Президент Росії Володимир Путін та сучасна влада Росії багато в чому у наслідує практики Сталіна та його режиму. Через 90 років після Голодомору 1932-33 років, у ході свої широкомасштабної агресії проти України сучасна Росія теж відбирає українське зерно, захоплює елеватори та сільськогосподарську техніку, блокує порти, і шантажує тепер вже весь світ ймовірним голодом.
- Зрозуміти тяглість цих руйнівних практик, побачити схожість, і оцінити, що саме наслідує Путін у ставленні до України можна, зокрема, дізнаючись правду про Голодомор.
- У Музеї спротиву Голодомору у Дніпрі. Там започаткували цикл авторських лекцій та екскурсій, присвячених маловідомим та невідомим сторінкам історії краю, пов’язаним із влаштованим Сталінським режимом голодом. Їх проводить лектор музею, краєзнавець Микола Чабан.
- Як переживало голод передмістя Дніпра, у яких творах письменників-земляків тема голоду відображена правдиво, які місця у Дніпрі свідчать про події голодних років і чи встановлені там наразі меморіальні дошки? Ці та інші питання піднімають на заходах, до яких запрошують небайдужих до історії України.
Про що вже встигли розповісти відвідувачам та про що ще планують – у матеріалі Радіо Свобода.
Голодуюча Лоцманська Кам'янка 1933-го
Як виживало приміське село на Дніпропетровщині в умовах голоду 1932-33 років? Дніпровський краєзнавець Микола Чабан досліджує тему на прикладі села Лоцманська Кам'янка, заснованого в середині ХVІІ століття. Зараз це один із віддалених районів міста Дніпра. Там, каже науковець, жили люди унікальної професії – річкові лоцмани. Горді, трудолюбиві й мужні, вони проводили плоти й судна найнебезпечнішим відтинком Дніпра – де пороги.
Село було заможним – лоцмани непогано заробляли основним промислом. До того ж свої землі, розташовані на сучасній Солонянщині, здавали в оренду. Сезон навігації збігався з гарячою порою жнив, і обробляти землю лоцмани власноруч не могли. А втім, радянська колективізація й продрозкладки довели небідне село до зубожіння й занепаду. А після 1932-33-го років з 900 дворів залишилося тільки кілька десятків.
Про досвід виживання у часи Голодомору в Лоц-Кам’янці залишили свідчення очевидці, говорить Микола Чабан. Серед них – нащадок лоцманів дніпрових порогів й сам лоцман Григорій Омельченко, з яким Чабан був знайомий особисто.
Григорій Омельченко (1911-2002) працював педагогом, пережив три голоди – 20-х, 30-х і 40-х років – і не боявся про це відкрито говорити. За звинуваченням в антирадянській пропаганді відбув 10 років таборів. У часи Незалежності був засновником музею лоцманства й одним із засновників Народного руху в Дніпрі.
Омельченко згадував, що 1932-го року він був змушений вступити до інституту народної освіти, бо там могли забезпечити пайкою хліба. Родина Григорія була велика: батько, мати, семеро дітей і батькова сестра. Свою пайку – 200 грамів на день – юнак намагався принести додому, рідним.
Пізніше Григорій поцікавився долею цієї родини. Вони всі померли…Микола Чабан
Тоді ж його включили до бригади з хлібозаготівель. У кожній бригаді, пригадував Омельченко, було по 5-6 людей, очолював – партієць, якого відкликали з основної роботи.
«Якби він відмовився від участі в хлібозаготівлях, його б відрахували й вищої освіти йому не бачити. Але у складі цієї бригади він намагався допомогти тим невинним людям, до яких вони ходили. У своїх спогадах він пише: «Ходимо по хатах і питаємо, чи не заховав де хто хліб. Нишпоримо скрізь: на горищі, в сараї. Ходимо, було, зі щупами, шукаємо, поки не впевнимося, що таки немає».
Один із випадків, які він описує, – як були змушені забрати чотири мішки збіжжя в багатодітної вдови.
«Люди, та що ж ми робимо, як вона дітей прогодує?» – спитав тоді молодий Омельченко. «Це не наше діло». За спогадами, він наполіг, щоб жито вдові залишили. Але через три дні прийшла інша бригада й відібрала. Пізніше Григорій поцікавився долею цієї родини. Вони всі померли… Викачування хліба червоною Москвою означало смерть», – розповідає Микола Чабан.
«Мама зварила смачнющий суп з ховрашків»
Цінні свідчення про голод в Лоцманській Кам’янці лишив і фельдшер Тарас Музика, також нащадок лоцманів, якому в 1933-ому було 9 років. Свого часу вони виходили друком в журналі «Бористен».
Продмаг «Петровки» був на розі вулиці Барикадної й проспекту Карла Маркса. Чому там досі немає меморіальної дошки, що тут люди стояли в черзі в голодні роки?Микола Чабан
«Цінність цих свідчень у тому, що він розказує, як його батько щодня йшов із села пішки сім кілометрів до найближчого трамваю і їхав у місто на завод Петровського, де працював металургом. Там він отримував талони. Мати мусила ці талони щодня отоварити. Мати так само йшла з села в місто понад п’ять кілометрів. Талони діяли лише один день. У черзі доводилося стояти по кілька годин, взяти на ці талони якихось круп чи хамси – було за щастя.
Продмаг «Петровки» був на розі вулиці Барикадної й проспекту Карла Маркса (нині – Яворницького). Чому там досі немає меморіальної дошки, що тут люди стояли в черзі в голодні роки?..», – запитує Микола Чабан.
Фельдшер з Лоц-Кам’янки також залишив докладні спогади про те, я люди, аби не вмерти з голоду, ловили ховрахів. Одного разу його родин пощастило – спіймали аж 35 штук.
«Тарас Музика згадує, що мама зварила смачнющий суп з ховрашків. Але батько їсти не зміг – гидував… Ви уявляєте, яке приниження для українського селянства – іти виловлювати ховрахів?..», – каже дослідник.
Письменник-самоук Олексій Девлад (1885-1958) – ще один уродженець Лоц-Кам’янки. У роки Другої світової був змушений емігрувати до Південної Америки. По собі залишив літературні твори про голод в Україні, написані на документальній основі. Серед них – збірка оповідань «Колоски» та повість «Гарбузова рапсодія», які виходили друком закордоном.
«Оповідання «Хліб» – це історія 68-річної вдови Параски Бойчихи і її онучки, які живуть власною працею, але – поза колгоспом. Обробляють город, заготовляють бур'ян на паливо, важко – але справляються. Двічі жінку викликають до сільради й примушують іти в колгосп, але вона відмовляється. Зрештою як «злочинницю» її засуджують до найвищої міри покарання – смерті… Це оповідання мало успіх. Воно було опубліковане в Україні 1944-го року, а потім – в Аргентині, Італії, Канаді. Ось вам і «лоц-кам'янський дідусь», – каже Микола Чабан.
Голод 20-их років: у творах письменників-земляків впізнається Катеринослав
Ще одна тема, яку досліджує Микола Чабан, – масовий штучний голод 1921-1923 років. Зокрема, він цікавиться висвітленням подій у творах письменників-земляків, які самі пережили ті часи.
Голод 20-их, каже Чабан, на відміну від Голодомору-геноциду, не заперечувався радянською владою. Про нього певний час можна було писати. І тому молоді автори віддзеркалили цю болісну тему в своїх творах.
Письменники-ровесники – Валеріян Підмогильний, Борис Тенета, Василь Чапленко – належать до людей однієї генерації, епохи Розстріляного відродження. Їхні твори повертаються в українську літературу, зокрема й про трагічні часи масового штучного голоду.
Оповідання «Місто» наддніпрянського прозаїка Бориса Тенети (1903-1935) – автобіографічне, каже Микола Чабан. У головного героя від голоду та злиднів тяжко хворіє сестра: у неї сухоти, потрібне санаторне лікування.
«Здавалося б, художній твір. Але ми знаходимо в ньому важливу тогочасну інформацію. Сестра потребує лікування, курорту, а коштів нема. І от цікава статистика: профспілкову путівку не дають, а за свої гроші вона коштує 200 карбованців. За 30 карбованців на місяць, які отримує головний герой, її ніяк купити. Все, безвихідь. Сестра помирає. І це все відбувається на тлі міста, в якому легко впізнати тодішній Катеринослав», – зазначає краєзнавець.
Ще один письменник-земляк, який сам пережив і пише про голод талановито й чесно – український класик Валеріян Підмогильний (1901-1937). Оповідання «Проблема хліба» дає уявлення про життя міста й довколишніх сіл у тяжкі 20-ті, вважає Чабан. Персонаж твору – юнак, повний вітальної сили й бажання вижити – попри все, навіть переступивши моральні принципи.
Оповідання написане в розпал голоду, 1922 рік – це пік голоду, коли наше місто було «столицею голоду», як і 1933-го рокуМикола Чабан
«Оповідання написане в розпал голоду, 1922 рік – це пік голоду, коли наше місто було «столицею голоду», як і 1933-го року. Відчувається це і в оповіданні «П’ятдесят верстов», і «В епідемічному бараці». Легко впізнати Катеринослав тих часів й у романі Віктора Петрова (Домонтовича) «Без ґрунту» – він також про наслідки голоду, розрухи, про те, як змінюється людська ментальність», – каже Микола Чабан.
Екскурсії місцями, пов’язаними з голодними роками
Невідоме та маловідоме про голод в Україні Микола Чабан розповідає й на авторських екскурсіях районами Дніпра. Їх він розпочав проводити у квітні. Зокрема, зацікавлених запрошують на тематичну прогулянку привокзальними вулицями.
На площі біля вокзалу стоїть пам’ятник жертвам Голодомору – поклонний хрест. На початку 30-х років на цьому місці помирали українські селяни, тікаючи з голодних сіл до міста.
Микола Чабан веде шляхами й Василя Чапленка (1900-1990), відомого письменника, представника покоління «Розстріляного Відродження», який одним із перших у своїх творах торкнувся теми голоду.
На початку вулиці Чапленка (колишня Фрунзе, яка сто років тому називалася Хрестовою) розташована меморіальна дошка. Тут був робітфак, де працював прозаїк, а за кілька кварталів – будинок, де він жив.
Чапленко був репресований у 1929 році за сфабрикованою справою «СВУ», відбув сім місяців ув'язнення. У роки війни, 1943-го, емігрувавши до США. Його книжка «Чий злочин?», – про хлібозаготівлю на Наддніпрянщині – була видана вже в еміграції.
«Головний герой – партієць, який їде на хлібозаготівлі. Але одне йому бачиться в столиці, а зовсім інше – в селі, як практика. І ось він питає: «Чий злочин?». Злочин партії, яка силоміць забирає в українських селян хліб!.. Партієць вкорочує собі віку. Український видавець зі США Сидір Кравець, з яким ми листувалися, вислав мені примірник цієї книжки», – каже Микола Чабан.
Сезон екскурсій від Музею спротиву Голодомору в Дніпрі продовжуватиметься до жовтня. Тематичні мандрівки планують проводити раз на два тижні. Авторські ж лекції Миколи Чабана триватимуть до кінця року.
Музей спротиву Голодомору в Дніпрі
Музей спротиву Голодомору в Дніпрі заснований три роки тому. Він має на меті збір матеріалів та висвітлення подій, пов’язаних зі штучним голодом в Україні. Музейники кажуть, що роблять акцент саме на спротиві, адже одна із цілей – розвінчання міфу про «безхребетного» українського селянина, який не чинив опору тоталітарному комуністичному режимові.
Зараз заклад розташовується в двох кімнатах у підвальному приміщенні. Наукові співробітники зібрали понад 2 тисячі експонатів, які поки ніде гідно представити, каже заступник директора Олександр Сухомлин.
Попри це музей проводить заходи, присвячені «профільній» тематиці, а також обрядові дійства до народних свят, майстер-класи з традиційних промислів тощо. Долучається й до волонтерства.
Після початку повномасштабної війни тут вчили робити окопні свічки й «браслети виживання» для військових.
ВІДЕОСВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ ГОЛОДОМОРУ
