350 років тому, навесні 1672 року, в Батурині, тодішній лівобережній козацькій столиці, група козацької старшини у змові з московським воєводою усунули від влади гетьмана Дем’яна Многогрішного. Невдовзі після цього гетьмана засудили до страти в Москві, але в останній момент помилували і заслали в Забайкалля. І зараз Забайкалля – це дуже далеко, а в другій половині XVII століття – геть зовсім тартарари.

Многогрішний здобув гетьманську булаву за сприяння Москви, а через три роки і кілька місяців ­– так само втратив і відправився в далеке заслання. І що цікаво: у Забайкаллі, відбувши покарання, він влаштувався на службу і неабияк доклався до того, аби підкорити для московського царя бурятів. І зараз, коли чимало бурятів активно задіяні в російській агресії проти України, є зла іронія долі – предків цих бурятів для Московського царства, Російської імперії, а відтак і для сучасної Росії свого часу підкорив український козацький гетьман. Бачимо якусь суцільну зраду: з одного боку, старшина змовляється проти гетьмана з Москвою, а з іншого – скривджений гетьман йде на службу до московського царя і робить йому ось такі послуги.

Більше про те, чому в ті часи ставалися такі зради і колабораціонізм, «Історична Свобода» говорила з дослідником історії козачини Дмитром Вирським.

– Сам гетьман підписувався як Дем’ян чи Демко Ігнатович. А чому ж він в історію увійшов не як Ігнатович, а як Многогрішний?

– Це історія про істориків. Жителі Київської Русі не знали, що живуть в Київській Русі, вони вживали слово «Русь», а потім, для уточнення, історики почали вживати таке визначення.

Прізвисько «Многогрішний» придумали його вороги. Спочатку поляки, які його не дуже любили, на переговорах у 1671 році так його назвали, а потім один із козацьких старшин Роман Ракушка-Романовський, який написав «Літопис Самовидця». Але важливо підкреслити, що сам він себе Многогрішним не вважав.

– Многогрішний – типова постать періоду Руїни, найнеприємнішого і найтрагічнішого в козацькій добі. Але надто вже «многогрішно» вибудовував свою кар’єру цей Ігнатович. Спочатку завдяки тому, що підтримав Брюховецького, став полковником, потім підтримав гетьмана Дорошенка проти гетьмана Брюховецького – став наказним гетьманом, потім домовився з царем проти гетьмана Дорошенка – став лівобережним гетьманом. У часи Руїни так усі робили кар’єру?

– Ви озвучуєте дуже традиційний погляд на Руїну. Насправді Руїна при тому, що було багато жертв і втрат, людей багато чому навчила. Якось доводилося читати спомини за 1920 рік в Україні, то там люди казали: о, якби ми були такі розумні у 1917 році, то зовсім інакше використали б той потенціал, який попервах мали.

Власне, Многогрішний починав активну політичну діяльність, коли ресурси України в значній мірі були вичерпані. Уже 10 років тривала війна – це дуже важко для країни. Можемо собі уявити по другому місяцю війни, яка в нас зараз йде. А то 10 років Україна у війні!

Традиційно, ще у ХІХ столітті писали, що він – такий собі авантюрист, як про всіх діячів Руїни говорили. Проте давайте звернемося до витоків. Многогрішний – людина з Лівобережжя, уродженець Сіверщини. Скоріш за все, це – родич козацького ніжинського полковника Прокопа Шумейка. А Прокіп Шумейко – це людина з близького кола Богдана Хмельницького. Один із найрадикальніших полковників, який намагався експортувати козацьку революцію в Білорусь і загинув він під Берестечком.

Проте якщо серед козацької старшини переважали спадкові козаки, то Шумейки – це радше вихідці з любецьких й остерських бояр. Вони були провідною місцевою верствою і вважали себе господарями Сіверщини. Тогочасна Сіверщина потерпала від свого прикордонного статусу між Річчю Посполитою і Московським царством. Вона і зараз від перебування в прикордонні страждає. Тоді росіяни зруйнували і зачистили місцеві впливові клани. Якраз Остер і Любич лишалися тим осередком місцевих, які вважали, що це наша земля, з нами треба домовлятися про цю землю. Ось із цього середовища вийшов Дем’ян Ігнатович.

Його рід прийняв козацьку революцію, але йому закидали, що він не зі спадкових козаків походив. Так, не з козаків. Справа в тім, що, за традиційними уявленнями ХVІІ століття, соціальний статус спадковий. У Речі Посполитій повним шляхтичем зазвичай визнавали людину третього покоління, тобто чиї батько і дід – також шляхтичі. І часто трапляється в записах формулювання: такий-то і такий-то, з отця і діда козак. Наголошували, що не щойно покозачився, а успадкував цей статус.

Ігнатович був козаком першого покоління. Але він прийняв козацьку революцію, і можна сказати, що цей неофіт був більшим козаком, ніж дехто зі спадкових козаків. Він був із середовища радикальних козацьких революціонерів.

Також треба мати на увазі, що Многогрішний по 10 роках війни зрозумів, як і гетьман Дорошенко, що козацьке ополчення, коли постійно збирають людей на війну, втрачає ефективність. Тому і Дорошенко, і Многогрішний поставили на постійну вояцьку верству – це сердюки і компанійці. Про вибори Многогрішного чітко записано, що його проголосили гетьманом компанійці.

– Це професійне військо?

– Так. Тобто це свого роду військова хунта, а Многогрішний – ­це «солдатський імператор»: людина, яка шаблею здобуває владу.

– Отже, якщо я правильно зрозумів, то він уособлював впливову вояцьку верству Сіверщини і, виходячи з цього, домовлявся з різними людьми?

– Так, вояк. Досить жорстко обходився з суперниками. І навіть приятелі казали, що він – не дуже люб’язна людина.

– Це єдине, чим він не влаштовував козацьку старшину і московських воєвод, що вони проти нього порозумілися?

– Московських воєвод він не влаштовував саме як лідер військовий і регіональний. Москва любила домовлятися з людьми невкоріненими і маловпливовими. Якщо подивитися на Самойловича, який прийшов на заміну Многогрішному, то це переселенець. Він був значно гнучкіший.

– А чим Многогрішний не влаштовував свою ж старшину, що вона проти нього пішла з московськими воєводами домовлятися?

– Те, що він спирався на професійне військо, на ось цих компанійців – це не всім подобалося. Багато хто вважав, що старих козаків таким чином утискають у правах. І в чомусь переворот проти Ігнатовича – це переворот старшинських кланів, які були пов’язані зі старими лівобережними гетьманами. Тобто можна сказати, що це був «олігархічний переворот».

– Дякую, що вичерпно пояснили, чим він не влаштовував Москву і старшинські клани. Але ж, очевидно, його не в цьому обвинувачували. Для того, щоб ось так усунути від влади, мабуть, був якийсь інший аргумент?

– Донос на нього написав ну дуже авантюристичний діяч ­– протопіп Семен Адамович. Ця людина вже була скомпрометована в попередні часи і постійно намагалася пропонувати свої послуги Москві. Тому у Москві до його думки дослухалися. А в Україні він сприймався як давній наклепник.

– А в чому наклеп полягав?

– Основне в момент правління Многогрішного – це розполовинення України. Москва домовилася з Варшавою по Дніпру Україну поділити, а козаків не спитали. Після Андрусівського миру 1667 року українці намагалися показати, що з цим не згодні. Многогрішний продовжував контакти з Дорошенком, який гетьманував на правому березі і конфліктував із поляками. А росіяни натомість уже домовилися з поляками за Україну, не спитавши українців. Це ж їхня улюблена тема! Як зараз Путін хотів домовлятися тільки з Байденом, а що українці думають, то на це не зважати, так і це була історія, що цар і король домовилися, а ви собі мовчіть, вас ніхто не питає.

Основне звинувачення полягало в тому, що Многогрішний підтримував контакти з Дорошенком і готовий був підтримати його проти Речі Посполитої, тоді як цар уже замирився.

– А як пояснити ситуацію, яка сталася з Многогрішним після того, як він відбув покарання? Уявіть, людину позбавили великої влади і заслали в дуже глухий ведмежий кут – Забайкалля. Але, відбувши покарання, він влаштовується там на службу керівником нижчої чи середньої ланки. Цар його сильно скривдив, а він, попри це, дуже добре служить цареві і підкорює бурятів, дає відсіч маньчжурам. От як це пояснити?

– Знову ж таки, ви подаєте доволі лаковану версію. Візьмемо, наприклад, історію, коли він вперше розбив бурятів. Він був на становищі засланого, коли під стіни Селенгінського острогу підійшло бурятське військо. І в принципі було ясно: якщо вони візьмуть Селенгінськ, то всіх небурятів виріжуть. Місцевий воєвода без військового досвіду і таланту, а в місцевому гарнізоні всі знають, що у нас сидить полководець. Там усі спілкувалися зі всіма, бо всі сиділи за острожною стіною і там…

– Одне про одного все знали.

– Так. І тут військові кажуть: о, так у нас же ж є, який із татарами воював. А буряти, в принципі, за технікою ті ж кінні лучники. О, так у нас є фахівець! І в цих дуже специфічних умовах командиром стає не формальний лідер – воєвода, а справжній вояк із числа засланців. І він перемагає бурятів! Власне, він своє і своїх близьких врятував життя. Але ж і царю від того користь, і царю доповіли… Принаймні після того він засланим не вважався, а вже вільна людина. Він – ефективний командир, а воювати і далі треба. То чому міняти доброго полководця на якогось іншого?

– Зрештою, там кадровий голод був.

– Авжеж! Із Росії ніхто не рвався служити в Сибіру, а надто в Забайкаллі, до якого тоді близько року було тільки добиратися. Охочих було ну дуже мало, через що послуги засланих цар використовував. Там масово служили іноземці – полонені на західному фронті поляки, німці, шведи, з балканських народів. Усі вони, потрапивши туди, швидко розуміли: за стінами острогу тебе місцеві вб’ють, там непоодинокі такі історії були, і шанси вижити більші, якщо боронити стіни острогу, коли місцеві приходять з’ясовувати стосунки.

Єдине, що заважало оцим людям робити кар’єру – це віра. Росіяни на керівні посади брали тільки православних. Якщо німець або поляк переходив у православну віру, то є кілька дуже характерних прикладів, як його кар’єра відразу стрімко йшла в гору. А у православного Многогрішного цієї проблеми не було. Тому це абсолютно типова, як на тогочасні обставини, біографія. В тих умовах вона нічим не виділялася.

Щоправда, попервах росіяни не визнавали українців православними. Один з українських козацьких полковників Михайло Криса, коли на початку 1660-х до Сибіру потрапив, то навіть організував петиції і опір українців, які доводили, що вони таки православні. Бо росіяни тоді казали, що православні – це тільки ті, кого при хрещенні до купелі з головою занурюють, а в українців тоді тільки лили на голову воду.

– Вертаючись до Многогрішного. Так, він виходив із обставин, із практик і реалій свого часу. Але, зважаючи на його біографію, думаю, він все-таки не хотів опинитися в Забайкаллі і там завершити свій життєвий шлях. Як ви думаєте, де він найбільше схибив, на якому етапі?

– Він схибив, якщо тут доречно так казати, коли розійшовся з Дорошенком. Дорошенко призначив його наказним гетьманом Лівобережжя, а він обрав собі стати лівобережним гетьманом на службі московському царю. Якби він лишився вірним Дорошенку, то Лівобережна Україна – так само, як зараз Чернігів, Харків і Маріуполь – дуже сильно постраждала би від війни. Але зберігся би цей проєкт України обох берегів Дніпра. Силами України двох берегів, за підтримки союзників, можна було би відбитися від ворогів і мати перспективу. Та він вирішив, що краще зберегти свій регіон, тільки Лівобережжя. Якщо потенціалу цілої України – теоретично, з великими труднощами – вистачало на те, аби чинити опір, то потенціал самого Лівобережжя був надто малий.

– Отака трагічна і показова доля гетьмана Дем’яна Ігнатовича-Многогрішного. Таки, мабуть, виправдане з позиції сьогодення таке його прізвисько. Замість зберегти козацьку єдність він обрав регіональні інтереси. У підсумку цей регіоналізм призвів до того, що він мусів для московського царя бурятів підкорювати, нащадки яких тепер воюють проти України.