Київ – На третьому поверсі непримітної білої триповерхової будівлі у промисловому районі столиці України оператори відповідають на телефонні дзвінки, і ці розмови можуть вирішити питання життя чи смерті.
Не так давно, наприклад, працівниця майже годину говорила з абонентом і плакала, слухаючи, як важко йому було повідомляти рідним і близьким, що їхній син, чоловік, батько був убитий на війні, яку веде Росія на Донбасі.
А іншого дня операторка терпляче підтримувала когось, хто ніяк не міг почати говорити. «Ви починайте, коли будете готові, я вас слухаю», – повторювала вона кожні 10 чи 20 секунд.
Для операторів, які працюють тут, мета – допомогти людям у «темні моменти» і «стабілізувати» їх, каже Пол Найланд, засновник і директор благодійного фонду «Лінія життя України», або англійською Lifeline Ukraine. Це перша загальноукраїнська телефонна «гаряча лінія» для відвернення самогубств і підтримки психічного здоров’я, яка працює цілодобово без перерв і вихідних.
Ця лінія, заснована в жовтні 2019 року, намагається допомогти вирішити проблеми військових та інших учасників бойових дій під час війни, яка забрала життя далеко понад 13 тисяч людей і затьмарила життя безлічі інших – від родичів і друзів жертв до тих, хто з лінії фронту намагається повернутися до невоєнного життя.
Багатьох ветеранів війни, що триває з квітня 2014 року, навчили цілитися, стріляти і вбивати. Але мало кого вчили того, як впоратися з можливими психологічними наслідками чи стресами цивільного життя після повернення з війни.
«Вони вийшли з військової ієрархії, де виконують накази, роблять ненормальні речі, а потім повертаються в ситуацію, де люди роблять свої нормальні щоденні справи», – каже Найланд, який народився в ірландському Дубліні, а в Києві живе з 2003 року.
Він починав із залучення іноземних інвестицій у ринок комерційної нерухомості, а наприкінці 2008 року купив англомовний журнал What's On Kyiv і також став видавати журнал Panorama, що поширювався в літаках «Міжнародних авіаліній України».
Ветерани війни, повернувшись до цивільного життя після багатьох місяців на лінії фронту, часто мають загострене почуття «гіперпильності», бо не пройшли належної «декомпресії», виходу зі стану стресу, сказав Радіо Свобода Найланд у своєму колцентрі.
«Ви врятували життя»
Емоційний стан тих, хто телефонує туди, часто на низькому рівні і далі спіраллю йде вниз через нагромадження проблем, каже Найланд. Після повернення з війни, зазначає він, це часта ситуація: «У них виникають труднощі в родині, стосунки можуть ламатися, вони починають пити, втрачають роботу…»
Суттю існування «Лінії життя» мали б бути близько 400 тисяч ветеранів російсько-української війни. Але приблизно з семи тисяч дзвінків на «гарячу лінію» від часу її заснування в жовтні 2019 року лише близько 10 відсотків були від цієї групи.
Та незалежно від того, хто телефонує, мета «гарячої лінії», каже Найланд, по суті, та сама: «Якщо вдається витягнути їх із їхнього нинішнього стану й настрою протягом 15 хвилин, то це врятоване життя».
Експерти, каже Найланд, наголошують, що бажання накласти на себе руки суто емоційне, тож «це «золоте вікно» допомагає розбити той хід думки, який їх веде, і дати можливість їхній природній волі до виживання повернути собі контроль».
Хоча війна на сході України триває вже сьомий рік, системна психологічна підтримка її ветеранів лише зароджується, каже Радіо Свобода Уляна Супрун. Вона народилася в американському штаті Мічиган, із червня 2016 до серпня 2019 року була виконувачкою обов’язків міністрині охорони здоров’я, а нині очолює засновану нею аналітичну громадську організацію Arc.UA.
Як каже Супрун, вона бачить, наскільки необхідна психологічна підтримка українцям, які намагаються впоратися зі своїми проблемами.
До часу, коли вона стала виконувати обов’язки міністрині охорони здоров’я, війна на Донбасі тривала вже понад два роки – і вже тоді Супрун бачила нестачу психологічної підтримки військових на всіх стадіях, від попереднього бойового злагоджування до служби на фронті, а потім звільнення в запас після місяців участі в бойових діях.
«Не здійснювалося практично ніякого профілактичного психологічного тренування», – каже вона, – частково через те, що його й не існувало в українському війську, яке успадкувало «радянську систему, в якій не було розуміння, що насправді потрібно».
Військових посилали на фронт практично без військової підготовки, вже не кажучи про підготовку психологічну, каже вона. А в добровольців офіційної військової підготовки і взагалі не було.
Супрун порівнює українську ситуацію з ситуацією у США, де багато родин військових живуть із ними на військових базах, де діють групи підтримки, в той час як самі військові воюють за кордоном. В Україні ж, каже вона, українці «воюють на власній землі» і, буває, «приїжджають додому в відпустку на вихідні, не маючи проміжку часу, щоб вийти зі стресу».
Дехто ж проводить на лінії фронту по шість місяців – надто довгий час, кажуть Супрун та інші фахівці, – «і звільняються в запас, не маючи часу на пристосування до цивільного життя».
Найланд узявся за організацію своєї «гарячої лінії» після того, як узяв участь у зустрічі з Супрун, яку вона скликала в червні 2018 року, щоб подолати цю проблему.
Обидва вони вірили, що краще буде зробити це через неурядову організацію, бо зв’язок такої організації з державою був би подвійним негативним стимулом для потенційних клієнтів: побоюванням, що, як у радянські часи, їх будуть таврувати через проблеми з психічним здоров’ям, і занепокоєнням, що влада використає «гарячу лінію» для збирання персональної інформації про них.
«Велике відчуття нагальності»
Війна в Україні – одна лише з двох, які спалахували в Європі за останнє десятиліття. Але повернення ветеранів до мирного життя – це виклик для багатьох суспільств.
Із 1980 року в усьому світі здійснювалися спроби надавати всеосяжну психологічну підтримку колишнім учасникам бойових дій, щоб подолати наслідки стресу, зазнаного в боях, і, головно, виявити перші ознаки ще серйозніших симптомів, пов’язаних із посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), каже Ейпріл Начурал, провідна американська фахівчиня з травматичного стресу. Вона допомагала навчити понад 30 операторів, які працюють у фонді Найланда.
2016 року Начурал почала працювати з українськими військовими психологами, які мали «велике відчуття нагальності» в усвідомленні того, що треба зробити, щоб впоратися з питаннями, пов’язаними з ПТСР і самогубствами серед ветеранів.
Дослідження Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології МОЗ України, що було оприлюднене 2017 року і охопило 941 учасника бойових дій, встановило, що в 34 відсотків із них було діагностовано ПТСР, а ще в 38 відсотків – розлад адаптації (РА).
Пересічний термін військового навчання до відправлення на фронт становив один місяць, встановило дослідження, – і понад 95 відсотків учасників «зазначили недостатність психологічного навчання і підтримки».
Майже 20 відсотків від тих, хто мав ПТСР чи РА, виявляли «суїцидальні думки», мовиться в дослідженні.
Українські військові, як правило, не публікують статистики про самогубства серед чинних військовослужбовців чи тих, хто звільнений у запас.
У квітні 2018 року Олександр Третьяков, голова парламентського комітету у справах ветеранів, казав, що понад 1 тисяча ветеранів війни на Донбасі наклали на себе руки.
Голова директорату реабілітації, медичного забезпечення та соціальної реадаптації ветеранів Міністерства у справах ветеранів Всеволод Стеблюк повідомляв Радіо Свобода, що за період із 2014 до 2018 року було повідомлено про 560 самогубств «на фронті і після повернення».
А за останні два роки серед звільнених у запас було зареєстровано ще 72 самогубства, сказав Стеблюк в інтерв’ю, яке він дав у листопаді.
У перший рік війни на Донбасі, коли бої були найкривавішими, на фронт для підтримки військ вирушила «армія капеланів», багато хто з яких був вивчений психолог, каже отець Андрій Зелінський, заступник керівника департаменту військового капеланства Патріаршої курії Української греко-католицької церкви.
Починаючи з 2014 року, Зелінський провів загалом понад три роки в зоні бойових дій, зокрема й у таких гарячих точках, як Піски під Донецьким аеропортом чи Дебальцевому. І там, і там українські війська зазнавали в боях значних втрат.
«Українська армія не була готова тактично, духовно і психологічно» підтримувати своїх військовослужбовців, каже Зелінський. «Капелани були серед тих, хто перший надав психологічний компонент духовної підтримки в тому, щоб подолати стрес», – сказав він.
Зелінський, який має психологічну освіту, каже, що намагався утримати військових він занурення у стан ПТСР тим, що заохочував їх «усвідомлювати свої почуття». За його словами, якщо цій проблемі не протистояти належним чином, «виникнуть серйозні виклики стосовно психологічного здоров’я наших ветеранів».
Всеволод Стеблюк із Мінветеранів каже, що нині ротація в зону бойових дій обмежена максимально до трьох місяців – порівняно з шістьма чи й дев’ятьма місяцями, як бувало в минулому. За його словами, раніше, в «гарячій фазі» війни, коротші ротації часто були нереалістичними, бо в війську просто не вистачало особового складу.
Колишній український морський піхотинець, нині 45-річний Василь Бондар провів вісім з половиною місяців на лінії фронту в Широкиному неподалік Маріуполя. Його позиція, розташована за кількасот метрів від ворожої, часто зазнавала стрілецьких і артилерійських обстрілів. Після звільнення в запас 2017 року він не пройшов психіатричного огляду.
Його взвод – у повному складі це було б близько трьох десятків бійців – був розтягнутий майже на три кілометри лінії фронту. Його батальйон залишався там без ротації півтора року, розповів Бондар Радіо Свобода.
І до часу, коли їх нарешті зняли з фронту і перевели в пункт постійної дислокації далі на захід, сказав він, їхні душі «були зруйновані». А дехто з його частини дезертував, не дочекавшись демобілізації, каже Бондар.
Знову пристосуватися до цивільного життя в Києві протривало Бондареві близько року. «Я змушував себе звикнути до того, що незнайомі стоять у мене за спиною, і я все ходив і ходив до магазину, щоб купити ще якусь дрібницю», – згадує він. За його словами, на нього все ще час від часу накочуються спогади про війну.
За словами Зелінського, нині кожна військова частина має штатного психолога.
А Стеблюк каже, що після звільнення в запас військовослужбовці нині проходять обов’язкову триденну «декомпресію» – спеціальну психологічну реабілітацію. Охочі також можуть додатково взяти відпустку на 18 днів, перш ніж повернутися до цивільного життя.
Попереду довгий шлях
Міністерство у справах ветеранів, створене лише два роки тому, домагається ухвалення законодавства, що мало б унормувати психологічні стандарти, каже Стеблюк.
А у війська попереду ще довгий шлях, заявив американський дослідницький центр «Атлантична рада» у вересневому звіті, названому «Шлях із Донбасу: Україна має нагальну потребу захистити своїх ветеранів».
Як мовиться у звіті, перед ветеранами постають кілька «криз» через нестачу уваги до них, «серед яких високі рівні самогубств, безробіття чи неповного працевлаштування і домашнього насильства».
У документі привітали створення Мінветеранів, але звернули увагу, що «політики і лідери громадянського суспільства погоджуються: країні потрібна всеосяжна стратегія догляду за ветеранами».
На думку Найланда, міністерство створили надто пізно. За його словами, «кожна країна у світі, яка опиняється в ситуації війни, мусить долати наслідки цього, а Україна створила міністерство тільки на четвертий рік війни». «Як на мене, це недбалість», – вважає він.
А тим часом його фонд «Лінія життя України» з часу заснування трохи більше як рік тому розвивається далі.
Він знайшов приміщення, за яке з нього не бере орендної плати власник автосервісу, племінник якого воював на війні, оператори мобільного зв’язку виділили йому за малі гроші лінії для безплатних дзвінків. І, почавши з чотирьох мобільних телефонів, «гаряча лінія» Найланда має зараз комп’ютеризовану систему контактів із клієнтами, а її номер вказаний на сайті Міністерства у справах ветеранів.
А на недавній американський День подяки наприкінці листопада Американська торговельна палата в Україні присудила Найландові свою щорічну нагороду за найкраще досягнення за створення цієї «гарячої лінії».
Як каже Найланд, її оператори, дехто з яких сам є ветераном війни на Донбасі, відповідають на дзвінки – багато з яких надходить від стривожених підлітків, жертв домашнього насильства й інших людей, не причетних до війни, – пересічно протягом семи секунд.
А коли йдеться про ветеранів та інших, кому діагностують посттравматичний стресовий розлад, він не погоджується зі словом «розлад».
І пригадує, як одного разу американець, ветеран В’єтнамської війни, який став психологом і допомагав навчати операторів «гарячої лінії», сказав йому: «Немає в мене ніякого розладу… В мене є нормальна реакція після перебування в ненормальних обставинах».
