Січові стрільці в Армії УНР у ролі гвардії Української революції. Оцінки істориків

Сто років тому – в листопаді 1917-го – у Києві почалося формування Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. Невдовзі цей підрозділ, трансформуючись у полк, окремий загін, корпус – відзначився в більшості визначних подій Української революції. До кінця 1919 року їхня роль була дуже помітною. Більше про це Радіо Свобода розмовляло з істориками Іваном Хомою та Василем Павловим.

– Чому для цього підрозділу обрали таку назву – Січові стрільці? Адже так називалося добровольче формування в армії Австро-Угорщини, з якою на той момент ще тривала Перша світова війна.

​Василь Павлов: Швидше за все, тут зіграла свою роль традиція. Значна частина тих січових стрільців, які формувалися в Києві, свою службу під час Першої світової війни якраз починали в Легіоні Січових стрільців у складі австро-угорської армії.

​Іван Хома: У 1917 році в Києві концентрується значна частина

військовополонених австрійської армії, у тому числі – з полку Українських Січових стрільців. Особливо багато їх стало у Києві після останньої наступальної операції російських військ у липні 1917 року, коли в полон потрапило понад 400 січових стрільців. Чимало їх доправили у Дарницький пересильний табір. Утім, невдовзі багатьом вдалося втекти звідти. Вони концентруються довкола Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни – своєрідної волонтерської організації, яка допомагала біженцям та військовополоненим.

Починаючи із серпня 1917-го, вони неодноразово зверталися з проханням, щоб їх зарахували як добровольців у різні українізовані частини. А в жовтні при Галицько-Буковинському комітеті вони формують військове бюро, яке тут очолюють Петро Дідушко і Євген Коновалець. Бюджет цієї структури був сформований з коштів, які надходили у волонтерську організацію зі Сполучених Штатів Америки від української еміграції. Тепер у них немає потреби розсіюватися добровольцями, а виникає можливість і воля для формування свого окремого національного військового загону під егідою Центральної Ради з назвою Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців.

Вони ставлять за мету в майбутньому під егідою Центральної Ради звільнити західноукраїнські землі з-під влади Австро-Угорської імперії.

​– Тобто, вони були не надто лояльними до тієї держави, в армії якої попервах служили і підданими якої вони були?

​Іван Хома: Так. Загалом, улітку 1917 року значна частина полку Українських Січових стрільців теж будуть вже не надто лояльними до Австро-Угорської імперії.

Особливо їхня нелояльність буде зумовлена тим, що імператор затвердить творення польської автономії після війни. Це їх розчарує, адже вони були віддані імперії під час війни, а тут вони опиняються у польській автономії, яка заперечувала автономію для українців.

​– Цей курінь дуже швидко стає свого роду преторіанською гвардією очільників Української революції. Він охороняє Центральну Раду, охороняє особисто Грушевського. Як на мене, вони чомусь нагадують латиських стрілків при Леніні та більшовиках.

​Василь Павлов: Єдиний момент, за яким їх можна порівняти – і ті, й інші опинилися в іншому середовищі. Вони були чужими тим відносинам, в яких опинилися.

Можливо, Центральна Рада і більшовики, якщо ми порівнюємо, на них якраз спиралися як на чужорідний елемент, який не втручається у відносини безпосередньо, які відбувалися на Наддніпрянській Україні. Тобто, і ті, й інші не були надто заангажовані у внутрішні справи.

​– Пане Хома, як би Ви пояснили таку близькість Січових стрільців до української революційної влади? Коли гетьман Скоропадський захопив владу навесні 1918 року, то мало не єдиною лояльною Центральній Раді силою лишалися саме Січові стрільці, за що їх гетьман і розформував.

​Іван Хома: У принципі всі, хто виступив з ініціативою формування цього підрозділу – Коновалець, Дашкевич, Мельник, Кучабський – це все люди, які один з одним до серпня 1914 року були дуже добре знайомі. Вони пройшли по декілька років роботи у товаристві «Просвіта», у товаристві «Сокіл». Організаційний досвід вони мали.

Також на початку січня 1918-го вони ліквідували так звані військові ради, які до певної міри порушували субординацію у військових формуваннях. Тому там була достатньо жорстка дисципліна, яка дозволила їм надалі стати своєрідною гвардією, досить елітною частиною, яка напередодні гетьманського державного перевороту налічувала три тисячі людей. Це вже був полк Січових стрільців.

Вони були до останнього віддані Центральній Раді, і коли відбувся цей державний переворот, для них було принциповим питання не роззброєння, а складання зброї. Про це Коновалець домовився зі Скоропадським безпосередньо у нього на прийомі 30 квітня. І процес складання зброї, а не роззброєння німецькими військами, був проведений 1 травня 1918 року.

Подальші події втягують Коновальця у політичний процес. І тут з ним дуже активно контактує Дмитро Донцов – людина, яка відповідала за державне інформаційне агентство уряду Скоропадського. Він у багатьох випадках долучиться і переконає, що Січові стрільці є необхідними. Тож, гетьман Скоропадський відновить цю формацію у вигляді Окремого загону Січових стрільців. Це відбудеться у серпні 1918 року у Білій Церкві.

​– Щодо участі Січових стрільців у антигетьманському повстанні. На початку листопада 1918-го вони наче збиралися їхати до Львова – обороняти Західну Україну від поляків. Але, в підсумку, залишилися і стали ударною силою антигетьманського повстання. Наскільки для них легко було ухвалити це рішення – рушити на Київ, а не на Львів?

​Іван Хома: Це дуже складне питання. На мою думку, якби я тоді жив, то 13 листопада я був би проти повстання, а 14 листопада – вже за нього. Адже 14 листопада гетьман Скоропадський ухвалив грамоту про федерацію з Росією. Гадаю, що Коновалець і Стрілецька рада готові були у будь-який момент відмовитися від участі в антигетьманському повстанні. Адже він неодноразово був у гетьмана на прийомах, і на той період часу вони вже досить добре зналися. Десь 14 чи 15 листопада увечері Коновалець мав телефонну розмову зі Скоропадським. Тоді Коновалець попросив гетьмана очолити український національний рух, стати на чолі цього державотворчого процесу. Він міг відмовитися від цієї грамоти, від федерації. У свою чергу, Коновалець гарантував, що вони не виступлять з Білої Церкви на Київ.

Але насправді відбулося інакше. Потім у своїх спогадах Коновалець і Скоропадський писали, що заради соціалістичних ідей Січові стрільці не виступили б проти гетьмана, але оцей фактор відступу у сторону федерації відіграв ключову роль. Тож, вони виступили 16 листопада зранку з Білої Церкви проти гетьмана.

Василь Павлов: Січові стрільці, дійсно, могли би стати козирем у рукаві у Скоропадського, а могли би стати козирем для українців у Львові. Чому вони не пішли? Я погоджусь із паном Хомою, що була величезна кількість особистісних факторів, які відіграли свою роль у ті дні.

​– Галичани складали ядро формації Січових стрільців. Але невдовзі вони залучили до своїх лав чимало наддніпрянців. Завдяки чому?

​Іван Хома: На той момент Січові стрільці уже позбулися австрійського лоялізму. І, що привабило багатьох наддніпрянців – це їхні ідеї загальної української державності. Київ і Львів – єдина держава. Плюс, достатньо високий рівень національної свідомості, політичної стійкості та своєрідної відповідальності. Думаю, це були ключові базові речі, які визначали впродовж двох років військове формування Січових стрільців.

– Пане Павлов, Ви, серед іншого, займаєтесь питанням присвоєння нових назв підрозділам української армії. Назва «Січові стрільці» може бути надана якомусь із підрозділів?

Василь Павлов: Вона може бути надана, і вона буде надана. Але тут є питання територіальної прив’язки та можливості для цієї частини створити свою певну легенду, яка б їх пов’язувала з тодішнім січовим стрілецтвом.

Наші теперішні військові мають чітко розуміти, ким були ті люди на той момент, як вони воювали. Сучасних військовослужбовців зараз майже не цікавлять їхні політичні вподобання, їм достатньо того, що вони воювали за Україну. Їх цікавить безпосередньо мілітарний аспект: як cічові стрільці воювали, яку зброю використовували, в яких операціях брали участь?

​– Майже у той самий час, коли у Києві почалося формування куреня Січових стрільців, у Ростові-на-Дону галичани-москвофіли також почали формувати свій підрозділ у складі російської білогвардійської Добровольчої армії. Зараз це видається чимось екзотичним – галичани йдуть воювати за росіян. А як це тоді виглядало?

Іван Хома: Станом на 1917 рік значна частина москвофілів, які втекли після того, як російські війська в 1915 році відступили з Галичини, сконцентрувалися у Києві. Але Київ для них виявився не до кінця зрозумілим, українським, тож чимало їх, понад 5 тисяч, сконцентрувались в Ростові-на-Дону.

Коли в 1917 році відбувся більшовицький переворот, то вони почали контактувати з білогвардійськими силами. У січні 1918 року з них був сформований нечисельний загін, який навіть і ста людей не мав, якщо я не помиляюся. Він існував у 1918-1919 роках, здається, навіть брав участь у подіях 1920 року.

– Один з бійців цього підрозділу потім написав у спогадах, що вони десь навіть перемогли латиських стрільців. Тобто, російська громадянська війна інколи мала такі курйозні сторони – галичан проти латишів.

Іван Хома: Цей підрозділ називався Карпато-Руський добровольчий загін. Чимось особливим він у білогвардійському русі не відзначився. Ми знаємо прізвища тих людей, але відомих постатей цей загін не дав.