760 років тому, в 1264 році, після смерті короля Данила владу в Галицько-Волинській державі успадкував його син Лев. Він і до того князював в окремому уділі, а після смерті батька до нього почала переходити повнота влади. Саме з іменем цього правителя пов’язують назву міста Львів. Більше про цю історичну постать «Історичній Свободі» (проєкт Радіо Свобода) розповів прикарпатський історик-медієвіст Мирослав Волощук.

– Найцікавіша, як на мене, деталь у тому, що стосується Лева Даниловича – його княжий титул. Його батько Данило з князя став королем – від папи Римського отримав корону. Наскільки я розумію монарші традиції передавання влади, спадкоємець отримував не лише володіння, а й титул. Чому ж до Лева не перейшов титул Данила?

– Держава, яку ви називаєте «Галицько-Волинською», ніколи так не називалася насправді. Такої держави в історичних джерелах ми не знайдемо. Це династійне володіння, сюзереном якого до самої смерті був князь і король Русі Данило Романович. А з його смертю ще декілька років правив його молодший брат Василько Романович.

І лише зі смертю Василька в 1269 році сюзеренітет над державою Романовичів перейняв син Данила – Лев. Й останні 30 років ХІІІ століття, навіть трошки більше, ось ця держава Романовичів – династичне володіння зі змінними кордонами, не тільки галицько-волинським складником територіальним – розвивалося в значній мірі під його патронатом. Хоча його двоюрідний брат Володимир Василькович у своїй волинській частині залишався достатньо самостійним у своїх ініціативах.

Королівська корона від Данила до Лева не перейшла у спадок, оскільки ще за життя самого Данила Романовича королівські аспірації інституалізованими не були.

Королівство Русі, котре постає в середині ХІІІ століття в документах і фігурує з певними паузами до початку ХV століття, інституалізованим так і не стало – ні в часи нащадків Данила, ні в часи інших династій, котрі ділили їхню спадщину.

– А в чому інституалізація мала полягати? Ніби корону отримав – хіба це не інституалізація? А що ж тоді інституалізація?

– Факт отримання корони – це персональна коронація Данила, але без закладення певних традицій, відомих на прикладі інших усталених держав, королівств Європи. Найближче з таких – це на той момент Угорське королівство. Бо навіть у Польщі королівства на той момент ще не було.

Існувало декілька важливих інституційних атрибутів. Крім наявності королівських інсигній (символів влади – ред.), це також конкретна роль церкви. Адже відбувається помазання на правління. Це роль королеви, зрештою. Ми не знаємо до другої половини ХІV століття жодної королеви Русі. Зрештою, це місце, де відбувається коронація, яке завжди традиційне для кожної монархії. Натомість ми не знаємо такого місця у нашому випадку.

Коронація Данила Романовича – єдина з тих, що нам добре відомі – відбулася в Дорогочині. Але ж це місто не було наділене належною сакральністю. Бо, наприклад, у сусідніх державах коронація відбувалася в місті, де була розташована сімейна усипальниця монархів, як бачимо в Угорщині або невдовзі в Польщі. Там осідок ієрарха церкви, який здійснює це помазання. Дорогочин у цьому плані викликав чимало запитань і на сьогодні їх викликає. Бо після цієї коронації про будь-яку іншу ми нічого не знаємо.

Відома з джерел титулатура Лева – князь або «князь Лев, син короля Данила». Хоча ми знаємо і деякі латиномовні пам’ятки, які називають його королем, але радше віддаючи належне його авторитету в міждинастичних стосунках останньої третини ХІІІ століття.

– Отже, Лев і не намагався змагатися за королівський вінець?

– У його біографії ми не знаходимо таких намірів, зокрема, через посилення монгольського тиску. Треба розуміти, що коронація Данила супроводжувалася спробою організації антимонгольської коаліції низки сусідніх держав, яку підтримував Римський папа. Усе це зазнало невдачі. Очевидно, Лев зробив висновки з цієї невдачі. Залишаючись під монгольським протекторатом, він не проявляв інтересу до відновлення інституалізації королівства.

Натомість на початку ХІV століття це спробував зробити його син Юрій І. Його титул – «король Русі і князь Володимирії». Закладення окремої галицької митрополії, на мій погляд, мало допомогти інституалізувати королівство. Але і в його випадку ця інституалізація була, очевидно, поверхнева, половинчаста і не мала тяглості. Хоча сам термін «Королівство Русі» відомий. Може, не так часто вживаний, але відомий. Наявність терміну свідчить про те, що навколо нього відбувалося якесь життя, якась жвава діяльність.

– Данило балансував між Сходом і Заходом: брав у папи Римського корону, а в хана Золотої Орди – ярлик… Даруйте, буду вживати назви, яких тоді не існувало, але історики їх для чогось придумали. Галицько-Волинська держава, Золота Орда, Візантія – все-таки ці назви вживають, хоча в ті часи, коли ці держави існували, так не казали.

Отже, Данило балансував між Сходом та Заходом, дотримувався багатовекторності. Чим політика Лева Даниловича відрізнялася від політики Данила Романовича?

– Відрізнялася вона хіба що тим, що Лев перебував міцніше в орбіті монгольських впливів, на відміну від свого батька. Але участь в європейських справах брав, мабуть, не менш активну.

Його дуже добре видно в бойових діях з усіма найближчими сусідами, з якими межували землі Лева Даниловича. Це литовські володіння, це володіння П’ястів – Мазовецьких і Малопольських. Він сягає своїми походами аж до Сілезії. Бере участь у військових виправах до Угорського королівства в складі монгольських походів. Разом з тим долучається до різного штибу міждинастичних протиріч, зокрема, до боротьби за австрійський престол. І ця активність спостерігається систематично.

Тобто ми його бачимо на театрі бойових дій, в політичному житті Центральної Європи. Але Левова залежність від монголів незрівнянно більша, ніж залежність його батька. І це ми чітко бачимо, серед іншого, на сторінках твору, який прийнято називати «Галицько-Волинським літописом», де наскрізною ідеєю 1270–1280 років є підпорядкування монголам. Тоді всі князі були «у волі татарській», тобто були змушені долучатися до військових виправ, всіляко погоджуватися з вимогами і так далі. Звичайно, це було дуже болісно для них самих, але, як би там не було, це залишається історичним фактом.

– Здається Данилові приписують літописці слова: «Зліше зла честь татарська». А Лев щось подібне казав?

– Ми не знаємо про достеменного автора цих слів. Цілком ймовірно, це був його печатник Кирило, майбутній митрополит, який був свідком цієї поїздки Данила до хана Бату. Ця поїздка була дуже емоційною, скажімо так, для Данила. І слова про «честь татарську» супроводжувалися сльозами радості від повернення Данила живим з цієї поїздки при зустрічі з молодшим братом Васильком.

Стосовно Лева, боюся помилитися, але ми не бачимо якихось нарікань на «татарську честь». Навпаки, він звертається до татар з потребами залучення їхній військ до своїх. І вони постійно поряд з ним або руські війська поряд з татарськими в цілій низці військових походів до країн Центральної Європи.

– А наскільки це підпорядкування Золотій Орді було корисним чи шкідливим для держави Лева?

– Гадаю, що він максимально використовував це підпорядкування в своїх інтересах. Зрештою, спроба вийти з-під підпорядкування, очевидно, мала би ті самі наслідки, що й відповідні спроби Данила: вторгнення татарських військ, вимоги руйнації укріплень навколо міст, плюндрування територій та інші збитки. І неможливо було цьому завадити.

Якоїсь військової альтернативи, яка цей тягар могла би скинути, на той момент ще не існувало. Очевидно, залишалося балансувати між найгіршим і поганим, що Лев для себе використав максимально. За допомогою татарської підтримки йому вдалося розширити свої володіння. Люблінська земля кількаразово потрапляла під контроль Романовичів, а на початку ХІV століття, коли в Угорщині тривала боротьба за спадщину династії Арпадів, Романовичі певний час контролювали деякі території за Карпатами.

Складно оцінювати з висоти ХХІ століття всі ці події, але ми можемо змоделювати, з якими викликами Лев стикався і як себе поводив.

– Тобто спільні походи разом із золотоординським військом радше посилювали його державу, ніж виснажували?

– Принаймні, на Заході розуміли, що Лев становить небезпеку. Це та небезпека, якої боялися ще за життя Данила. В літописі є промовистий запис про його повернення живим із Сараю викликало величезний страх в Угорщині. Альтернатива цьому страху – пропозиція короля Бели ІV одружити Лева зі своєю донькою. На той час це був абсолютно мезальянс, на який король пішов тільки заради того, щоб монгольські війська вже разом із руськими знову не вступили в його межі.

Ситуація з Левом виявилася такою, що центральноєвропейські володарі змушені були в різний спосіб чинити опір. Його походи були досить дошкульними. Для володінь Лева монголи становили потенційну загрозу, але, очевидно, сприймали його як свого «мирника», тобто залежного правителя і не завдавали шкоди його землям, принаймні такої, якої завдавали іншим європейським країнам. І за рахунок цього він мав певні бонуси.

– Тобто Лев вмів використати навіть складну і погану ситуацію на свою користь. Для політика, для правителя – не абищо.

– Можна і так сказати.

– Данило претендував на Київ. А чи були в Лева такі претензії?

– Думаю, всі Данилові нащадки розглядалися, бодай в середині родини, як спадкоємці київського престолу. Вони походили з волинських Мономаховичів, Мстиславовичів, архонтів всієї Русі.

У пізнішому дописі до «Повісті минулих літ» саме Данило Романович названий останнім легітимним князем Києва домонгольської доби. Тому, очевидно, Лев розглядав таку можливість. Існують навіть непевні, на мій погляд, джерельні відомості про те, що він навіть був київським князем. Але, очевидно, реалізувати ці наміри не було шансів, оскільки ставлениками монголів на київському престолі від 1240-х років стали заліські володарі, володимиро-суздальські.

– До речі, одним із таких київських князів був відомий Олександр Невський. Невідомо, чи він взагалі був у Києві, але титул такий йому дали.

– Ну, так.

– Вони з Левом правили приблизно в один час, але чи якось перетиналися, чи знали одне одного? Бо вони ж Рюриковичі – родичі.

– Не зустрічав інформації про те, щоб вони десь перетиналися. Хоча по жіночій лінії вони були двоюрідними братами. Відповідно такі зустрічі теоретично могли би бути на якихось міжродинних святкуваннях чи урочистостях, на кшталт весіль або хрестин. Але в джерелах ми про це інформації не знаходимо.

Принаймні, зовнішня політика обох була зосереджена в прямо протилежних напрямах. Зрештою, князь Лев жив і правив довше, ніж князь Олександр.

– Якщо підбивати підсумки правління Лева Даниловича – у чому його головний внесок в українську історію? На що ви звернули б увагу?

– Джерела нам залишили образ дуже войовничого, для свого часу типового володаря, авторитет якого визнавали, гадаю, не тільки серед монгольських еліт, але й на території латинського світу. Він став продовжувачем в багатьох напрямах політики свого батька і свого діда князя Романа Мстиславовича. Очевидно, здійснивши упродовж свого життя немало вчинків, які ніяк його не прикрашали, за однією із версій, у переддень смерті він прийняв чернечий постриг і в чернецтві відійшов у засвіти.

Князь Лев, безперечно, залишається однією з найбільш знакових постатей української історії ХІІІ століття.