Початок Першої світової війни став викликом для українок в Галичині: допомагати війську чи обмежитись родинними обов’язками. Чимало українок пішли у військо на рівні з чоловіками. Дехто отримав військові звання.
Як сприйняли жінки виклики війни, чому взяли до рук зброю, які мали мотивації? Яким було повсякдення жінок у війську? Ці відповіді шукала кандидатка історичних наук, членкиня Української асоціації дослідників жіночої історії Мар’яна Байдак. За результатами її досліджень у Львові вийшла книга «Війна як виклик і можливості: українки в роки Першої світової війни».
Донині немає поіменного списку українських жінок, які служили в легіоні Українських січових стрільців. За спогадами жінок-військових Олени Степанів і Ганни Дмитерко, є відомості про понад 30 таких жінок у війську. Весною 1915 року галицька преса писала про 36 жінок серед стрільців. Дослідниця Мар’яна Байдак зауважує, що у складі різних підрозділів Українських січових стрільців служили 37 українок, які виконували бойові і допоміжні функції, переважно медичні.
Одна з жінок-легенд у цьому списку є Олена Степанів. У 21-річному віці вона припинила навчання в університеті і вступила до легіону Українських січових стрільців. У званні хорунжа Олена Степанів брала участь у боях на горі Маківка на Львівщині у 1915 році. У тому ж році потрапила у російський полон і до 1917 року перебувала в Ташкенті. Поверталась у Галичину до лав УСС через Фінляндію, Швецію, Німеччину. Олена Степанів писала про те, що на військову підготовку її подруг вплинула «мілітарна робота серед польок», тобто досвід польок. Однак українки не вельми були бажані у війську і тому у них виникали конфлікти з командуванням.
Ще три помітні постаті жіночої чоти УСС. Ірина Кузь служила у кінному загоні УСС. Ганна Дмитерко у травні-вересні 1915 року брала участь в бойовій операції, потім перебувала у коші УСС. Софія Галечко служили у сотні і була розвідницею чоти.
Не всі жінки були воякамиМар’яна Байдак
«Не всі жінки були вояками, хтось був у санітарній, допомоговій службі, але жінки числились у структурі Українських січових стрільців. Найбільше спогадів залишила Олена Степанів, я знайшла також рукописи Софії Галечко, Ганни Дмитерко. Дуже складно прослідкувати всю життєву хронологію жінки, важко робити узагальнення, бо все ж таки це індивідуальні практики поведінки жінок на війні. Відомо про долі Софії Галечко, Олени Степанів, Ганни Дмитерко. Щодо інших жінок у війську, то є питання. Адже під час війни жінок навіть не виділяли, як окрему категорію», ‒ каже дослідниця Мар’яна Байдак.
Жінки мали різні мотиви вступу до війська, зокрема й дуже особистісні. Для прикладу, Софія Галечко пішла в УСС у званні офіцера за своїм нареченим Андрієм Куровцем, який загинув у 1914 році і жінка переживала цю втрату, перебуваючи на фронті.
Олена Степанів про свою мотивацію написала: «я сповняю лише обов’язок свій. І з любові до України взяла кріс і пішла у поле фізичною силою бити ворога». Вона назвала кілька причин, чому молоді жінки, переважно у віці від 16 до 30 років, зголосились до війська: молодечий порив, нудьга повсякдення і бажання незвичайних пригод, втеча від життєвих обов’язків, бажання рівноправності з чоловіками.
Одна з жінок із Коломиї написала з фронту лист до доньки з вибаченням, що мусить захищати країну, щоб у дитини було майбутнє. Доля цієї жінки невідома, а доньку виховував тато, допоки мама воювала.
Це був виклик і вимога часуМар’яна Байдак
«Жінки, які йшли на фронт, були освічені, молоді. Ймовірно, хотіли доказати, що здатні на щось більше поза домом, не лише вийшли заміж, а можуть бути корисними суспільству. У роки Першої світової війні був виклик і запит від суспільства, що жінка має долучатися до громадських справ, це її своєрідне служіння для українського народу, бо українці не мали своєї держави і таким чином, коли жінка долучається до громадської справи, вона може підтвердити, що вона українка і допомагає своєму народові у здобутті незалежності. Це був виклик від суспільства і вимога часу допомагати», ‒ говорить Мар’яна Байдак.
На початку війни у галицькій пресі досить коротко повідомлялось про жінок у військовій формі Олену Степанів, Софію Галечко, Ганну Дмитерко, Ірину Кузь. Але, як пише дослідниця Мар’яна Байдак, на перших шпальтах преси ніколи не з’являлась інформація про жінок на фронті. А ось повернення Олени Степанів із російського полону викликало справжній фурор. Її фотографували на кожній станції фінляндські жінки, кожна сестричка з санітарного поїзду. Шведські часописи писали про українську героїню. Олена Степанів, Ганна Дмитерко, Софія Галечко отримали бойові нагороди.
Українки у війську були дисципліновані, їхні наплічники у походах важили до 12 кг, вони несли служби протягом 36 годин у сильний мороз, ночували під відкритим небом. Чоловіки військові з освітою ‒ «інтелігентні», як їх називала Олена Степанів, не допомагали жінкам на службі, ставились до них з посмішкою. А більшу повагу до жінок у мундирах мали вояки, які були вихідцями з села.
Чоловіки були проти жінок на фронті
Українські жінки не сформували свій військовий підрозділ. А у 1918 році була запроваджена заборона воювати жінкам. Чимало тих, які не могли взяти до рук зброю, переорієнтувалися на медичну допомогу, благодійну.
Чоловіки виступали проти жінок на фронті з кількох причин, а це, щоб не допустити аби жінка виконувала роль чоловіка і отримала високий статус, зробила кар’єрний ріст. Вочевидь, у чоловіків був страх, що жінки займуть рівні з ними позиції і потім буде важко повернути все до звичного, традиційного довоєнного життя, коли обов’язки жінки обмежувались родиною.
Якщо у воєнні роки у пресі ще згадували про жінок у військовій формі, то у повоєнний час було повне затишшя і суспільство було неготовим бачити жінку поза домом.
Багато жінок повернулись до своїх родинних обов’язків. Лише для окремих українок служба, здобута впевненість у собі, відчуття незалежності стали поштовхом до громадської діяльності. Жінки знали, що можуть робити все те саме, що й чоловіки, тобто політичну, військову, громадську кар’єри.
Після повернення з фронту, жінки не могли призвичаїтись до світського вбрання, до мирного життя. Софія Галечко не дала раду зі своїм емоційним станом і, ймовірно, покінчила життя самогубством.
Жінки за 4 роки абсолютно переорієнтувалисяМар’яна Байдак
«Участь жінок у війні змінило не так суспільство, як їх самих. Ці зміни не були масові, але дали можливість поміняти приватні практики і публічні у поведінці. Олена Степанів написала, що після війни їй було дуже важко звикати до спідниці. Вона звикла бути у формі, у штанах, а після війни вона працювала у школі і були вимоги до одягу. Вона довго звикала до всяких жіночих штучок. Жінки за 4 роки абсолютно переорієнтувалися на все, що зручно і адаптувалися під військові вимоги того часу», ‒ говорить авторка книги.
Війна ставить перед вибором
Мар’яна Байдак працювала з документами в архівах Львова, Тернополя, Івано-Франківська, а також у польських архівах. Їздила багатьма селами у пошуках матеріалів. Авторка вивчала спогади, періодику, щоденники, листування, яке увійшло у розділ «Голоси війни у відлунні подружнього листування». У Галичині листи і посилки у воєнний час можна було отримати через окружні відділи пошти і телеграфу. А ще вояки і воячки спілкувались з рідними через польову пошту.
На початку війни в австрійській армії було 119 поштових відділень, а під кінець війни у чотири рази більше. Неписемним допомагали писати листи працівники Червоного Хреста. Згідно з дослідженням, листування у час війни показує різну поведінку подружніх пар. Одні зберігали партнерські стосунки, в іншому випадку, коли жінка залишалася без допомоги чоловіка, який пішов воювати, вона активно займалась громадською роботою, родинні обов’язки вже не були в пріоритеті. А були пари, які попри розлуку і відстань, зберігали домінування у шлюбі чоловіка.
Мар’яна Байдак наголошує, що українки у час війни опинились перед дилемою ‒ долати стереотипи і йти на конфлікт з близькими, які не розуміли їхні бажання і наміри воювати у строю на рівні з чоловіками, або ж залишатися у традиційному образі без амбіцій на самореалізацію. Доволі часто жінкам доводилося діяти під тиском обставин, до того ж війна вимагала від них бути діяльними.
Війна була чи не найкращою можливістю для особистісної, громадської, політичної емансипації жінок, пише авторка. Бо чоловіки пішли воювати, а місце їхньої праці залишалось. Оскільки військо потребувало допомоги, то чоловіки підтримували діяльність своїх дружин. Втім після війни більшість жінок воліла залишатися господинями, виховувати дітей, підтримувати чоловіків.
Олена Степанів відійшла від політичної діяльності у 1925 році. Втім сталінські репресії її не оминули. Вона була арештована 29 грудня 1949 року і до 17 червня 1956 року була ув’язнена без суду. Перебувала у мордвинських спецтаборах.
Практика війни, зауважує Мар’яна Байдак показала, що більшість жінок в Галичині боялася виходити за межі зрозумілого їм світу. Війна дуже виразно поставила перед галичанками питання ідентичності. Важливим стимулом у ті складні часи була надія. Попри те, що війна відкрила жінкам можливості для самореалізації, більшість займалась громадським життям доти, доки тривала війна. Авторка наголошує, що не було універсального способу перечекати війну ‒ жінки проживали і переживали її по-різному.
