Посмішка юнака і очі зрілого чоловіка. У свої 23 роки командир 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 72-ї бригади імені Чорних запорожців Андрій Верхогляд має досвід керування підрозділом в умовах війни. Він знає, що таке втрачати побратимів і сам носить у своєму тілі осколки. Він називає справу, якій служить, «роботою». Радіо Свобода записало інтерв’ю із старшим лейтенантом, народним Героєм України, лицарем ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня Верхоглядом під час його відпустки.
– Я у зоні бойових дій – з березня 2016 року і до цих пір. От, поки є можливість, приїхав у відпустку.
– Як вам тут – у мирному житті? Де вам легше?
– Там. Там якось все зрозуміліше. Світ поділений на біле і чорне. Ти прокидаєшся і знаєш, що ти на боці «білих», а там – десь за 600 метрів – «чорні». І ти всі свої дії та вчинки підпорядковуєш тому, щоб «біле» перемогло «чорне». А тут – у мирному житті, окрім білого та чорного, є безліч відтінків. Важко на це перелаштуватися.
До того ж, як кажуть, у людей із ПТСР (посттравматичний синдром – ред.) загострене відчуття справедливості. І приїздить людина з фронту на мирну територію і розуміє, що ця справедливість тут нікому і не треба. Вірніше, вона може і треба, але ніхто нічого для неї робити не хоче.
– Ви впевнені, що ніхто?
– Я знаю, що є люди, яким це треба, але більшості – ні. Здебільшого чуєш: «І нащо ти тут, такий правильний?! Приїхав і вчить жити». Тому, я і кажу, що там легше, бо там простіше. Чи чесніше, не знаю...
– Що вас ображає чи ранить найбільше тут?
– Знаєте, я намагаюся менше бути тут. Приїжджаю один раз на два місяці, відпочину днів десять чи два тижні, і назад. Я стараюся не перейматися, а просто відпочити. Їжджу в інші місця – у Львів чи в Карпати – насолоджуюся відпочинком і стараюся менше спілкуватися.
Як почнуть мені розповідати про дорогий газ, «комуналку», солярку і бензин, то я навіть не знаю, що казати.
Бо я прокидаюсь зранку і радію, що живий!
Сонце світить – прекрасно, дощ іде – можна одяг попрати:). Якщо дощу немає, а вітер – чудово! Бо теж колись має бути і вітер, і сніг, і спека.
Я радію цим простим, для більшості банальним речам, і не розумію, як можна переживати від того, що «соляра» по 33 гривні.
– Це війна змінила так сприйняття проблем?
– Війна показала, що справді варте того, щоб переживати. Бо коли я чую стандартні фрази, що «життя погане», то я дивлюсь і думаю: «Ти живий, і Слава Богу! Які проблеми?».
Я прокидаюсь зранку і радію, що живий! Сонце світить – прекрасно, дощ іде – чудово!
Хоча, я ж чудово розумію, що у житті всякого багато. І проблеми обсідають з усіх сторін. І у мене бувають такі моменти, коли втрачаєш на якусь мить розуміння. Наприклад, коли стикаєшся із «совком».
Ти ж розумієш, яка вже велика робота зроблена, і ти намагаєшся щось змінити в цій армії і в цих бойових діях, а тут приїжджають такі якісь люди дивні і тягнуть тебе – нас усіх у те «болото» назад. І такі думки проскакують: «П’ятий рік іде війна! Ну, от навіщо це все, якщо ось такі от були і є?!»
Але потім воно попускає, бо розумієш, що їхній час минає.
Читайте ще тут: Перервані життя: ким були загиблі під Авдіївкою вояки?
– Ви брали участь у міжнародних військових навчаннях. Що, на вашу думку, відрізняє українського військового від вояка НАТО?
– Коли я ще вчився в школі, то мені казали: «У нас вчать усьому. У США і Європі ж більше спеціалізації».
В армії те саме. Ось, наприклад, якщо я – офіцер командник-піхотинець, то це не означає, що я маю знати тільки БМП. Ми вчили і танки, і зенітки, артилерію усю.
І мені здається, що це великий плюс нашого сучасного українського воїна, що він – універсальний солдат. Бо може усе, що від нього вимагає конкретна ситуація, а як не може, то знайде спосіб змогти.
Ми ж на навчаннях спілкувалися із водієм-американцем, просили його розповісти що до чого. Нас цікавила американська техніка. А він каже: «Ідіть до механіка, він вам розкаже. А я – водій, моя справа кермувати».
А наш «Вася», «Коля» і «Петя» – він і водій, і механік, і електрик, і зварювальник, він може скрутити зібрати все, що треба, і ще постріляти в розрахунку СПГ (станковий протитанковий гранатомет – ред.).
Є у мене ще багато таких бійців. Наприклад, він на своїй посаді гранатометник, але він не може бути просто гранатометником, йому ще подобаються і кулемети, і станкові протитанкові гранатомети, і з гармати він хоче постріляти. Йому все це цікаво. А якби дали мільйон безпілотників (безпілотні літальні апарати – ред.), то він би ще й ними управляв.
Ми різнопланові, ми не можемо зациклюватися на одному. А ще демонструємо нестандартність підходу. Є завдання зробити так, а ми подумаємо, «покрутимо» її «викрутити», бо можемо і по-іншому зробити. А взагалі у них є шаблон.
З одного боку – це погано, бо солдат стає фахівцем у всьому, але не є професіоналом там, де має бути, а з іншого боку – ми ж з вами не в американській армії, де у нас мільярд із бюджету виплачують на армію. У нас немає вертольотів, немає «Апачів» (бойовий вертоліт американської армії – ред.), літаків С-130 і штурмовиків «Тандерболт». У нас цього всього нема. У нас БМП-2 1986-го року 5-го покоління, УРАЛ, ЗІЛ 131-й (радянська вантажівка – ред.). І якщо це все їздить і працює, то тільки на ентузіазмі людей, тому що хтось уміє і робить набагато більше, ніж йому треба за штатним розкладом. Ми просто звикли «викручуватися» з усіх наших проблем.
Нам американці розповідають: «От ми зачищаємо населений пункт в Іраку чи Афганістані, перекриваємо «повітря», заїжджаємо на «Хаммерах» (американський автомобіль – ред.) мобільними групами у село, робимо роботу, а потім на вертольотах і «Хаммерах» повертаємося». А у нас немає вертольотів і «Хаммерів». У нас – один ЗІЛ, в який треба завантажити 30 людей, і зробити все, щоб люди доїхали, куди треба, зробили все, що потрібно, а тоді – цілі на тому ж ЗІЛі повернулися.
Через те, що у нас немає багато того, що є у сучасних арміях, ми «викручуємося», тобто підходимо нестандартно до вирішення проблем, ми кожного разу по-іншому підходимо до ситуації, ми не працюємо «по шаблону».
А відтак, ніхто ніколи не знає, що «ці українці цього разу придумають», як вони цього разу «викрутяться». Тут працює «народна смекалка», а про це у підручниках не пишуть.
– А що є такого у натівській армії, чому ви заздрите?
– Я думаю, що там, як мені здається, дають дорогу молодим. От зараз, наприклад, часто я чую: «Чого не поставити цю людину на ту посаду у штабі? Чи на посаду командира батальйону?». Відповідь: «Він дуже молодий, йому 25-26 років». Ну то й що, що йому 25 років! У нього вже є реальний бойовий досвід, він показав, що може. А те, що він, можливо, буде робити помилки – так хто їх не робить?!
Вмотивовані люди не просто роблять помилки, вони на них реально вчаться. Питання ж не у віці. Навіщо ставити дурня лише тому, що йому більше років. Так, він по роках доріс до цієї посади, але перед цим до 2014 року він крав «солярку», білив бордюри, міняв газони і рубероїд на дахах у армії, що самознищувалася. Нащо його ставити на цю посаду? Що кардинально змінилося у ньому за ці 4 роки?
Він – не комбат у бойовому підрозділі, не заступник командира бригади чи начальник штабу бригади. Це не його. Поставте молодого і навчіть його так, як треба! Навіщо ставити людину із старим мисленням!
Ви розумієте, вже 5-й рік іде війна, а молоді й завзяті йдуть. Значить, щось «не так у цьому королівстві»! Старі «бордюрно-рубероїдні» кадри вертаються, а нові з бойовим з досвідом ідуть.
– Ви ж ще не ідете? Які ваші підходи до керування підлеглими?
– У мене ще 2 роки контракту. Стараюся до будь-якої ситуації підходити і як командир, і як людина. І між цими позиціями треба завжди знаходити «золоту середину». Не можна, щоб тобі вилазили на голову і звішували ноги, але й не треба займатися самодурством.
Ясно, що це уміння знаходити правильний підхід приходить із досвідом. Тобто, це не так, що ти прийшов такий «молодой, озорной и давай шашкой махать» – і одразу всі тебе слухають. Все не так. Авторитет треба набути і набувається він у реальних справах.
Людям старшого віку зазвичай ти показуєш, що ти щось знаєш, що ти не самодур, чи ти здатний діяти чітко і розважливо, що ти бережеш життя людей. Кажеш: «Якщо ти зробиш так і так, то це, може, матиме ось такий результат. Якщо у нас все вийде, то наступного разу ми зможемо зробити ще краще, бо навчимося на цьому досвіді». Люди бачать, що ти цінуєш їхню думку, але й маєш свою власну.
Нічого тут особливого такого немає, ти просто розумієш, що це живі люди, у них родини, дружини, діти, батьки. Якщо ти до людини по-людськи, а не лише по «синій книжці» (статут Збройних сил – ред.), то відносини нормальні складаються. Зрозуміло, що статут усім керує в армії, але якщо у підрозділі нормальна атмосфера, то бойові завдання виконуються краще.
А там, де «золотої середини» немає, то є крайнощі, або поблажливість і хаос, або муштра і усі живуть «по синій книжці». У першому варіанті командира називають «слабаком», а у другій – «дураком».
Якщо ж вдається знайти цю «золоту середину», то воно потім саме налагоджується, й люди самі тягнуться.
– А участь у боях змінює людей?
– Швидше проявляє, аніж змінює. Багато прикладів, коли людина була тихенька, непримітна, але у бойових діях показала себе надзвичайно героїчно.
Є ж у нас у кожного всередині «ручне гальмо», яке нас зупиняє, а є те, що підштовхує, тож в екстремальних ситуаціях може бути все що завгодно. І є люди, які, як кажуть, «рвали на собі тільняшку» і казали: «Да я, да я...», а у важкі моменти їх не видно і чути.
– Розкажіть про тих, хто проявив свій характер.
– Є у мене двоє таких бійців. Один уже звільнився, а один ще служить. Медик Рома Чайка, він зараз служить у батальйоні. А ще служив Валік Василюк на посаді оператора. От вони у нас були ніби такі тихі хлопці. Але у реальній бойовій ситуації, вони проявили себе справжніми бійцями.
Валік отримав поранення: йому осколок попав під руку, ми його перемотали, вивели, але він рвався назад. У госпіталі його поклали під крапельницю, а він потім розповідав: «Лежу, а у мене таке відчуття, як мені по морді дали, а я нічого не зробив. Таке бажання повернутися назад…».
А Рома, він мій одноліток, ще тихіший. Але тоді, у зимових боях, він показав себе надзвичайно сміливою людиною. Ми з ним разом витягували «двохсотих». Надзвичайно героїчна людина, хоча тиха та спокійна.
Тепер усі знають, що на Рому можна покластися у будь-якій важкій ситуації. А є люди, від яких шуму багато, і на словах вони багато чого кажуть, але казати – це ж не мішки тягати.
– Як ви отримали поранення?
– От це якраз не дуже героїчна історія. Пізніше я отримував і інші поранення, але вони документально не зафіксовані. А тоді, 29 жовтня, як виявилося був мій другий день народження, бо граната з СП влучила у контейнер, в якому колись була апаратура для вишок зв’язку, а знаходився від того контейнера за 3 метри. І у мене прилетіло 19 осколків: 4 залишилося у мені назавжди. І у боях на «промзоні» я ще 2 осколки взяв у себе. Один залишився, а другий зрізали на місці, бо не було бажання лежати у госпіталі. Це зайва витрата часу і нервів. Різав не Рома Чайка, а у «стабцентрі» в Авдіївці. Тоді був самий розпал боїв, і куди ж їхати «відпочивати».
– Ви знаєте напевне з ким ви воюєте?
– На початку березня-квітня 2016 року, коли ми були біля Докучаєвська, я не можу сказати точно, хто там був. Думаю, що там стояло так зване «ополчение Донбасса». Під Авдіївкою у 2016-2017 роках – «востоковцы», бригада «Гіві», бригада «Мотороли», і російські «кадровики» (кадрові військові РФ – ред.). У зимових боях там були і «кадровики», і «внутрішні війська» «ДНР». Писали, що мають ще з’їхатися кадировці, але не знаю, чи вони були, я не бачив їх.
– Як ви ідентифікували, хто де?
– Із «востоковців» я особисто знімав нашивки. «ВВшники» стояли навпроти нас. Ми весь час слухали їхні переговори в ефірі, вони там про все говорили: хто – в магазин, хто – за цигарками. Було видно, що не кадрові військові, так – усіляка «шушара».
А кадровиків одразу видно і чути. Вони команди віддають тільки щодо управління і взаємодії. Чітко, лаконічно. І в принципі ведення бойових дій відрізнялося. Якщо у тих перших стрільба хаотична, хто куди попаде, з «кадровиками» воювати цікаво. У них є чому повчитися. І серед «ополченців», звісно, трапляються ті, хто воює грамотно.
Ніколи не треба недооцінювати противника, та й нам є ще над чим працювати. Але «кадровиків» видно відразу. По тому, як ведуться бойові дії, ти одразу розумієш, що це підготовлені хлопці.
– Чи є розуміння, за що воюють?
– У 2017 році ми взяли 4-х полонених. Один помер від ран, двоє теж були поранені, а один був цілий. По їхніх військових квитках було видно, що ті двоє з Макіївки, а цей з Харцизька. Я йому кажу: «Старий, ну на хера?», а він каже: «Все порізали, роботи немає, а тут хоч 5 тисяч платять». Кажу: «А ти не думав повернутися на мирну територію?» А він каже: «Та мені один хрен, що триколор, що жовто-синій».
– А за що ви воюєте?
– Знаєте, я не вважаю себе патріотом. Бо, на мій погляд, патріот – він сліпий. У чужому оці скалочку бачить, а у своєму дров не помічає. Я не з тих, хто вишиванку вдягнув, гімн заспівав і вже патріот.
Можливо, це не правильні думки. Але я про себе думаю, що я просто роблю свою роботу, яку кожен мав би робити. Я не вважаю себе героєм. Я роблю, що маю робити.
А от пояснити чому я це роблю спробую. От, приміром, живеш ти в квартирі, а до тебе приходить якийсь тип і і каже, що твоя кухня чи вітальна «не твоя» і він там буде жити. То що робити: зібрати речі і піти, чи цього типа примусити залишити твоє житло? Я б викинув цього мужика. Тож не треба розказувати ні про «фашистів», ні про русофобію – це наше і все. Це ви забрали Крим і влаштували тут оце все.
Тож спочатку все своє треба повернути, а тоді вже братися за ремонт.
– Що б ви змінили в українській армії?
– Перше, щоб я змінив, то це ставлення до солдата. Найважчу, найбруднішу, найнебезпечнішу роботу робить простий боєць. А ті, хто носить генеральські погони, часто про це забувають або ж навіть не думають про це. Саме про простого рядового треба думати, про нього треба дбати. Бо офіцери мають якісь привілеї, хоча на передовій усі «в одному казанку варяться». Але саме простий солдат має відчувати, що якщо він приходить в армію, то він потрапляє в елітну структуру.
У нас зараз десь 30% таких – справжніх, а інші – заробітчани. І з кожним роком тієї «вмотивованої еліти» стає менше, а заробітчан більше.
Чому так? Різні причини. Одна з них – житло. Якщо людина хоче присвятити своє життя армії і служити на совість, вона має знати, що її родина зможе жити в нормальних умовах.
Я з 72-ї бригади, то ми ж хоч маємо де жити, а бригади, що починаються на цифру 5 (54, 56, 57) у них же реально навіть нормальних казарм немає. Деякі з них скитаються по полігонах, живуть у наметах. І якщо людина має родину, то вона куди її діне…чи буде без неї жити?!
Звісно, що є такі, хто приходить тільки, щоб воювати, їм все одно де жити. Але таких небагато. Та й, врешті, ми ж не бордюри прийшли фарбувати. Контрактник в українській армії зараз приходить, щоб навчитися воювати і воювати. То, може, вже пора на усі господарські роботи наймати цивільних чи компанії спеціальні, а солдати мають своєю справою займатися.
Я от думаю, чи дочекаюся, що таке відбулося, щоб не «армія» траву косила і сніг чистила.
Матеріальне забезпечення випливає із ставлення до простого солдата. Якщо буде нормальне ставлення, то все стане на свої місця. І я тут не про грошове забезпечення кажу. Звісно, зарплата – це фактор, але не такий великий.
Треба щось міняти в нагородній системі
Грошове забезпечення точно ні, бо я знаю людей, які не за гроші працюють. Це є фактором, але невеликим.
По-друге, треба щось міняти в нагородній системі. І хоч справжні бійці воюють не за медалі, але немає нічого більш демотивуючого, як несправедливість у нагородженні.
Читайте ще: «Через хлопців, які загинули, не маєш права відійти ні на крок» – Герой України Василь Тарасюк
У мене є люди, що пройшли бої у 2014, 2015, 2016 роках і не отримали жодної державної відзнаки. Жодної! Якщо людина заслужила, вона повинна бути відзначена – це справедливість.
Подання на них написані, але я чую різні «відмазки», чому «ні». А буває, що людина повела себе героїчно, заслуговує нагороди, а тобі кажуть: «Він вже у тому році отримував, а державну нагороду можна отримувати тільки раз на рік». Що?! То йому ховатися під час бою, бо на нагороди за героїчні вчинки ліміт закінчився?!
До того ж, я знаю таких, які отримували одну державну нагороду, а через місяць ще одну і потім ще «нагородний пістолет».
І я вам кажу: не так те, що нагород не дають, як несправедливість нагород – це головний демотивуючий фактор.
Ще я б попрацював над тим, як підняти імідж армії в очах людей
Ще я б попрацював над тим, як підняти імідж армії в очах людей. Бо у 2014 році був такий підйом. Тоді усі, хто йшов на фронт, були героями. Але 4 роки пройшло і давайте дивитися правді в очі – війна уже всіх дістала. Навіть до смертей вже звикли.
Звісно, тут щось робиться вже. Ми вже дійшли до того, що у нас висять білборди про армію, крутять ролики по телевізору, в інтернеті. Ми вже фільми нормальні почали знімати. Але цього мало.
Армія повинна стати справжньою елітою, щоб туди прагнули потрапити і пройти усі відбори, щоб з гордістю носили прапор на формі, а інші ставилися з великою повагою, щоб дякували за службу. Часу довго все розтягувати у нас немає, нам треба все робити дуже швидко.
– А на ваших очах щось змінилося в українській армії?
Багато чого реально змінилося. Але ці зміни ідуть дуже повільно... Уже 5-й рік війни, а «совок» в армії все ще є, нікуди не подівся
– Змінилося. Багато чого реально змінилося. Але ці зміни ідуть дуже повільно. Розумієте, ті, хто пішли у 2014 році, очікували, що кардинальні зміни будуть дуже швидкими. І тепер вони розчаровані. Це – теж фактор, що примушує їх іти з армії.
От ти дивишся на все і думаєш собі: «Ну, у наступному році вже явно буде все краще». Але рік іде за роком, і ось уже 5-й рік війни, а «совок» в армії все ще є, нікуди не подівся!
– Як думаєте, що Україну очікує?
– Ми – така нація, що якщо нас притиснуть дуже, то ми усі збираємося і даємо відсіч. Тож, я думаю, що якщо Путін розпочне повномасштабні воєнні дії, то дома ніхто не буде сидіти. Хтось, звісно, втече за кордон, але будуть такі, що як і у 2014-му кинуть там свою хороші роботи і повернуться додому країну захищати.
Може, це і патріотичність. Але я це називаю інстинкт збереження. Ти просто відчуваєш серцем, що треба так зробити і ніяк по-іншому. Тому в разі наступу буде затятий спротив. Не знаю, що у нас вийде, але ми точно спробуємо зробити все можливе, щоб «бліцкригу» у Путіна не вийшло.
Це краще, ніж скласти зброю і потім, щоб діти, внуки, правнуки казали: «А що ж ви зробили?!
Ми зараз могли б вийти на кордон з Ростовською областю, могли б. Але ж що робити з головами тих людей?! Може, вони зараз вже не думають, що ми їх поїмо, але вони все одно дуже задурманені російською пропагандою. І що мені видається найгіршим, що вони ж отруюють свідомість дітей. З дорослими ти уже нічого не вдієш. Навіть ті, хто зрозумів, що їх обманули…Людині важко зізнатися самій собі, що ти ідіот. А от діти…дітей дуже шкода. Не знаю, що треба буде робити, щоб змінити те, що їм уже в голову вбили.
– Ви бачили фільм Лозниці «Донбас»?
Лозниця показав все, що я бачив на свої очі. Весь той абсурд, який в «ЛДНР» відбувається, у фільмі показаний
– Так. Я сміявся. Лозниця показав все, що я бачив на свої очі. Весь той абсурд, який в «ЛДНР» відбувається, він у фільмі показаний. Дивишся і розумієш, що це не вигадана історія і ти бачив цих людей, які стоять у шубах і кажуть: «Нам нема що їсти!». Ти їм роздаєш гуманітарну допомогу, а вони ставляться так до цього, ніби ти їм щось зобов’язаний.
Такі люди є всюди. Їх багато і у мирних, неокупованих містах. Вони є не тільки на Донбасі, а у Києві, чи на Західній Україні, їх може бути навіть набагато більше, аніж в Донецьку.
Думаю, Лозниця дуже добре це показав.
