Про Голодомор я знав ще тоді, коли в Україні офіційно про нього не згадували, і навіть розмовляти на цю тему було небезпечно. Адже, як нас учили в школі, з «перемогою Жовтневої революції» настали для всіх народів 1/6 земної кулі щасливі часи, і люди з кожним днем жили тільки краще та краще у порівнянні з «жахливим і страшним» 1913 роком. Але я про Голодомор знав. Розповідав мені про нього мій дідусь.

Під час Голодомору дідусь був студентом радіотехнікуму в Києві. Разом з іншими учнями ходив по квартирах збирати трупи, які не було кому витягнути на кладовище. І він розповідав про це мені, малому, підмосковному школяру 80-х років, кожний раз додаючи, що знати це треба, але в школі краще не розповідати, «бо можуть бути проблеми». І я не розповідав.

Родина мого дідуся в той голод видужала. Батько мого дідуся, а мій прадід Яким Роздобудько помер на початку 1934 року, маючи 40 з чимось літ віку, мабуть уже від наслідків Голодомору. Зимою поїхав він з кумом за дровами, на зворотній дорозі, аби не змерзнути, випили трохи горілки, і заснули на санях. Розумна коняка сама довезла їх додому, але обидва захворіли. Кум одужав, а прадід мій ні. Хто знає, якби не голод минулого, 1933 року, та виснаження, може й прадід мій подолав би тоді смерть?

Могила прадіда загубилася під час війни з німцями. Радянські війська у 1941 році зайняли оборону на сільському кладовищі, і німці обстріляли його з артилерії. Кості загиблих вояків перемішалися з костями давно померлих людей. Прабабуся потім, як не шукала, жодних залишків могили так і не знайшла.

Залишилася мені на пам’ять про прадіда лише стара фотографія часів Першої світової війни, та ще купа податкових розписок колгоспних часів: скільки родина мого прадіда повинна здати «рідній радянській владі» яєць, м’яса та вовни за кожний рік. Під першими розписками є підпис мого прадіда, а як він помер, розписувалася вже прабабуся – і кількість яєць та м’яса від смерті прадіда не зменшилася: державі на індустріалізацію селянських яєць, як і завжди, не вистачало. І тільки як дідусь мій, закінчивши навчання в технікумі, пішов служити до Червоної армії, податку почали збирати менше – для родин військовослужбовців були пільги.

Служив мій прадід у Першу світову війну в 15-й роті 249-го запасного піхотного полку в Ростові-на-Дону, номер роти та полку можна побачити на ротній печатці, що відтиснена на зворотному боці фотокартки. На фронті Яким Роздобудько не був, бо мав ваду зору, а саме короткозорість. Проте, воювали його брати: Самійло на Кавказі проти турків, Дем’ян був поранений та заслужив Георгіївську медаль за хоробрість, а Ладимир (Володимир) довоював до 1917 року, й загинув уже з початком революційного безладдя, коли в казармі розпочалася зненацька стрілянина між своїми, і в нього потрапила випадкова куля.

На фотографії, що залишилася мені від прадіда, на зворотному боці, там де стоять печатки, ще можна прочитати один з законів фізики, написаний українською мовою. То, мабуть, писав мій дідусь, коли навчався в школі, бо паперу в післяреволюційні часи для шкільних вправ не вистачало.

Дідусь розповідав мені, що як пішов до школи, пір’я для ручок вимінював на базарі за яйця, чорнила робив сам з дубових горішків, а за папером вони з хлопцями забралися до залізничного архіву, бо в царські часи папір для документів використовували лише з одного боку аркушу, а інший залишався чистим, і ті аркуші використовували радянські школярі для своїх зошитів. Так ось і батьківська фотокартка прислужилася моєму дідусю для уроків фізики. Чорнила давно вицвіли, але текст ще можна розібрати: «Коли розтопити якусь кількість твердого тіла в рідкий стан, то кількість його не зміниться, а буде та сама, тільки він перейде з одного стану в інший». Не знаю, наскільки добре мій дідусь розібрався в фізиці, але, здається, українську мову в сільській школі 1920-х років викладали не погано.

Збереглася в мене ще одна світлина з царських часів. Зображений на ній брат моєї прабабусі Максим Корж. Коли призвали його на службу до царського війська, служив він у 4-му Харківському уланському полку, і на фотографії зображений саме в уланській формі.

Свою історію цей полк веде від слобідського харківського полку українських козаків, і не даремно на полковому значку вибитий датою 1651 рік, тобто часи Богдана Хмельницького, коли українці в Харкові й зорганізували свій козацький полк. Після ліквідації Катериною Другою козацького устрою на Слобожанщині, став Харківський полк з козацького полком імперським, але і після того служило в ньому багато українців, і серед них ватажок селянського повстання Устим Кармалюк, і класик української літератури Григорій Квітка-Основ’яненко. Красива була форма в уланів, та тільки доля в Максима Коржа була нещаслива!

Залишилася в нього у Березані, як пішов він на службу, кохана дівчина. Обіцяла чекати його повернення зі служби, та не дочекалася – покохала іншого та заручилася з ним. Приїхав Максим на побувку, довідався про дівочу зраду, та й лишив життя й дівчину, і її коханця, і себе. Залишилася по ньому тільки фотографія.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода