Як це: зібрати папери зі свого робочого столу, замкнути їх у шухляді і через кілька годин опинитися у війську, через кілька днів – на передовій? Людині у Чехії, де зараз відбувається фестиваль документальних фільмів «Один світ», важко уявити таку зміну, якою пройшли десятки тисяч українців, які пішли обороняти свою батьківщину у 2014 році. Українська стрічка «Явних проявів немає» режисера Аліни Горлової розповідає історію заступника командира батальйону по роботі з особовим складом майора Оксани Якубової, яка відвоювала три роки, повернулася неушкодженою, але з важкою душевною травмою, яку в Україні ані тоді, ані зараз не дуже знають, як лікувати.
Глядачі можуть пам’ятати її за фільмом «Невидимий батальйон», який розповідав про долі жінок, які пішли на війну.
Нинішній фільм Аліни Горлової – повніша історія про жінку, чия доля, можливо, найсильніше вразила глядача тим, як важко вже зріла жінка переживала своє повернення з війни, як відверто розповідала про те, які страждання і небезпеку несе посттравматичний синдром. З Оксаною Якубовою ми зустрілися перед показом фільму про неї, щоб поговорити про те, як далі складається її доля після війни і після фільму.
– Пані майор, чому було вирішено зробити більший фільм? Що змінилося після фільму «Невидимий батальйон»?
– Коли почали знімати фільм, я не була в тому стані, щоб щось вирішувати. Я взагалі погано пам’ятаю цей час. Аліна була та людина, з якою я взагалі почала говорити. Бо десь місяців два перед тим я взагалі мовчала.
Я не розмовляла ні з ким, крім своїх хлопців, які дзвонили мені з фронту. А більше я не розмовляла ні з ким – ні з рідними, ні з іншими людьми. Мене тримали довгий час у лікарні, це нічого не давало – і мене перевели на денний стаціонар. І тут мені подзвонила Марія Берлінська, вона була своя, була на фронті, з нею я говорити могла, і сказала, що до тебе прийде режисерка Аліна.
І Аліні я вже все почала розповідати. Я навіть не знаю чому. Може, тому, що вона була не лікар і не родич. Бо родичам не розповіси, а лікар на тебе дивиться як на хвору людину. І в санаторії Аліна почала знімати, ходити за мною з камерою і просто знімати – що і як, я також добре не пам’ятаю, бо я цього не помічала. А потім, коли я вийшла, почався другий етап, бо він уже був на людях. І тоді Аліна подзвонила і сказала, що вони ухвалили рішення робити окрему стрічку.
Ми після фільму просто вийшли в окрему кімнату, сіли на підлогу, обнялися і дуже довго плакали
Цей фільм я перший раз побачила на фестивалі Docudays в Україні, і дивитися його було тяжко, навіть жахливо. Ми з дівчатами, які знімалися у фільмі «Невидимий батальйон», було ще п’ятеро дівчат, – ми після фільму просто вийшли в окрему кімнату, сіли на підлогу, обнялися і дуже довго плакали.
Потім я цей фільм не дивилася, аж до другого фестивалю в Лейпцигу. Там я була з Аліною, і вона не знала, як я на нього відреагую вже у другий раз. Але на другий раз реакція була зворотною, як сказала б моя психолог, ефект був терапевтичний.
– Чи вам допомогла психологічна допомога, яку вам надавали у цивільному шпиталі, у військовому, в санаторії?
Я кожного ранку виїжджала на передову, я знімала бронежилет, каску і отримувала «кайф» від того, що кругом стріляє, від цієї боротьби з смертю
– У нас, на жаль, в Україні немає системи реабілітації. Все, що на той момент робилося, було дуже хаотичне. Кожен лікар щось пробував, але робив це як аматор: «Давай спробуємо це або це…». Я коли їхала з фронту, то розуміла, що зі мною щось не те. Я була заступником командиру батальйону по роботі з особовим складом, і коли до нас на фронт приїжджали психологи, вони щось розповідали, казали, на що звертати увагу, тому я вже розуміла, що зі мною щось не так.
Я кожного ранку виїжджала на передову, я знімала бронежилет, каску і отримувала «кайф» від того, що кругом стріляє, від цієї боротьби з смертю, хто кого. Це вже була ейфорія, коли зранку випиваєш дуже міцну каву, виїжджаєш на передову, заряджаєшся енергією, і далі цілий день працюєш і майже не спиш, постійно перебуваєш у стані ейфорії. Але почала при цьому сильно боліти голова.
До психіатра військового не відправиш – вони сприймають це «в штики»
Я тоді їхала додому, думала, що висплюсь і поїду назад. А коли приїхала додому, відчула, що мені стало набагато гірше. Я відчула, що я цей мирний світ не сприймаю. Так завжди буває важко повертатися у цей світ, але тут було все набагато гірше.
Мої рідні вже побачили, що зі мною, і завезли мене у лікарню, спочатку до цивільної лікарні, де взагалі не знали, що зі мною робити, і через десять днів перевели до військового шпиталю. Але і там не знали, що робити зі мною. Бо до психіатра військового не відправиш – вони сприймають це «в штики».
І мене поклали у відділення нетрадиційної медицини. Кожного «атошника» кладуть в окрему палату, за ними дивляться, щоб вони нічого з собою не зробили.
Мене водили «на процедурки» за руку і давали тільки заспокійливе, більше нічого не робили. Але це не допомагало, але ж ніяких «явних проявів немає», то тебе відправляють додому. Вдома п’єш якісь заспокійливі пігулки, тобі дзвонить лікар, перевіряє, чи ти жива, і все. І ти сидиш удома. Так я місяць просиділа.
До зустрічі з Аліною я навіть із кімнати не могла вийти, не те що на вулицю
До зустрічі з Аліною я навіть із кімнати не могла вийти, не те що на вулицю. А потім мене відправили в санаторій. А там почалися панічні атаки, з якими лікарі також не знали, що робити.
І там я вже сама попросилася до психіатра, бо думала, що я з глузду з’їхала. До психіатра приїхала, а вона каже: якщо ти сама приїхала, то не переживай, ти ще нормальна. Вона також дала якісь заспокійливі ліки. Стало трохи легше.
Але ти ж військовий, ти ж не можеш довго нічого не робити. Відчуття, що тобі взагалі не хочеться жити, трошки відійшло, і я вже поверталася до своєї частини, щоб проходити службу.
І на вокзалі я відчула, що знову почалася панічна атака, а тоді я навіть слів таких не знала, ніхто не пояснював, як це називається і що це таке. Ще декілька нападів у мене було на полігоні, і тоді вирішили, що на війні мені вже нема що робити.
У метро їхати не можу, зі співробітниками розмовляти не можу, співробітники тебе бояться, а ти їх боїшся. Ти ходиш один на цілий світ
Я звільнилася з армії і ще півроку в такому стані ходила на роботу. Але на роботі також – у метро їхати не можу, зі співробітниками розмовляти не можу, співробітники тебе бояться, а ти їх боїшся. Ти ходиш один на цілий світ – із дитиною, з чоловіком, з усіма посварилася. Поки не знайшлася психолог, яка є волонтером, лікарем, який працює з посттравматичним синдромом саме військових.
І вона мені пояснила, що зі мною сталося, і тоді мені стало трохи легше. Але досі цього немає у шпиталях, у лікарнях, нас, на жаль, не зустрічають, і якщо сам не шукаєш допомоги, до лікаря ти не потрапиш. Я шукала, мені допомагали, і на сьогоднішній день я є інша людина.
– Пройшло вже п’ять років війни, ця система досі не поставлена на ноги?
– Досі ні, бо досі працюють волонтери-психологи. І добре, коли лікар має спеціальну акредитацію, щоб працювати з військовими. Я своїх дівчат і хлопців посилаю до того психолога, який мені допоміг, бо це хвороба, яка має свої стадії, які ти маєш пройти, і поруч має бути спеціаліст. Але системної психологічної допомоги нема. Від цього в нас є самогубства, є хлопці, які починають пити. Бо хлопці починають пити, дівчата пити не можуть. Дівчата приходять, а в них є сім’я, яка тебе потребує. І там є також «сім’я», і тебе до них тягне, бо вони тобі зараз ближчі, ніж та сім’я, яка є тут.
Я прийшла до лікарів, а вони дивляться на картку і не знають, що робити, знають лише, що «всіх «атошників» треба відправляти у «психіатричку», бо в них із головою не в порядку»
А ще після постійного стресу якісь органи починають давати збій. В мене, наприклад, впав цукор. Я прийшла до лікарів, а вони дивляться на картку і не знають, що робити, знають лише, що «всіх «атошників» треба відправляти у «психіатричку», бо в них із головою не в порядку». І лікар тебе боїться, і відправляють відразу до військового шпиталю.
Зараз такі шпиталі для ветеранів війни відкрили в усіх областях, але і там тобі має пощастити, щоб працювали нормальні лікарі, які тебе раз на рік можуть оглянути і «привести в порядок».
– Ви вважаєте себе сильною жінкою?
Це є наше, українське – ми бережемо свою родину, нам найголовніше це зберегти. Бо буде сім’я – буде Україна, не буде сім’ї – не буде України
– Та такою, як усі. Кожна мама, я думаю, зробила б те, що зробила я. Я багато розмовляла з мамами, батьками, які пішли за своїми дітьми, хто не міг піти за своїми дітьми, багато одружилися вже на фронті, бо нам важливо зберегти нашу родину. Це є наше, українське – ми бережемо свою родину, нам найголовніше це зберегти. Бо буде сім’я – буде Україна, не буде сім’ї – не буде України.
– Я помітила, що обидва фільми з вашою участю – про війну, але в жодному не йдеться про ворогів. Це ж не просто якесь стихійне лихо сталося, що принесло стільки горя – це війна, яку не українці почали. Як ви собі уявляли людей, проти яких ви воюєте? Хто цей ворог?
– Я почала усвідомлювати тільки зараз. На початку війни цього розуміння не було. По роботі я стикалася з росіянами, і в мене було багато друзів у Росії. Ми ще з першим чоловіком, який був військовий, колись служили у Прибалтиці, там були росіяни. А потім, коли почалася війна, і дзвонили російські друзі. І те, що вони говорили, на голову не налазить.
Вони хочуть це чути, їм це подобається. І вони мають такого президента, якого вони хочуть
«У вас там «бандерівці», ви фашистами стали». «Це ж не ми у вас Ростовську область забрали, це ви у нас Крим забрали». «Кримчани хотіли». «А ви їх питали? І Донбас також хотів, що ви там війну почали?». І я згадала Радянський Союз, які ми були тупі, одурманені від того, що нам говорили. Я на фронті ввімкнула телевізор, а на фронті з цим проблема – «ДНР/ЛНР»-канали, російські канали бачиш частіше, ніж українські канали, – і так вмикаєш телевізор, і бачиш «польський найманець, який воює за Україну», і твоє обличчя. Було смішно, але…
Вони хочуть це чути, їм це подобається. І вони мають такого президента, якого вони хочуть.
Ми воюємо не проти ворога. Не можна сказати, що всі німці винні у фашизмі. Це була ідеологія, яка вплинула на ціле покоління. І в нас те саме: ми воюємо проти «рашизму». Я бачу, що ця нація не те що зупинилася в розвитку, вона почала розвиватися назад – вони дивляться фільми 1940-х, в них історія почала розвиватися назад.
Ця ракова пухлина сьогодні б’є по нас. Але вона може вдарити по будь-якій країні світу
А на людей ображатися? В мене в батальйоні служили і росіяни, і білоруси, загинуло багато з них. І на росіян ображатися… навіть без Путіна там буде те саме – ми боремося проти ідеології, проти якогось нового фашизму.
І вони мають самі її скинути, поки вони цю ракову пухлину в голові не вилікують, нічого не буде. На жаль, ця ракова пухлина сьогодні б’є по нас. Але вона може вдарити по будь-якій країні світу: Балтійські країни, Польща, Болгарія – все, що завгодно. Якщо є якесь місце, де розмовляють російською мовою, забуваючи свою, туди прийде «русский мир».
– Ви думали про те, який вигляд буде мати мир?
– Я дуже боялася початку війни, коли мене забрали у перший день мобілізації, це 30 березня 2014 року, я приїхала у Новоград-Волинський, сиділа у військкоматі, а через дві години вже у частині. Я згадала Другу світову, я думала, що це ж можуть летіти літаки, будуть бомби, мене можуть вбити, а якщо не вбити, то як я знайду свою родину? Я згадала, як тоді казали «о 6-й вечора після війни».
Сонячний Донецьк, я сиджу в «Макдональдзі» в Донецьку і над ним – український прапор. У кожного була своя картинка перемоги
І мені намалювалася така картинка: сонячний Донецьк, я сиджу в «Макдональдзі» в Донецьку і над ним – український прапор. У кожного була своя картинка перемоги. Ми всі хотіли до цього дожити, думали, що це буде раніше. Ніхто не здається, всі знають, що перемога все ж таки буде.
