70 років тому, 26 червня 1953 року, у Москві група військових у змові з частиною радянського вищого керівництва заарештувала першого заступника голови уряду і міністра внутрішніх справ Лаврентія Берію. Про це у програмі «Історична свобода».
- Берію звинуватили в тому, що він «агент світового імперіалізму» і готував державний переворот з метою не лише захопити владу, а й «повалити соціалістичний лад».
- Одночасно почалася кампанія із його дискредитації: пускали чутки, що він є розбещеним ґвалтівником і мало не одноосібно винний у масових репресіях та розстрілах.
- У грудні того ж року Берію судили і стратили. Разом із ним стратили «банду Берії» – шістьох найближчих соратників, зокрема й міністра внутрішніх справ УРСР Павла Мешика.
У всіх сталінських поплічників руки по лікоть у крові , а крайнім у «порушенні соціалістичної законності» зробили Лаврентія Берію. Зрештою, з огляду на останні події в Росії, не можна виключати, що зміна влади в подібний спосіб там може статися знову. Про все це «Історична Свобода» говорила з істориком Олегом Бажаном.
– У радянські часи, починаючи з Хрущова і Горбачовим закінчуючи, було загальноприйнятим, що «Берія хотів захопити одноосібну владу». Але в пострадянський час оприлюднили документи, з яких неочевидно, що у нього справді були такі плани. Чи справді Берія хотів захопити одноосібну владу?
– Щодо такої одіозної фігури, яким був міністр внутрішніх справ Лаврентій Павлович Берія, який увійшов в історію як «луб’янський маршал», досі багато білих плям. Адже кримінальна справа, яку було порушено влітку 1953 року, досі закрита. Її не дають дослідникам.
Я в середині 1990-их років працював в архівах ФСБ. Нам, українським дослідникам, цю справу не дали, як і не дали справи на наркомів внутрішніх справ УРСР Олександра Успенського чи Всеволода Балицького. Давали тільки ті чи інші фрагменти.
Зараз точаться дискусії з приводу того, чи можна називати Лаврентія Берію «реформатором», чи він сподвиг своїх колег із вищого політичного керівництва до тих десталінізаційних процесів, які тривали впродовж другої половини 1950-их – початку 1960-их років, чи це тільки можна записувати на адресу Микити Хрущова?
Дійсно, можна говорити про те, що Берія започаткував певні зміни радянського тоталітарного устрою. І по суті він застосовував ті ж самі методи, що і Хрущов, коли в подальшому боровся за одноосібне лідерство.
Хрущов почав звинувачувати колег у тому, що вони здійснювали репресії, а він натомість був першим, хто покаявся і виступив із критикою культу особи Сталіна. Те саме ми бачимо і по вчинках Лаврентія Берії у той короткий період часу – з березня і до 26 червня 1953 року. У нього Це була коротка можливість у декілька місяців для активної діяльності. І ось ця його активність – спроба реформувати МВС і те, що він хотів зробити певні зміни у зовнішній політиці – лякала його колег.
Давайте не забувати, що після смерті диктатора Йосифа Сталіна 5 березня 1953 року у СРСР стався певний політичний вакуум.
– Даруйте, чому вакуум? Було одноосібне керівництво, а стало колективне.
– Колективне керівництво – це був певний компроміс. По суті, був нестійкий баланс сил після смерті Сталіна. Бо не було якогось визначеного наступника Сталіна. Відповідно розпочалася боротьба між його впливовими соратниками.
В цьому змаганні за політичне лідерство було досягнуто певного компромісу за нетривкого балансу сил. І ключову роль у цьому брали три особи: Георгій Маленков, який очолював уряд, Лаврентій Берія, який з 5 березня і очолював об’єднане силове тепер міністерство, в складі якого були і міліція, і держбезпека, і Микита Хрущов, який очолив КПРС.
Але Георгій Маленков все ж таки поступався харизмі Лаврентія Берії. Він не був таким вольовим. Те, що Берія почав ініціювати всілякі зміни, налякало його колег. І вони вирішили діяти.
– Маленкову такий активний перший заступник не подобався?
– Не подобався.
І, зрозуміло, потрібно було вмовити інших впливових очільників, зокрема В’ячеслава Молотова. Треба сказати, що вже після арешту Молотов виступав разом із Хрущовим за те, що Берію треба ліквідувати. Не усунути від повноважень і відправити кудись в Красноярський край якимось секретарем райкому партії, а саме знищити. І в останню мить перед 26 червня серед оцього партійного ареопагу вмовили ще Анастаса Мікояна, що Берію треба, щонайменше, нейтралізувати.
– До речі, Мікоян пропонував Берію просто на нижчу посаду поставити. Він якраз не вимагав крові.
– Так. Хрущов теж одразу не наполягав на тому, що Берію треба розстріляти, мовляв, давайте ми його усунемо.
Звичайно, був страх перед Берією, який очолював потужне силове відомство.
Усі вони пригадували (це зауважив у своїх спогадах Лазар Каганович), що коли на початку 1950-их років Берія потрапив у немилість до Сталіна, то почали розкручувати «мегрельську справу». І Сталін радив міністру держбезпеки Семену Ігнатьєву «шукати великого мегрела». А Берія був саме мегрелом – це етнічна група грузинського народу. Згодом він нібито прохопився і сказав, що цього не сталося б, бо чекісти підняли би повстання і виступили за нього.
Ось чому вирішили до цієї змови залучити саме високопосадовців зі Збройних сил СРСР. Тут відіграв велику роль заступник міністра оборони Георгій Жуков. Бо саме Хрущов підтягнув його на цю посаду, і тому Жукову доручили організувати арешт Берії. Він, як тепер кажуть, очолив групу захвату.
– Як, на вашу думку, чому соратники по сталінському ареопагу так боялися Берії, що вирішили його вбити? Скажімо, коли невдовзі була змова так званої антипартійної групи проти Хрущова, то її учасників просто заслали кудись у провінцію на малозначущі посади. Того ж Маленкова, наприклад, призначили директором електростанції. А тут вирішили вбити. Чому?
– Як свідчать спогади тогочасного політичного керівництва СРСР, Молотова і того ж Хрущова, вони боялися, що в Берії є на них серйозний компромат.
11 мішків з паперами, в яких нібито містився компромат, зібраний на вище партійне керівництво
І коли Хрущов наполіг на черговій реорганізації силових структур, то на чолі Комітету держбезпеки, який створили рішенням вищого партійного керівництва в лютому 1954 року, поставили Івана Сєрова, з яким Хрущов працював ще в Україні в 1939 році. Є відомості, що тоді витягнули 11 мішків з паперами, в яких нібито містився компромат, зібраний на вище партійне керівництво.
– А як Берія проґавив змову проти себе? У нього в підпорядкуванні об’єднане МВС – не тільки міліція, а й органи держбезпеки. У нього розвідка, контррозвідка, стеження за всіма. І от людина, яка тримала це все в руках, яка розставила там своїх людей, проґавила змову проти себе. Як так?
– Судячи зі спогадів Хрущова та інших, вони прекрасно розуміли, що Берія може їх прослуховувати. Адже вони знали, що це робив Сталін. Тому вони про змову говорили тільки на вулиці і дуже коротко. Мабуть, це в якійсь мірі приспало пильність спецслужб.
У цей час Берія був надто самовпевнений
Берія не очікував, що якийсь там Микита Хрущов, який завжди перебував на другорядних ролях, у змозі показати свої амбіції, жагу до влади; не очікував такого і від Георгія Маленкова. У цей час він був надто самовпевнений.
Коли ми проаналізуємо засідання ЦК, то бачимо: Берія дозволяв собі всіх перебивати, робити підсумок усіх дискусій. Мабуть, вважав, що йому ніхто не стане на перешкоді.
– З того, що ви кажете і що я сам читав, складається враження, що Берія був реформатором навіть більш послідовним, ніж Хрущов з його відлигою. Чи вам не здається, що Берія, якби втримався при владі, у плані реформ і в плані демонтажу найодіозніших тоталітарних моментів, міг би піти набагато далі, ніж пішов Хрущов? Хрущов в значній мірі знищив не опонента, а саме конкурента.
– Так, я з вами погоджуюся, що Хрущов знищив конкурента. Бо в тому, що треба змінювати СРСР тоді по суті всі були переконані. І смерть Сталіна, як кажуть, оголила всі ті проблеми, кризу тієї тоталітарної системи, в якій перебував СРСР на початку 1950-их років. Тому, якби не Хрущов, ці зміни робив би або Берія, або Маленков.
Тому що всі прекрасно розуміли, що треба робити реформу ГУЛАГу, скорочувати фінансування оборонного відомства, відмовлятися від всіляких дороговартісних будов, наприклад, канал Волга-Урал, Великий туркменський канал…
– Заполярна залізниця.
– Так-так. До речі, саме Берія запропонував відому амністію березня 1953 року. Він зауважив, що у нас в таборах знаходиться 2,5 мільйони осіб, і не всі вони представляють небезпеку для радянського соціуму – давайте цю частину і звільнимо. Тим паче, що ми вже багато в чому змінили законодавство і тепер не караємо так жорстко за дрібні крадіжки, спекуляцію і таке інше.
– Потім йому закидали, що він з підступною метою зробив амністію, бо, мовляв, таким чином хотів дестабілізувати ситуацію і на хвилі боротьби з цією дестабілізацією захопити владу.
– Закидали. Бо після арешту 26 червня почалася кампанія по дискредитації Берії.
Серед українського суспільства реакцію на цю амністію від початку була неоднозначна думка. Одні казали, що амністія по суті вибиває підґрунтя в антирадянських сил, які зводять наклеп на те, що побудова комунізму здійснюється руками ув’язнених. А інші говорили про те, що це може призвести до сплеску криміногенної обстановки.
Хочу зауважити, що соціальна адаптація амністованих справді була проблемною.
Тільки до України повернулося в ході амністії березня 1953 року близько 180 тисяч
Тільки до України повернулося в ході амністії березня 1953 року близько 180 тисяч. Проблеми з працевлаштуванням, фінансова скрута, неувага з боку суспільства – все це змушувало багатьох амністованих ставати на злочинну стежку.
І якщо ми подивимося на статистику, то з квітня по червень 1953-го в Україні було зафіксовано більше 6 тисяч злочинів, з яких 18% здійснені тими, хто був амністований.
Влада відреагувала звернулася до амністованих із погрозою: мовляв, якщо не будете займатися громадсько-корисною справами, то ми амністію скасуємо, а ви повернетеся в табори.
Проблема була в тому, що директори підприємств і установ неохоче брали вчорашніх зеків на роботу. Тому подекуди органи прокуратури змушені були цією справою займатися. Наприклад, у Мелітополі прокурор збирав керівників підприємств і змушував їх брати цих людей на роботу. Отже, криміногенна ситуація дійсно погіршилася, але це в той чи інший спосіб хотіли усунути.
Натомість у Москві, в Кремлі цим скористалися заради того, щоб зайвий раз спаплюжити Берію.
– Серед інших своїх реформаторських кроків Берія закликав повернутися до політики коренізації, яка при пізньому Сталіні вщухла. Крім того, він казав, що знаціоналістичним підпіллям в Західній Україні і прибалтійських республіках треба боротися не тільки репресіями, а й іти на поступки. Берія навіть ініціював негласні переговори з підпіллям, але цю справу не встигли реалізувати.
– Він прекрасно розумів, яка ситуація склалася з національно-визвольним рухом на теренах Західної України, а також в Литві і Латвії.
Тому не дивно, що в травні 1953 року він звернувся з відповідною доповідною запискою до президії ЦК про необхідність переглянути політику щодо цих регіонів. І політичні зміни повинні стосуватися як аграрної сфери, так і національної політики, так і репресивних заходів.
...каятися і вказувати на перекручування в ленінській національній політиці
У травні 1953 року цю доповідну записку розглянуло керівництво УРСР. І багато хто з керівників партійних обласних осередків почали в унісон тій тональності, в якій була написана записка Берії, каятися і вказувати на перекручування в ленінській національній політиці. І почали говорити про те, що дійсно на теренах Західної України мали місце прояви русифікації.
Причому в обговоренні брали участь не тільки керівники партійних обласних осередків Рівненщини, Тернопільщини, Львівщини. Навіть перший секретар Донецького обкому заявляв тоді, що українську мову зневажають на Донбасі, що там дуже мало українських шкіл, що ми будемо над цим працювати.
..мовляв, Берія придумав «русифікацію», мовляв, у нас цим терміном користуються лише українські буржуазні націоналісти
І його підтримав і перший секретар Харківського обкому партії, в майбутньому – перший секретар ЦК Компартії України Микола Підгорний, який говорив про те, що в харківських вишах ті чи інші навчальні дисципліни читаються російською мовою і треба це переглянути.
І процес навіть пішов. Деякі університети почали втілювати подібні ініціативи – змушувати викладачів, які не говорили українською, перекладати лекції, оформляти українською мовою всю наочну агітацію аж до стінгазет.
Але коли арештували Берію, то все це згорнули. І навіть тодішній перший секретар ЦК КПУ Олексій Кириченко, який завдячував Берії кар’єрним злетом, теж сказав, що це Берія придумав «русифікацію», мовляв, у нас цим терміном користуються лише українські буржуазні націоналісти.
– Ми говоримо про події, яка відбувалися 70 років тому. Але теперішня Російська Федерація багато в чому копіює тодішній СРСР, починаючи від парадних військових мундирів – це ж мундири сталінські. Мені здається, система влади там теж нагадує ту, яка була за пізнього Сталіна. Вам не здається, що історія з Хрущовим, Малєнковим і Берією може повторитися, і соратники Путіна невдовзі так само можуть себе повести?
– Так, можливо. Зараз дехто з політологів вказує на те, що є там два центри ухвалення рішень, дві групи впливу на Путіна. Тому не виключено, що саме так може статися.
Один із представників російського легіону, який брав участь у боях на Білгордщині, нещодавно в інтерв’ю так і сказав, що еліти змінять шеврони, а люди на місцях сприймуть все те, що скажуть на верхах.
