28 жовтня минуло 80 років від звільнення України від нацистських загарбників. Цьогоріч цей день пройшов без великих урочистостей. Адже зараз Україна знову бореться проти загарбників – тепер російських.

До речі, 20 років тому, 28 жовтня 2004 року до Києва приїздив російський очільник Володимир Путін – взяти учать в урочистостях і підтримати Віктора Януковича перед президентськими виборами.

Більше про події 1944 року та їхнє розуміння сьогодні у проєкті Радіо Свобода «Історична Свобода» говорили з істориком, дослідником Другої світової війни Владиславом Гриневичем.

– У наших передачах, присвячених Другій світовій війні, історики говорили про те, що в 1941 році у значної частини населення України з огляду на те, що сталінський режим був доволі бузувірським, були певні сподівання, що, можливо, при німцях буде легше. В абсолютній більшості такі сподівання не виправдалися. Хіба що церковне життя відродилося.

Але чого люди в Україні, які опинилися в окупації, чекали від повернення радянської влади?

– Безумовно, німецький окупаційний режим був надзвичайно жорстокий, Україна була перетворена в колонію і розшматована. Тому в різних регіонах окупаційний режим істотно різнився.

Але в цілому, якщо говорити про центральні і східні регіони, то ставлення до німецького окупаційного режиму було негативне. Селяни не отримали те, на що вони очікували – ліквідацію колгоспів. По суті форма, в якій з селян вибивали продукти і все інше для німецької армії, для Німеччини, залишилася. Хоча, як казав один радянський письменник, український селянин – величезний віртуоз по приховуванню продовольства, і якщо вони від нас його приховували, то можна уявити, як дурили значно менш обізнаних німців. Безумовно, основне питання, яке ставили перед собою селяни перед поверненням радянської влади: будуть чи не будуть внаслідок війни ліквідовані колгоспи?

Наступний момент полягав в тому, що мала відбутися мобілізація. В Україні в 1941-му було десь 40 мільйонів населення, а в 1945-му залишилося трошки більше від 30 мільйонів. Куди ж люди поділися? Десь 3,5 мільйони були евакуйовані в тил, понад 2 мільйони вивезені до Німеччини працювати на заводах і в сільському господарстві – остарбайтери, переважно з центру і сходу України. Із заходу України також багато людей працювали в Німеччині, але не в статусі остарбайтерів.

У 1941 році до Червоної армії на території УРСР намагалися мобілізувати до 2,5 мільйонів. Мобілізували дещо менше, а відступило з Червоною армією менше від мільйона мобілізованих.

В Україні залишилося приблизно 5,5-5,6 мільйонів осіб, які потенційно могли служити в армії. На окупованій території залишилося 25% членів Компартії. Із десь 140 тисяч осіб, 113-115 тисяч добровільно пішли в поліцію, зареєструвалися і спокійно пережили окупацію. В абсолютній більшості всі ці люди з великим занепокоєнням чекали повернення радянської влади, бо не знали: як радянська влада буде їх трактувати і як з ними поведеться?

Коли повернулася радянська влада, то близько 100 тисяч осіб в Україні до 1950-х років репресували в різний спосіб «за зраду батьківщини» і «за співпрацю з ворогом». Зрештою, всіх, хто опинився на окупованій території, тобто понад 30 мільйонів, вважали «підозрілими» і мали перевіряти у той чи інший спосіб. Особливо комуністів, які, залишаючись в окупації, не приєдналися до партизанських загонів чи підпілля.

Один показовий приклад. У Вінниці німці розкопали масові поховання розстріляних у 1937–1938 роках «ворогів народу» і дали можливість місцевим мешканцям пошукати своїх близьких. Німці все це знімали для пропаганди. Коли радянські спецслужби отримали ці кадри, то стали шукали людей, які шукали рештки своїх близьких. В результаті, навесні 1944 року арештували 66 осіб, переважно дружин, матерів і сестер, які шукали тіла своїх близьких – і розстріляли, як «зрадниць батьківщини». Мовляв, вони співпрацювали з німцями.

Усіх, хто пережив окупацію, вважали потенційно неблагонадійними. Пригадую, коли у 1980-і роки оформлював документи в архіви, то треба було заповнювати анкети. І одне з перших питань: чи були ви або ваші родичі на окупованих територіях?

Дуже прискіпливо ставилися до національних меншин. Скажімо, до караїмів київських чи до харківських вірмен були певні претензії. Але, в результаті, вони не зазнали масових репресій.

Жінок, які спали з німцями, попервах часто просто вбивали. Взагалі, в ті часи жінок, яка мали інтимні стосунки з ворогом, вважали зрадницями. І це не тільки в СРСР так було. Згадаймо, як із такими жінками поводилися у Франції...

– Там із них знущалися, обрізали волосся, але ж не вбивали.

– Але не вбивали. В СРСР попервах часто вбивали, навіть вагітних від німців і дітей від німців. До речі, здебільшого це було саме в тому регіоні, який зараз під російською окупацією, де завжди багато з пієтетом говорили про «велику вітчизняну війну».

– Восени 1943 року на Лівобережжі чоловіків мобілізували і майже одразу кидали в бій на форсування Дніпра. Через це були великі втрати «піджачників» чи «чорносвитників», яких часто навіть не перевдягали у військову форму.

А як у 1944 році відбувалася мобілізація на території Правобережжя, Волині, Галичини?

– Якщо в 1943-му на Лівобережжі все поспіхом йшло, то в 1944 році при дивізіях створили запасні полки, де намагалися навчати мобілізованих. Мало півтора місяці відбуватися навчання, але далеко не завжди так було, і попервах мобілізованих продовжували використовувати як гарматне м'ясо.

Наприклад, під час Корсунь-Шевченківської битви (січень-лютий 1944 року – ред.) в одному селі на Черкащині чоловіків мобілізовували і майже відразу кинули в бій. А потім радянська пропаганда з гордістю розповідала, що є таке село, де 60 вдів! Це не єдиний такий випадок – просто він використовувався у пропаганді. І ніхто не намагався поміркувати: а чому так сталося?

На Волині і в Галичині також відбулася майже тотальна мобілізація. І так сталося, що до лав радянської армії, серед іншого, потрапили люди, які до того були в УПА. Не всіх відразу виявляли, хоча СМЕРШ (військова контррозвідка – ред.) над цим працював. Як правило, їх не відправляли відразу на фронт, щоб не здалися німцям, бо такі випадки були, а натомість відправляли в тилові гарнізони.

Читав спогади одного волинянина, який писав, що служив при штабі в Київському військовому округу й опинився в роті почесної варти при похованні генерала Ватутіна. За словами автора спогадів, ніхто й гадки не мав, що він був у тих загонах УПА, які організували напад на Ватутіна.

– Нагадаю, що командувач 1-го Українського фронту генерал Микола Ватутін був поранений 29 лютого 1944 року і помер 15 квітня того ж року.

Отже, волинян і галичан одразу в бій не кидали.

– Їх вже навчали деякий час, хоча й не завжди достатньо. Безумовно, «чорносвитників» і «піджачників» серед них не було.

На початку 1943 року українців у складі радянської армії було обмаль, десь 5-7%. А коли вони пройшли територію України і провели масову мобілізацію, то в 1944 році стало 30-40% українців, а в піхотних частинах українських фронтів, 50-70% становили українці.

– На Галичині в народній історичній пам’яті є «перші совєти» і «другі совєти». «Перші» – це з осені 1939-го і до літа 1941 року, а «другі» – з літа 1944-го, як повернулася радянська влада. А чим «другі совєти» принципово відрізнялися від «перших»?

– Проблеми виникали не тільки в Галичині, а й на сході України. На відміну від 1939–1941 років, попервах дуже бракувало керівних кадрів. Одні загинули, інші перебували в армії, треті лише поверталися з евакуації. Ті понад 100 тисяч комуністів, які перебували в окупації, були під знаком питання – чи можна їм взагалі довіряти? Їх перевіряли, і десь 25% перевірку не пройшли. Тому гостро бракувало людей.

До того ж, на заході Україні люди дуже боялися. Бо УПА карала людей, які співпрацювали з «совєцькою» владою. Читав документи, як одного селянина ставили на голову села. То його сестра казала: ви тут не ходіть, ходіть задніми дворами, щоб ніхто не бачив, що ви в хату заходили, бо приб’ють. За таких умов у перші два роки після повернення «совєцької» влади на заході України керувала значною мірою не цивільна, а військова адміністрація. В містах стояли гарнізони, війська разом із НКВС боролися із повстанським рухом.

Чи якісь уроки радянська влада для себе зробила щодо того, що в Україні не так сталося, як гадалося? Певною мірою, так. Але це була переважно пропаганда. І найбільш відомий і яскравий приклад цього – створення Наркомату закордонних справ і Наркомату оборони УРСР, які мали показати, що Україна є «незалежною республікою». Навіть йшлося про те, щоб створити військові формування.

В 1944 році в СРСР задекларували розширення прав союзних республік. Це було пов’язано зі створенням ООН. Сталін хотів, щоби 16 союзних республік увійшли в ООН, і мати таким чином додаткові голоси. Це обурило президента США Рузвельта, який сказав, що тоді до ООН має увійти кожен штат окремо. Тому Сталін від ідеї загалом відмовився, але радянські Україна і Білорусь все-таки увійшли до ООН. Насправді, все це були фіктивні речі, але вони мали певний пропагандистський ефект. Бо навіть деякі вояки УПА між собою говорили: за яку незалежну Україну ми боремося, коли вона і так входить в ООН?

Зрештою, певне розширення різноманітних можливостей і преференцій стосовно мови, історії та культури, після війни згорнули і затиснули ще більше.

– До речі, як поверталися з евакуації органи влади УРСР, які в Уфі перебували?

– Перший захід такий масштабний відбувся навесні 1944 року. Треба було провести сесію Верховної Ради і затвердити розширення прав союзних республік. В усіх союзних республіках це робили, хоча деякі ще не звільнили свої столиці. Тому сесія Верховної Ради УРСР відбулася в Києві, а ось Мінськ ще не був звільнений, тому в Гомелі проводили. Рига не була звільнена, тому латвійську сесію провели в Даугавпілсі. Поспішали, бо в Москві хотіли затвердити це законодавчо для того, щоб ввести ці республіки в ООН. Але потім це все стало непотрібно.

Щодо УРСР, то першим до Києва повернувся ЦК КПУ, а потім уже уряд.

– Зараз дедалі частіше чути думку: те, що офіційно називається «визволення України від нацистських загарбників», було не визволенням, а іншою окупацією. Як ви це бачите та інтерпретуєте?

– Питання полягає в тому, ким ми тоді були. Тут є певна дискусія: наскільки, чи стовідсотково, Україна була колонією? Бо, як правило, під колоніями розуміють заморські території, які захоплювали європейські імперії. Але переважна більшість істориків, яка займаються цією темою, вважають все-таки, що УРСР можна називати «залежна територія».

І зараз у нас все-таки відбувається процес деколонізації. А якщо у нас відбувається процес деколонізації, якщо ми відмовляємося від радянського, совєцького, то як ми можемо називати це «визволенням»? Тобто тут треба використовувати якісь інші терміни. На мою думку, термін «звільнення від німецької окупації» більш коректний і адекватний. Він зараз використовується у нас і в шкільних програмах. «Звільнення», а не «визволення».

– А в чому принципова різниця між «звільненням» і «визволенням»?

– Визволяють свої. От зараз ми будемо визволяти окуповані області, бо це наші території, на яких живуть наші люди – і Україна їх будемо визволяти. А звільняти – це термін більш нейтральний, більш нейтральний варіант.