«Ми маємо прищеплювати повагу до військових» – волонтер, організатор «Балу героїв»

У Запоріжжі триває підготовка до «Балу героїв», ініційованого місцевими волонтерами. Головними його учасниками і гостями стануть військові, ветерани війни на Донбасі та їхні рідні. Волонтери також нагороджуватимуть мам та дружин військових за те, що впродовж 5 років війни вони підтримували та давали сили бійцям. Радіо Свобода розпитало волонтера та співорганізатора «Балу героїв» Олену Ярошенко, що це за захід та чому такі акції потрібні українському суспільству.

– Ми віддаємо шану нашим бійцям різними заходами. У нас є марафон (обласний телемарафон збору коштів до Дня захисника України – ред.), є якісь концерти. Але в кожного з бійців є той надійний тил, що всі роки їх підтримував, давав їм сили, тому ми хочемо присвятити це свято їхнім мамам, які їх витягали після поранень, які молились, чекали, хвилювались; дружинам, що змогли зберегти родинне вогнище, та їхнім нареченим, яких їм подарувала війна. Частину з цих пар ми одружували у нашому проекті (проект «Кохання перемагає» – ред.). Ці пари теж братимуть участь, тому «Бал героїв» більшою частиною спрямований на їхні половинки.

Дату обирали, щоб подалі від виборів. А сам захід зробимо таким великим, гарним. У нас багато людей бояться, що не вміють танцювати вальс, тож ми кажемо, що можна не вміти, головне, аби було бажання брати участь.

– Як постала ідея балу?

– Такі бали проводять по всій Україні. Плюс є дуже гарна практика психологічної реабілітації танцем. Великий проект «Запроси мене з війни» кияни поводили. У Дніпрі, здається, вже третій рік діє така ж програма: атошники з дружинами, атошники з волонтерами збираються і просто танцюють. І первинно ми хотіли у Запоріжжі запустити такий проект, але, щоб і його презентувати і взагалі зробити подарунок цим панянкам, з якими нас доля звела, ми вирішили, що все ж таки у Запоріжжі має бути такий бал. І можна сказати, ми чи не останні в Україні, хто підхопив цю ідею [проведення балів для військових та організації курсу реабілітації танцем].

– Що потрібно, аби долучатися до участі, а найголовніше підготовки балу?

– Якщо ви боєць діючий чи вже демобілізований, якщо у вас є «друга половинка» чи навіть її нема, якщо ви волонтер, що хоче взяти участь, то просто зверніться до Олени Волкової (волонтер, співорганізатор балу – ред.), і вона запросить вас на програму реабілітації танцювальну, де пари вчать абсолютно не складну частину – вальс, шматочок, що танцюватимуть на балу.

Якщо просто бажаєте прийти до нас на бал зі своєю «половинкою», то вам треба написати мені і отримати запрошення. Запрошення будуть іменні. Ми не хочемо, аби брали участь сторонні люди.

Єдина умова, то це дрес-код. Хлопці у нас авжеж будуть в формі. Ми хочемо, щоб вони з гордістю вдягли форму; дістали свої медалі з загашників, і з гордо піднятою головою прийшли на наш захід. І їхні панянки мають бути у платті. Тобто ми хочемо, щоб у них був привід одягти сукню, зробити макіяж, зробити зачіску і за ці п’ять років відчути себе гарною, закоханою пані. Зрозуміло, жодних джинсів, коротких суконь – має бути ось такий гарний захід. І ми сподіваємось, що вони нас підтримують.

– Ви згадували інші гуманітарні проекти, безпосередньо не спрямовані на допомогу військовим на передовій. Що це за проекти?

– Ми будемо на балі представляти і ті проекти, що ми робимо. По-перше, це танцювальна реабілітація, якою Олена Волкова у нас займається. По-друге, хочемо презентувати проект фізичної реабілітації за допомогою «кінезіо тейп», коли пластирем клеять м’язи, тобто перенаправляють з хворої на здорову. Ми знайшли лікаря і відкриваємо кабінет, де хлопцям надаватимуть таку допомогу.

Проект «Кохання перемагає» буде теж презентуватися на балу у двох напрямках. По-перше, це ті пари, які ми вже розписали, які знайшли своє кохання і зіграли весілля. Чотири дівчини, чотири дружини співатимуть пісню, яку написали спеціально для нашого балу. Одразу скажу, що дівчата не співочі– для них це перший в житті досвід. Однак, ми записали цю пісню – вона чудово лунає, вона дуже романтична.

І друге, буде презентація весільних суконь, які для нашого проекту, пошила, передала Квітка Десятник. Це дружина розвідника 79-ї бригади. Вона модельєр. І ми будемо презентувати ці плаття, аби показати майбутнім молодятам, що прийдуть до нас у проект, які ми плаття будемо їм давати безкоштовно для прокату.

– Це вже третій сезон проекту «Кохання перемагає». Для кого він?

– Коли хлопці приїжджають, і вони зустрічають своє кохання або ця любо, що їх чекає тут, і вони хочуть зареєструвати шлюб – це переважно буває спонтанно, коли він отримав відпустку – то таке поняття як підготовка весілля вилітає одразу. І вони починають економити, адже все швидко. Перше, на чому економлять, це костюм нареченого, бо переважно це форма. Друге – на платті нареченої [економлять] бо це треба шукати, це якісь витрати, і витрати немалі. І на всьому іншому теж намагаються економити.

Коли ми почали вперше вводити цей проект, то зрозуміли, що ми можемо з цим допомогти. На щастя, моя основна робота допомагає знайти тих, які готові нам допомогти з реалізацією (Олена Ярошенко є керівницею весільної студії у Запоріжжі – ред.). Півненко Віталік нам на кожне весілля дарує коровай смачний, неймовірно великий, ванільний. Є фотографи, що безкоштовно знімають. Квітка (Десятник – ред.) передає плаття, рукавички і рушники. Ми проводимо безкоштовно виїзну реєстрацію. Мої друзі-декоратори дають якісь арки для цього заходу. Тобто відгукуються, відгукуються, відгукуються – і коли ми збираємо, то у нас, якщо не повністю безкоштовно, то на дуже велику частину ми робимо хлопцям безкоштовне весілля.

І даруємо, в першу чергу, нареченій, бо кожна дівчина напевно мріє про чарівне весілля. Так, у неї є коханий, вони розписалися, але через пару років,дивлячись на весілля своїх подруг, вона розуміє, що в її житті не було плаття, не було цього букету, таких якихось наших дівчачих радощів. І ми даруємо їм це. І коли ми переглядаємо їхні світлини, то для них це настільки важливо. Потім приходять і розповідають: «Я і не мріяла, а в мене це було…».

І ми дружимо переважно з усіма нашими парами, яких ми одружуємо: ми відслідковуємо життя, ми бачимо народження дітей, ми бачимо як хлопці повертаються, як це весілля підштовхнуло їх, аби повернутися до мирного життя, легше адаптуватися до мирного життя. Тобто цей проект теж, можна сказати, психологічної реабілітації тому, що кохання перемагає війну і, повертаючись до мирного життя, вони створюють родини і дають майбутнє.

– Скільки вже таких пар?

– Якщо чесно, то я вже втратила рахунок. Те, що понад 20 – це однозначно, бо хтось приходить за повним весіллям, хтось просить «а нам лише фотограф потрібен», хтось просить допомогти лише розписати. Ось найрідніші наші будуть виступати на балу, бо вони дійсно стали для нас дуже рідними.

І одна з пар, що буде з проекту «Кохання перемагає», то ми розписували її рік тому, і на весіллі наречений сказав таку фразу у своєму виступі: «Моя мама вимолила мене у смерті». Коли він лежав у шпиталі у дуже важкому стані, то він сказав: «Єдине, що змусило мене прокинутися – це плач мами, тобто вона мене витягла. Я не хотів повертатися – вона мене витягла». І ця фраза стала номінацією, однією з номінацій на нашому балі, бо у нас буде нагородження жінок, які стали опорою, стали силою наших бійців – мами, дівчата-волонтери-дружини бійців, дівчата, що пішли служити. І «Вона вимолила мене у смерті» – це номінація для мам, які практично з нульовими шансами повернули своїх синів до життя.

– Навіщо потрібні такі заходи для бійців та й всього суспільства в цілому?

– Я думаю, що ми маємо бачити, що ці люди є. Ми маємо прищеплювати повагу до них. Адже бійцю, який іде по Ізраїлю, кожен перехожий віддає шану, хоча б якоюсь посмішкою, словами «дякую», а у нас хлопці, особливо у нашому регіоні, іноді йдуть і соромляться того, що на них форма, бо чомусь так сторонні сприймають їх, як на мене, неадекватно. По-перше, це потрібно хлопцям, по-друге, це потрібно людям – щоб вони побачили, не дивлячись на ту пропаганду, яку ведуть зараз, що, мовляв, «алкоголіки, куплені», бо всяка гидота зараз ллється – що вони є, вони такі, що вони чисті, поголені, адекватні, що вони не становлять загрози суспільству якби не говорили про ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.). А ПСТР у багатьох є, але це не означає, що вони стають якимись агресивними. У будь-якому середовищі є якісь випадки, але в основному це абсолютно нормальні, адекватні, соціалізовані хлопці.

І авжеж це потрібно їхнім половинкам. Ми маємо їм подякувати, бо я вам скажу, що при близько 80% розлучень у військових, ось ці пари змогли, не дивлячись на відстань, на війну, зміну характеру чоловіка, якісь життєві негаразди, вони змогли зберегти родини. І такі треба показувати родини. Хочу знайти пару військового, яка з найбільш терміном шлюбу, або пару, що була на війні.

Ось одна з останніх у нас пар була, коли дівчина з Донецької області, переселенка, а хлопець із 37-го батальйону. Їй 17, йому – 20. І вони зустріли своє перше чисте кохання. Він довго її забирав, і ми їх тут одружували. Для цієї дівчинки це була найбільша, найсвітліша подія взагалі в її короткому, маленькому житті. Два роки провівши у підвалі під вибухами і, якщо чесно, не зі супер благонадійної родини вона потрапила сюди. І вперше прийшла на примірку, мені здається, вона ще лякалась від якихось гучних звуків. Вона така, не скажу, Мауглі, але така дитина залякана. І коли ми підмалювали, вдягли у весільне плаття, коли зробили зачіску, вручили букет, і вона повертається, а він заходить у двері, і, скажу чесно, він був шокований… Вона відчула себе принцесою. У неї хода змінилася. Коли вона вийшла і журналісти почали запитувати, то вона спочатку за нього сховалася. А потім, дивлюсь, вона вийшла, стала попереду нього – за нею «стіна», вона так цю опору відчуває, і вона така пані одразу стала.

Я бачу, як вони змінюються. Ось заради таких пар ми працюємо. Їх треба показувати, як і показувати, що кохання дуже важливе, війна не зупиняє цьогопочуття.