Не втратити власну ідентичність попри голод, війну й репресії, не забути, якого ти роду і ким були твої предки, зберегти, як коштовність, старенькі речі, які нагадують про малу батьківщину… Це вдалося далеко не всім українцям, уродженцям сходу чи центру, які піддавалися тотальній русифікації.
Тетяна Мухіна з Дніпра – змогла. Жінка кілька десятиліть поспіль зберігає вишиті речі своїх старших родичів, а разом з ними – і сімейні історії, пов’язані з Голодомором та Другою світовою. Родинні рушники, каже вона, допомагають їй самій переживати й нинішню, сучасну війну.
У затишній кав’ярні в центрі Дніпра, де не так давно перейшли на державну мову, Тетяна Мухіна розгортає родинні раритети. За фахом вона інженер, багато років вона пропрацювала в металургії, але говорить відбірною українською. Каже: це – мова її роду, який походить з Полтавщини. Серед її старших родичів був і український письменник Андрій Головко.
Вона народилася в Дніпрі, але в ті часи жінкам не давали декретної відпустки, і мама була змушена вийти на роботу, а її, чотиримісячну, віддати до бабусі, батькової матері. Там, у селі Хоришки на Козельщині, вона зростала до школи.
«Я розмовляла українською мовою. І потім для мене була велика трагедія, коли повернулася в місто, прийшла до першого класу й мені поставили умову – я маю вчити російську. У мене не було суржику, а була правильна українська літературна мова. Це була мова моя моєї бабусі, нашої родини. Моя бабуся, батькова мати Орина Трохимівна – з родини Андрія Головка. Він був її троюрідним братом. Усі вони були досить освіченими людьми, це була сільська інтелігенція», – каже Тетяна.
Репресовані родичі
У дитинстві, говорить Тетяна, вона бачила наслідки ще тієї, попередньої війни. У 50-ті роки в Кременчуку, куди вони з бабусею їздили вантажівкою, ще були розбомблені будинки. Від старших жінок у Хоришках, каже Тетяна, змалку чула й про війну, і про Голодомор, і про репресії.
«Коли почали кричати, що «історію переписують»… Ні, я прожила своє життя й знала все від старших родичів! Дітям мого покоління історію не розповідали в родинах, аби самим дітям не нашкодити, для їхньої ж безпеки. Але старші люди збиралися вечорами, між собою гомоніли – то вони ж згадували, як було, хто помер в голод. Бабуся ще працювала – брала мене з собою на роботу. Я постійно перебувала між людей, і я чула всі історії. Ніхто мене цьому не вчив спеціально, не «виховував»…», – говорить вона.
Її старші родичі по батьковій лінії – Кириченки – були досить заможними й освіченими, каже Тетяна. У прадіда Йосипа зросло 11 дітей і всі отримали освіту, зокрема два старші брати її діда – вищу, були інженерами. Обоє – репресовані.
«Брати працювали на заводі «Арсенал» у Києві. Один з братів був буцімто першим директором заводу. Це напівлегенда, бо підтвердження цього я поки не знайшла. Вони були репресовані, розстріляні 1937 року. Я їздила на завод «Арсенал». У музеї мені сказали – всі документи поки засекречені й справа 1937-го року ще не передана. Фотографій перших керівників заводу теж немає. Інженерами – були точно, брати Кириченки…», – каже Тетяна.
Дружина одного з репресованих братів Кириченків, говорить Тетяна, змогла втекти з Києва з двома дітьми. Пів року в селі на Полтавщині вони переховувалися на горищі, не сходячи вниз.
Сиділи на горищі – члени сім’ї «ворога народу». Всі в родині, зокрема діти, знали, що про це треба мовчатиТетяна Мухіна
«Сиділи на горищі – члени сім’ї «ворога народу». Всі в родині, зокрема діти, знали, що про це треба мовчати. Мене це вражало з самого дитинства: як жінка з двома дітками змогла висидіти на горищі пів року! За ці пів року їм змогли зробити документи. А тоді моєму дідові вдалося вивезти їх вночі в Козельщину й посадити на поїзд – і на Донбас. Там можна було «загубитися».
Жінка пішла працювати в шахту, возила вагонетку, аби вижити. Після засудження культу особистості отримали документи про реабілітацію цих братів. І ця жінка повернулася в Київ. Її ім’я, на жаль, не пам’ятаю. 1965-го року батько возив нас у Київ і ми були в цих родичів. Навіть тоді вони говорили пошепки про цю історію», – розповідає Тетяна Мухіна.
«Розрив великий був між офіційною і справжньою історією»
Жінка говорить: ще в школі зрозуміла, що офіційна історія – брехня. У селі Тетяна застала людей, які встановлювали радянську владу й брали участь у хлібозаготівлях, але справжньої пошани до них в односельців не було.
«Була така – баба Софія. Її портрет – у музеї, зі святами поздоровляли піонери, ніби шанована людина… Але я помітила: вона живе сама, ні з ким не спілкується. Питаю в бабусі. А бабуся й каже: «Вона була першою комуністкою на селі». А з цим багато стоїть… Репресії, голод. Справжньої поваги – не було. А ще у мене була подружка. Зауважую: повз їхній двір люди йдуть, та чомусь не зупиняються, не вітаються. Я кажу бабусі: «А чого так?». А бабуся каже: «Е, дітки, стільки крові на них». У селі була кривава продзаготівля, і те робилося руками їхнього діда й прадіда. Їх не переслідували – але ставлення було таке. Рід щось втратив. Розрив великий був між офіційною і справжньою історією», – зазначає жінка.
Рушник із деревом життя і спогади про «білогвардійську медсестру» бабу Оляну
Близько пів століття Тетяна зберігає в себе вдома, у міській квартирі, речі старших родичів – ікони та вишивки. Серед найдорожчого серцю – рушники, каже жінка. Час від часу вона робить імпровізовані «виставки» – викладає раритети на фортепіано для друзів.
Рушник із деревом життя вишила сестра її діда, Оляна Кириченко на початку ХХ століття. Вона була третьою дитиною в родині. У Кременчуку закінчила курси медсестер. Коли розпочалася Перша світова війна, працювала сестрою милосердя в білогвардійському шпиталі.
Я знала про її минуле, але воно не афішувалосяТетяна Мухіна
«Після війни вона повернулася в село. Вийшла заміж. Прожила життя звичайної селянки – полола буряки нарівні з моєю рідною бабусею. Я знала про її минуле, але воно не афішувалося. А який був у неї вибір? Військова частина перейшла на бік Білої гвардії і їхній госпіталь теж. Нам це важко зрозуміти. Але мене бабуся навчила сприймати життя таким, яке воно є, без ярликів”, - каже Тетяна.
Син баби Оляни загинув у Другу світову, десь на Балтиці.
«Баба Оляна отримувала велику як для села пенсію – 18 рублів. На шість рублів більшу, ніж інші, – за загиблого сина», – говорить Тетяна.
Рушник з деревом життя, згадує Тетяна, висів у Оляни поряд з іконами, портретом Шевченка та репродукціями кількох відомих картин, що було дуже незвично для сільської хати. Жінка любила вишивати й прикрашати світ навколо себе.
«Вишите в неї було абсолютно все – від постелі до занавісок, подушки, скатертини, те, чим застеляли лавку.. Хата в баби Оляни була доглянутою, вона про все це дбала, вишивка – розкішна, все – на рівні. Вона була дуже працьовита, відповідальна, справедлива, хвилювалася за всіх своїх родичів, племінників. Прожила 90 років. Була практичнішою за мою бабусю і в житейських речах їй допомагала. І ставилася не з засудженням, а з розумінням. «Мовляв, Оришка – то ж Оришка, треба хату піти їй побілити». Баба Оляна - сильна, стійка. Чому її й поважали в роду, дослухалися до її слова», – розказує Тетяна.
Рушник з голубками – пам'ять про бабу Настю й усіх тих, хто не дочекався
Ще одну сімейну реліквію вишила молодша сестра її діда, баба Настя, Анастасія Кириченко, розказує Тетяна. Вона була останньою дитиною в роду, мала проблеми з хребтом і все життя шкутильгала. Саме Настя, каже Тетяна, врятувала її батька від голоду 1933-го.
Залишався мішок груш-дичок, який вона збирала все літо. Ці груші врятували їм життяТетяна Мухіна
«У Голодомор Настя забрала мого батька до себе. Йому було шість років. У неї залишався мішок груш-дичок, який вона збирала все літо, сама не знаючи нащо. І коли вивезли всі продукти, то кинули цей мішок на подвір’ї і він залишився. Ці груші, як розповідав мені й батько, врятували їм життя. Вона й пекла їх, і варила… Так пережили вдвох голод. Окрім мого батька, в родині було двоє дітей, вони лишилися з батьками й теж вижили», – говорить Тетяна.
Попри інвалідність перед самою війною Настя змогла вийти заміж. Вона вірно чекала на чоловіка з фронту, вишиваючи «утиральник» з голубками.
«На Полтавщині такі рушники називалися «утиральниками». Ними витирали руки. Це крамне полотно, причому – німецьке. Вона його купила під час окупації. Найкраща тканина – на рушник для чоловіка. Ось так вона його чекала… Він не повернувся, безвісти зник на війні. А рушник пролежав у скрині до 70-и років. Якось я приїхала в гості до баби Насті – а вона тільки дістала й подала мені як гості. Коли я побачила, я мало не зомліла! Яка сила духу в цьому рушнику! Я питала: «Бабусю, а ви вірили, що він повернеться, що буде перемога?». Каже: «Ми не сумнівалися, що ми переможемо». Була така віра в нашого народу, як і зараз, – що ми переможемо...
У її подруги баби Палажки теж був схожий утиральник. Її чоловік був репресований 1937-го року, він не повернувся. А наприкінці 60-их її розшукували з-за кордону, запит прийшов на сільраду, і нібито то саме чоловік зміг врятуватися і розшукував її. Їй настійливо «порадили» не відповідати. Тому для мене цей рушник-утиральник – це ніби долі всіх тих, хто не дочекався….
«Рушник не торкнувся тих рук, що чекали…» – написала я в одному зі своїх віршів. Мені було років 17, коли я вперше побачила цю річ. Відтоді крається серце – і за бабу Настю, і за бабу Палажку. Я не змогла витирати ним руки, зберегла до сьогодні», – говорить вона.
Як старі вишивки допомагають переживати нову війну
Родинні раритети, каже Тетяна, допомагають і їй самій переживати й нинішню, сучасну війну. Підтримують віра в перемогу України та пам'ять про рід.
«Бабуся мені завжди казала: «Брехати не можна». А я: «Так всі ж брешуть!». Бабуся: «То нехай, їм можна, а тобі – ні. Ти ж Киричківського роду». Оце заклалося з дитинства. В нашому роду я не чула, щоб хтось крав. Це була трудова інтелігенція, яка переслідувалася, але виживала всьому наперекір», – говорить жінка.
Коли мені важко по життю, я думаю: у мене таке сильне коріння!Тетяна Мухіна
– Іду, було, малою вулицею, а бабусі на лавці. «А чия ж ото пішла?». «Та то – Киричківна», – продовжує Тетяна.
– Ніби царівна… Такий же суфікс?
– Саме так. У селі в кожного роду був свій авторитет і його берегли. Ти не мав скоти нічого, що б плямою лягло на твій рід. Коли мені важко по життю, я думаю: у мене таке сильне коріння! Такі сильні люди були в нашому роду, – говорить Тетяна.
Подальша доля рушників
Наразі найдорожчі серцю рушники, які Тетяна Мухіна зберігала в себе десятиліттями разом з родинними історіями, вона вирішила віддати до музею. Говорить: в них – доля всього українського народу, і їх мають бачити люди.
Їх треба показувати не як вишивку. Їх має побачити світ, бо в них доля всього нашого народуТетяна Мухіна
«Я збирала й ховала ці речі 50 років. Вони переживають вже другу війну… Я не колекціонерка, не маю хисту до вишивки – мене цікавить саме історія, родинна історія. Зараз кожен з нас робить історію кожним своїм днем. Хочу, щоб про Україну в світі якомога більше говорили. Ці рушники не мають зберігатися навіть у моїх онуків – вони зараз в евакуації закордоном. Я хочу, щоб ці рушники бачили люди. І їх треба показувати не як вишивку. Їх має побачити світ, бо в них доля всього нашого народу. Це звернення до всіх українців та їхніх нащадків», – говорить жінка.
Зараз Тетяна Мухіна шукає музей, з яким би могла поділитися своїми розповідями й передати вишивки. Жінка хоче, щоб це був заклад у діаспорі, де, вважає, під час війни її речам буде більш безпечно.
