(Рубрика «Точка зору»)
11 років тому я написав для Радіо Свобода текст «Я прошу вибачення», в якому окреслив своє ставлення до Волинської трагедії, що стала перепоною для розвитку польсько-українських відносин.
Тоді, в 2013-му році, я жив у Варшаві й добре орієнтувався у суспільних настроях наших сусідів. І вже на той момент диспропорція у розумінні важливості «волинської проблеми» в наших суспільствах була не просто разючою, а й загрозливою.
Для поляків ця тема поволі ставала історичною травмою №1 (як і чому це трапилося, хто саме в правому політичному спектрі роздмухував галас і роз’ятрював ці рани – питання для іншого дослідження й тексту), натомість в Україні вона мала суто регіональний вимір (до речі, зовсім не волинський, а переважно галицький) і суттєвого впливу на політичний порядок денний країни не мала.
Почути поляків
Все описане вище стосувалася часу перед Революцією гідності, а за минуле десятиліття ситуація значно погіршилася.
Для польського суспільства Волинська трагедія за ці роки стала загальнонаціональною травмою – щодо цього є консенсус усього суспільства, це вже не тільки тема «кресов’яків», ультраправих маргіналів чи російських агентів у польському політикумі.
Це важлива тема для всього польського суспільства – незалежно від географії розселення чи політичних уподобань. Тобто Україні марно сподіватися, що Волинська проблема зникне чи змаліє після виборів у Польщі, що про неї легше буде домовитися з владою Громадянської платформи чи ПіСу – такий розрахунок приведе нас до ще більшого загострення відносин у момент, коли західна підтримка для нас життєво необхідна.
Польське суспільство вимагає більшого
За тридцять років з українського й польського боку було здійснено чимало шляхетних і прекрасних жестів взаємної підтримки, розуміння і вибачення. На рівні місцевих громад, на рівні професійних історичних середовищ, культурної еліти та публічних інтелектуалів вдалося досягнути не лише належного прояву емпатії до болю сусідів, а й важливих символічних кроків для пошанування жертв трагедії з обох сторін.
Але сьогодні цього вже замало. Польське суспільство вимагає більшого – визнання від України цієї трагічної сторінки нашої історії не просто на місцевому чи інтелектуальному, а на державному рівні.
Розвернути цю ситуацію назад, на мій погляд, уже не вийде. І хоч ми, українці, переконані, що зараз маємо важливіші й насущніші проблеми, адже стікаємо кров’ю і з острахом дивимося у майбутнє, та нам навіть у цій ситуації треба викроїти час і пошанувати наших партнерів і їхній запит.
Це треба зробити для нашого ж добра, бо це буде інвестицією у підтримку України вже найближчим часом, можливо навіть цієї страшної зими.
Два простих кроки для налагодження відносин
Підсумовуючи викладене, хочу підкреслити ще раз найважливіше: щоб вийти з цієї проблемної ситуації, Україні також потрібно змінити підхід та оптику погляду.
Маргіналізація проблеми – грає проти нас
Якщо раніше в українському дискурсі Волинська трагедія була проблемою суто регіональною, західноукраїнською, пов’язаною з санаціями і польським колоніалізмом, діяльністю ОУН та УПА, то нині такий підхід – фактично маргіналізація проблеми – грає проти нас.
Чи ти з Луцька, чи з Кривого Рогу – Волинська трагедія є плямою на всіх українцях і на нашій історії загалом, відповідно й рішення, практичні й символічні кроки мають бути здійснені на центральному рівні.
Що можна зробити?
- Перше: відмовитися від принципу дзеркальності в історичних питаннях. Це та розкіш, яку ми могли дозволити собі в більш-менш мирний час, але не сьогодні.
Так, польський тиск (часом арогатний) у момент, коли щодня гинуть українці на фронті і в тилу, коли сама наша державність є під великим питанням, здається несправедливим і аморальним, але такими є реалії політики.
Наше ключове завдання: втримати державність і суверенітет, а для цього потрібна надійна й стабільна підтримка партнерів, відкриті кордони для транзиту зброї та пересування населення, прогнозованість майбутнього. Це означає, що про справедливість і моральність тиску подумаємо після війни, а зараз потрібні чіткі практичні кроки і надійні результати.
Найдражливіше питання з нашим найбільшим західним сусідом варто вирішити вже сьогодні
З огляду на перспективи нашої європейської інтеграції, це найдражливіше питання з нашим найбільшим західним сусідом варто вирішити вже сьогодні, не відкладаючи це на час, коли блокування переговорного процесу матиме катастрофічні наслідки. Поки ми не приберемо волинську тематику з двосторонніх відносин, вона залишатиметься міною відкладеної дії і лише збільшуватиме свій масштаб.
Більше того, після поступок з боку України є велика ймовірність що і наші вимоги щодо місць поховань та написів на могильних плитах будуть почуті і враховані. Хтось має зробити перший крок назустріч, то чому б його не зробити саме нам, якщо нам більше залежить сьогодні?
- Друге: дати дозвіл на пошуково-дослідницькі роботи та ексгумації вже тепер, не зволікаючи роками і не заводячи тему в довгі комісії та дискусії.
Насправді всі ці роботи, які потребують довгого планування, підготовчого етапу та колосального фінансування, розпочнуться не завтра, а як мінімум з весни, і триватимуть роками.
Це й про нашу травму, біль, який ми розуміємо
Буде незайвим зробити це сьогодні ще й з огляду на те, що в Польщі триває президентська передвиборча кампанія і Волинська трагедія є одним з її важливих елементів.
Символічні поступки Києва в цьому питанні саме в цей момент – це політичний реверанс для майбутнього президента Польщі, тобто інвестиція у зміцнення двосторонніх відносин не тільки на державному, а й на особистому рівнях.
І наостанок.
Волинська трагедія – це не лише про геополітику чи встановлення добросусідських відносин з Польщею. Це й про нашу травму, біль, який ми розуміємо. Адже сотні й тисячі наших громадян (не тільки військових) убиті й розстріляні, вони лежать непохованими на окупованих територіях чи в сірій зоні бойових дій. Ми знаємо, який це біль і нескінченна трагедія – оплакувати непоховані тіла жертв.
Тож будьмо людяними, допоможімо нашим найближчим і найнадійнішим друзям, які в критичний момент завжди простягали нам руку допомоги, загоїти їхню історичну рану. Робімо добро, щоб воно згодом могло повернутися до нас.
Андрій Любка – письменник, директор Інституту Центральноєвропейської Стратегії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Форум