ставлю запитання у вигляді дружньої бесіди, запам’ятовую відповіді. Зокрема, я з’ясовую, якої людина віри і як її можна підтримати в цій вірі. Ось такий приклад. Зайшла я в палату до одного важко хворого самотнього ветерана, спитала, якої він віри. Він сказав, що в дитинстві його мати водила до баптистської церкви, а потім він відійшов від віри, не цікавився цим. У нього нікого не було. Мені було боляче, що його ніхто не відвідує. Наприкінці бесіди я попросила: «Можна за вас помолитись?». Я завжди прошу дозволу, адже в Америці свобода віросповідання і я не повинна образити чиїсь почуття. Цей солдат погодився. Я помолилась за нього. Відкриваю очі – а він плаче. Спершу я злякалась. А він каже: «Востаннє за мене молились ще в дитинстві»…

Нам, людям, потрібне це людське розуміння, відчути, що ми турбуємось один про одного. Коли ти проходиш через важкий час і в тебе нікого немає, ні рідних, ні друзів, хтось тебе повинен вислухати. Якщо я можу надихнути й підтримати духовно, то я для цього в той момент і є.

– Чи працюєте ви – якщо бачите потребу – з сім’єю ветерана?

– Звичайно. Страждають не тільки самі ветерани, страждають і їхні родини, бо вони не знають, як себе поводити, коли є посттравматичний синдром. Ми працюємо з самими ветеранами, але є такі моменти, коли запрошуються родини. Кожен приносить їжу, влаштовуємо пікнік, неформальне спілкування. Також ми працюємо з громадами, з громадськими організаціями, Таких в Америці зараз дуже багато, особливо в останні роки. Хлопці повертаються з Іраку, з Афганістану й потребують адаптації.

– Чи ви згодні з таким твердженням: «З війни приходять, але не повертаються»?

– Так, таке є і серед американських військових. Декотрі, в кого щось не складається в мирному житті, з родиною, хочуть повернутись назад. «От там мене розуміють, от там я потрібен». Вони не можуть повернутись, вони рвуться назад. От для того ми і є – капелани, психологи, ми працюємо однією командою. Головне – повернути людину до повноцінного життя.

– Чи кожен ветеран стикається з посттравматичним синдромом, це аксіома?

– Ні. Все залежить від людини. Є хлопці, які пройшли такі ситуації, що здається, що точно з’явиться посттравматичним синдром, а він – ні, нормально. А є такі, що нічого особливого не пережили, але синдром є. В одній книзі про посттравматичний стрес була згадка про Другу світову війну, Голокост, концтабори. Коли звільнили тих, хто вижив у цих таборах, тих, хто пройшов пекло, то дехто не міг впоратись зі своїм життям, вони просто «розпадались на частини». Але дехто, хто був у тій же камері, пройшов ті ж випробування, зміг пережити це. Ці люди вивчились на психологів і навіть допомагали іншим. Все залежить від людини. Всі ми різні. Бог нас створив різними. Але підтримка потрібна всім.

– Посттравматичний синдром може проявлятись не зразу після повернення людини із зони бойових дій. Чи ви «ведете» ветерана упродовж певного часу, щоб не пропустити цей момент?

– Звичайно. 30 днів, 60 днів, 90 днів. У кожен з цих періодів ми проводимо так звану «декомпресію». Ця система була розроблена нині покійним капеланом Рубенсом, він був моїм старшим начальником на базі, він навчив цьому багатьох капеланів. Розбиваємо ветеранів на невеличкі групи, в кожній є військові тільки одного рангу. Чому? Бо військові нижчого рангу не будуть говорити про проблеми при своїх начальниках. А мета в тому, щоб вони були відвертими, щоб виговорились. Була така ситуація, коли ми проводили групову «декомпресію», це був сержантський склад. І ось один військовий каже: «Я дуже радий, що ви нас вислухали. Бо як було після першої війни в Перській затоці – нас привезли додому, нас ніхто не слухав, ми були змушені через все пройти самі».

Ольга Вестфолл, семінар для бійців та волонтерів полку «Дніпро-1», Дніпро, 16 травня 2019 року

– Якщо порівнювати ветеранів у США з українськими ветеранами, є відмінності?

– Посттравматичний синдром не вибирає, американець ти, українець чи ще хтось. Це війна, вона не жаліє нікого. У мене була можливість поспілкуватись з українськими військовими після семінарів, також стежу в соцмережах, читаю коментарі. Бачу, що такі самі проблеми, як у нас, так і тут. Але українським солдатам, звісно, важче. Навіть умови війни інші – вона підла, гібридна. В Іраку та Афганістані не використовуються «Гради», їх там просто немає, немає важкого озброєння. А тут воно є. І йдуть обстріли. Оскільки я народилась українкою, то я це переживаю як власний біль.

​– Якщо говорити про конкретні рекомендації, що ви можете порадити українським ветеранам, які повертаються з війни додому?

– В Америці ми всім їм радимо зразу стати на облік у ветеранській лікарні, адже ніколи не знаєш, коли знадобиться медична допомога. В Америці ця система не зразу стала ефективною. Батько мого чоловіка – професійний військовий, він відслужив понад 20 років, пройшов В’єтнам, він все це розповідав: з лікарнями було не дуже… Але самі ветерани, які повернулись додому, «проштовхували», ініціювали, домагались створення клінік, вони були активними.

Стати на медичний облік – так. Але дуже важливо, щоб була підтримка ще в контексті родини, громади, суспільства. Треба давати зрозуміти, що суспільство турбується. Ветерану також потрібна якась справа: копатись в землі, брати участь в спортивних змаганнях, в роботі ветеранських організацій.

– На своїх семінарах ви розповідаєте українським бійцям, зокрема, як запобігти суїциду, як діяти, коли є ознаки того, що товариш думає про суїцид.

– У таких випадках, щоб допомогти, треба спершу вислухати. Якщо ви помітили ознаки того, що людина думає про суїцид, ви навіть можете у неї прямо спитати: «Ти думав про самогубство?». Ви цим самим не підкинете їй думку, вона в неї вже є. І намагайтесь вислухати. Ніколи не кажіть: «Які дурниці, сподіваюсь, ти цього не зробиш». Бо цим самим ви зачиняєте двері. Треба вислухати, знайти захисні фактори. Родина, наприклад, діти, мама, навіть тварина, до якої солдат прив’язаний, шукайте щось, хоча маленьке, за що можна вхопитись. А потім – треба укласти «договір». Треба, щоб людина пообіцяла цього не робити, пообіцяла наступного дня звернутись за фаховою допомогою. У моїй практиці був випадок, коли з ветераном ми проговорили три години, і я бачила, що якщо піду, то ми його втратимо. І зрештою ми досягли домовленості: наступного дня він поїхав у клініку…

​– А як реагувати цивільним, незнайомим людям на ветеранів? Чимало людей відводять погляд, коли бачать людину в формі в транспорті, на вулиці.

– В Америці люди підходять і кажуть: «Спасибі за вашу службу». Посміхаються, пропускають, можуть заплатити в ресторані. Треба розуміти, що ці люди жертвують багато чим заради нас, і не соромитись сказати: «Спасибі».