11 листопада минає 200 років від народження письменника Федора Достоєвського, який мав українське коріння. Про походження Достоєвського йдеться у статті професора Петра Кралюка, яку вперше було опубліковано на сайті Радіо Свобода в липні 2021 року.

Коли заходить мова про походження російського письменника Федора Достоєвського (1821–1881), який добре відомий на Заході (там він фактично російський письменник №1), то можна зустріти думку, що його далекі предки походили з Білорусі. Данило, який започаткував рід Достоєвських, належав до татарського роду Ртіщевих. Він прибув із Московії на Пінщину. І тут у 1506 році отримав у володіння село Достоєво. Від назви цього села й походить назва роду Достоєвських. Зараз воно перебуває у складі Іванівського району Брестської області Білорусі. Проте – це не білоруська, а українська етнічна територія. Саме ж Достоєво розташоване неподалік нинішнього кордону України й Білорусі.

Однак предки Достоєвського мешкали не стільки в Достоєві, скільки на Волині, точніше – на Ковельщині. У 70-х роках XVI століття тут жив якийсь Феодор Достоєвський, що служив у князя Андрія Курбського. Під 1664 роком у селі Секунь, що поблизу Ковеля, згадується ще про одного представника роду Достоєвських.

Є певні відомості про ієромонаха Києво-Печерської лаври Акиндія Достоєвського, що жив у XVII століття.

«Коли мої предки, – писала дочка письменника Любов Достоєвська (1869–1926), – покинули темні ліси і багнисті болота Литви, вони, певно, були освітлені світлом, квітами та елліністичною поезією України; їхня душа була зігріта південним сонцем і вилилась у вірші».

Любов Достоєвська, спираючись на родинні легенди, розповідала, що один із її предків у XVII століття написав «буколічну поему», яка, правда, не збереглася. Однак до нас дійшов вірш із почаївського «Богогласника» (1790 року), в якому був вірш, підписаний прізвищем Достоєвський. Цей збірник, виданий у Почаївському монастирі отців-василіян (у той час він був уніатським), є унікальною пам’яткою української культури.

«Богогласник» став своєрідним підсумком понад 200-літньої традиції творення духовних пісень в Україні. У ньому 249 пісень, серед яких українських 213, польських – 33, латинських – 3. Українські пісні були написані як староукраїнською мовою, так і мовою, наближеною до розмовної. У «Богогласнику» вказуються автори лише деяких пісень. Серед них – і Достоєвський.

Можливо, автором цього вірша був один із предків Федора Достоєвського, наприклад, його дід Андрій. Мова вірша хоча й мала в своїй основі церковнослов’янщину, але була наближена до української розмовної. У вірші говориться, що треба зрікатися земних благ, думати про божественне й шукати спасіння.

У 1775 році Достоєвські вимушені були покинути Волинь. Вони продали свій маєток Кличковичі (це невелике село неподалік Ковеля).

Тоді прадід Федора Достоєвського, Григорій Гомерович, перебрався на Східну Волинь, до Янушполя, де став греко-католицьким (за тодішньою термінологією уніатським) священиком. Два його сини теж були священниками. Один із них, Андрій, дід письменника, служив у селі Війтівці на Поділлі в 1782–1820 роках. Йому довелося перейти з унії на православ’я. Його син Лев також служив у Війтівцях священником. Інший син, Михайло, батько письменника, готувався до священицької кар’єри, навчався в Подільській семінарії в Шаргороді. Звідти його як одного з найкращих учнів відправили вчитися в Медико-хірургічну академію в Москву, де він осів. У Москві й народився Федір Достоєвський.

Хоча батько Федора Достоєвського опинився в Москві, але він формувався в лоні традиційної культури українського духовенства. І цю культуру, принаймні почасти, він передав своєму синові. Чи не звідти глибинна релігійність Федора Достоєвського, яка мало співзвучна з релігійністю російською, але яка вписується в контекст релігійних традицій України XVI–XVIII століть?

Зрештою, у творах письменника помітні «українські сліди». Наприклад, у першому творі Федора Достоєвського «Бідні люди» є чимало українського. Це й сердечне ставлення до бідних, ображених суспільством людей (щось подібне бачимо в іншого українця, Миколи Гоголя, зокрема в його «Шинелі»).

Також у романі чимало українізмів. Так, герой роману часто звертається до героїні твору «ясочка моя». Навіть трапляється таке слово – «ґвалт», яке не використовується в російському мовленні. Проте воно, прийшовши з німецької мови через польську, широко вживалося на Волині. «Українські сліди» можна відшукати і в інших творах письменника, особливо це стосується творів раннього періоду.

Звісно, немає сенсу «забирати» Федора Достоєвського з російської літератури. Однак і не треба забувати, що він мимоволі вніс у цю літературу «частину України». Тому маємо підстави поставитися до цього письменника як до свого.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України​

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода