На українські аспекти творчості Федора Достоєвського дослідники, як правило, не звертають увагу. Із російськими дослідниками це цілком зрозуміло. Для них Достоєвський російський письменник, до того ж патріот Росії. Про яке його українство може йти мова?.. Українські автори, здебільшого, теж обходили цю тему. Хіба що можна назвати окремі винятки.

І все ж існує робота (на жаль, недостатньо відома), в якій дається глибокий аналіз українських аспектів творчості Достоєвського. До того ж це робота, яка не належить філологу і яка має зовсім не філологічну назву – «Проблеми української релігійної свідомості». Її автор – Арсен Річинський (1892–1956).

За фахом він був лікарем. Але у міжвоєнний період, проживаючи на Волині, брав активну участь в громадському житті, борючись за українізацію православної церкви. За це зазнавав переслідувань з боку польської влади, а в кінці 1939 року, коли Волинь опинилася в складі Радянського Союзу, його репресувала влада радянська. Помер він далеко за межами України – в Казахстані, там відбував покарання й Достоєвський.

Річинський був не лише чудовим лікарем, але й всебічно освіченою людиною. Він добре орієнтувався в різних сферах культури, зокрема в літературі, етнографії, історії й філософії. Займаючись церковними питаннями, написав і видав у 1933 році згадувану книгу «Проблеми української релігійної свідомості».

Попри те, що в ній головна увага зосереджувалася на релігійних питаннях, у книзі автор звертається й до питань літератури, зокрема дає блискучі характеристики творчості Миколи Гоголя й Федора Достоєвського.

Порівнюючи цих письменників, Річинський писав:

«Якщо Гоголь хитався ще між двома душами й не міг віддати переваги ані одній з них (мається на увазі хитання між душею українською та російською – ред.), то після цього приходить мислитель, який вже повністю віддався російській культурі, в якого українська душа лише зрідка звучала своєрідними мотивами, незрозумілими й чужими для росіян. Був це – Ф. Достоєвський. Його ідеї в зародку стрічаємо вже в Гоголя. Це, з одного боку, віра в спасенну ролю краси у світа; з іншого – намір викрити життя без світла, занурити душу в темні безодні зла й тим примусити її здригнутися й забажати знову світла… Цей метод найбільш уживаний Достоєвським».

Розглядаючи творчість Достоєвського, Річинський звертався до різних творів цього класика російської літератури – передусім до романів «Брати Карамазови», «Біси», «Підліток», «Ідіот». Звертався й до «Щоденника письменника». Використовував і спомини Любові Достоєвської, розглядаючи біографію її батька.

Річинський вказував на українські родинні корені Достоєвського по лінії батька. Говорив і про те, що Достоєвський у «своїх писаннях навіть виявляє недобре володіння російською мовою». До речі, це твердження, як уже говорилося, небезпідставне. У творах Достоєвського можемо зустріти слова, які мали українське походження. Також у цих творах можна побачити й граматичні форми, які не дуже вписуються в рамки російської літературної мови. Достоєвський, схоже, розумів, що його російська мова не дуже правильна. Але це по-своєму виправдовував. Коли одному з героїв роману «Біси» закидають те, що він неправильно говорить російською мовою, той відповідає, що завжди так розмовляв. Певно, так само міг себе виправдати й Достоєвський.

Але повернемося до порівняння Гоголя й Достоєвського. Останній, відзначає Річинський, вважав, що Гоголь помер у безсиллі створити й точно визначити собі ідеал, над яким він міг би не сміятися. Звідси можна зрозуміти творчість самого Достоєвського. Він хотів вірити у російську душу і вказати для Росії месіанський ідеал «духовного оновлення». «Але російське громадянство, зіпсуте і підле, виявилося надто далеке від прийняття того ідеалу. Розчарований в інтелігенції, він покладає всю надію на «народ», та непевний і тої опори...» Достоєвський, звертав увагу Річинський, закликав судити російський народ не по тих паскудствах, які він чинить, а по тих великих і святих речах, за якими зітхає. Однак письменник бачив, що навіть «ідейні» одиниці з-поміж росіян свого ідеалізму наче соромляться. Справді, з такими міркуваннями Річинського варто погодитися. Достоєвський ніби конструює в своїй уяві такий собі ідеал російського народу, але цей ідеал так і лишається ідеалом. А російські реалії з ним співвідносяться погано.

«Месійна «утопія» (вираз самого Достоєвського) ставила перед Росією ідеал «служенія людству православієм», – зазначав Річинський. – На ділі це була проблема світового проводу Росії, як православної великодержави. Тільки така дійсно блискуча ідея, відкриваючи ніби нові перспективи цілому слов’янському племені, могла заглушити в роздвоєній свідомості письменника голос його української душі; одначе й тут, як побачимо зараз, скінчилося крахом тої ідеології. Своє месіанічне покликання Росія, на думку Достоєвського, мала виконати, установивши цілком по-новому взаємини між Церквою та Державою...»

Малося на увазі, щоб не церква перетворилася в державу, а, навпаки, держава стала церквою. «Згідно з тою теократичною ідеєю Росія має об’єднати всі народи, просвітити їх своїм благочестям і перетворитися у всесвітню Церков: було б це одночасно тріумфом московського православ’я і московського націоналізму».

Таке твердження, на перший погляд, може виявитися дивним. Адже виходило, що Достоєвський творив свою месіанську утопію, звеличував Росію як провідника слов’янських народів і навіть спасителя людства, аби заглушити голос своєї української душі. Насправді, ця теза теж має підстави. Українці на той час лишалися бездержавним народом, їхні землі були розподілені між двома імперіями – Російською та Австро-Угорською. Російська імперія, здавалось би, була їм ближчою. Адже тут домінувало слов’янське населення, офіційною релігією було православ’я. Чимало талановитих українців пішли на службу до цієї держави. На те, звісно, були різні причини. Деякі з цих діячів, зокрема російські письменники українського походження, до яких можна віднести Достоєвського, потребували ідейного санкціонування власної діяльності. Вони глушили голос своєї української душі, переносячи любов до «справжньої вітчизни» на вітчизну імперську, пропонуючи для неї месіанські ідеї. Достоєвський принаймні був тут далеко не одиноким.

Одним із найвідоміших творів письменника є роман «Брати Карамазови», до якого неодноразово звертається Річинський. Передусім до відомої легенди про Великого Інквізитора. У ній нігіліст Іван Карамазов малює образ майбутньої людської спільноти, організованого за системою католицької науки. Людство ділиться на жменьку провідників (на чолі з Великим Інквізитором) і решту людей, які живуть дрібними інтересами. Ці люди навіть раді, що їх ведуть, як отару. У такій спільноті вони матимуть і хліб, і дозвіл трохи грішити – за умови, звісно, збереження лояльності до провідників. Заради цього ці люди ладні зректися свободи, яка для них є лише тягарем.

Видається, ніби Достоєвський ототожнює суспільний ідеал католицизму й соціалізму. Але соціальний ідеал, який репрезентує Іван Карамазов, така собі «община». Це ідеал не тільки соціалістичний, а й фактично національно-російський.

До речі, деякі мислителі звернули увагу на те, що більшовизм був не тільки й не стільки продовженням традицій марксизму та європейського соціалізму, скільки продовженням російських традицій. Одним із перших, хто заговорив про це, був Микола Бердяєв. Ці ідеї він озвучив у роботі «Витоки й сенс російського комунізму» (вперше опублікована англійською мовою в 1937 році).

Бердяєва вважають російським філософом. Але народився він в Україні. І теж увібрав чимало українського. А його рідний брат, Сергій Бердяєв, став українським культурним діячом, писав твори українською мовою. Сумнівно, що «чистий росіянин» звернув би увагу на такі речі. Тому це зробив російський філософ із українським корінням. Показово, що філософія цього мислителя має відверто індивідуалістичний характер. Наприклад, це чітко простежується у роботі «Самопізнання», яка є філософською автобіографією Бердяєва. Тому не дивно, що він не сприймав «общинності» російського комунізму-більшовизму. До речі, герої творів Достоєвського, як правило, є відвертими індивідуалістами й протистоять общинності. Тут Бердяєв ніби «сходився» з Достоєвським.

На російську «общинну» основу соціалізму в Росії звернув увагу ще до Бердяєва Річинський, розглядаючи творчість Достоєвського і вказуючи, що письменник відкидає соціалістичний ідеал. Річинський пише:

«Та пригадаймо, що «муравлисько», «община» – це ідеал не тільки соціалістичний, але й національно-московський. Якщо Достоєвський його відкидає, то не тільки тому, що він передбачав усі принади колективістичного раю, але й тому, що він бачив зародки комуни в московському суспільстві й ту «азіатську рівність у братстві».

Був це протест української душі проти московсько-монгольської стадності. Бунт одиниці абстрактного «людства» – це українська тенденція, єретична з погляду російської ідеології («контрреволюційна», як кажуть нині)... Достоєвський підкреслює неморальність самої ідеї «людства», її суперечність з християнським світоглядом, бо з мріями про т. зв. добро лучиться тут зневага й жорстокість до «ближнього»... І всупереч проповіді «загально-людського» щастя Достоєвський воліє в своїм житті зробити щасливою хоч одну людину, але на ділі, а не тільки в теорії; він хоче навіть поставити це в обов’язок кожному інтелігентові.

Отже, загальна нівеляція ради абстрактного людства, азіатська стадність, нищення особи серед безликої маси, втрата цінності індивіда в колективістичному муравлиську – це були ті прикмети російського світогляду, які Достоєвський вводив у своїх творах вже не для того, щоб висміяти, як Гоголь, а щоби наочно представити неминучу загибель Росії, якщо вона йтиме слідами Верховенських, Шигальових, Шатових, Кирилових – всіх тих нігілістів, які й самі жахаються тої прірви, над якою опинилися. Загубивши релігійну віру, позбавившись вищих животворчих ідей, російське «муравлисько» не тільки не сповнить месіаністичного покликання Росії, але й мусить само загинути...»

Дехто може заперечувати ці міркування. Мовляв, відкидання «общинності» притаманне Достоєвському, – це не обов’язково українська риса. Однак все ж для росіян притаманні «общинність», колективізм, покірність владі (до речі, Достоєвський останню рису теж не сприймав і висміював).

Для українців же характерні інші риси. Історик Микола Костомаров у своїй відомій роботі «Дві руські народності» вказував, що малороси (українці) не шанують владу, а ще гірше для них – «мир», власне община, у великоруському розумінні цього слова. Українці за своєю ментальністю, на відміну від «колективістів»-росіян, індивідуалісти, чи навіть анархісти. Оцей індивідуалізм не раз виявляється в творах Достоєвського. Тому, власне, в ньому, а також у запереченні «общинності» можна вбачати один із виявів «українськості» письменника.

Річинський відзначав, що в Достоєвського зійшлися дві світоглядні тенденції, які можна умовно назвати російською та українською.

«Зіткнулися два світогляди: для одного – спасіння тільки «общиною», «скопом», і то рівно для всіх, хоч і ціною свободи одиниць. Для другого – спасіння душ у моральній силі одиниці, яка вільно вірить навіть у Розп’ятого, не чекаючи, доки він чудом увільниться ганебної й болісної смерті. Вільна віра не потребує чуда, бо чудо примушує вірити; моральна вартість такої вимушеної віри є зовсім інша. Для першого ціле людство – одне муравлисько, вежа Вавилонська, у котрій з особливою охотою винищуються видатні особи, аби зрівняти їх з юрбою (більшовицький спосіб). Для другого варто навіть «загубити тисячі, аби спасся один», бо світова гармонія не порушиться ані від сліз невинної дитини, ані від страждань праведного Йова. Там – світ дрібних, нікчемних, підлих істот, правдивої комашні; тут – нехай жменька героїв, але сильних, загартованих духом. Бунт мислячого одноосібника проти захоплюючої безликої маси у Достоєвського часами досягає трагічного напруження; він то ідеалізує цю масу («народ»), то раптом заявляє, що ціла Росія на те лиш жила, щоби породити жменьку людей великих, міцних, аристократів духу», – зазначав Арсен Річинський.

Тобто, можна так зрозуміти: ідеалізація «народу», на думку Річинського, це, власне, риса російського світогляду. Натомість, виділення героїчних особистостей, «аристократів духу», такий собі «аристократичний індивідуалізм» – це вже вияв світогляду українського.

Творчість Достоєвського, вважав Річинський, це «крутіж ідей і пристрастей; та коли згадати, що в кожного зі своїх героїв він вкладав частину себе самого, то стане зрозумілим, що той хаос є віддзеркаленням його власної роздвоєної душі. Він весь у пошуках, але трагедія його в тому, що в муках знайдені ідеали зараз же в нього валяться, не видержують удару з мерзенною дійсністю; він тужить за спасенною красою – й знаходить тільки підлоту. Він глибоко любить Росію, свою нову вітчизну; він вказує для неї високий месіянічий ідеал, бореться з зовнішніми перешкодами на цьому шляху; переконується, що все це надармо, що мрія ніколи не здійсниться, і то через перешкоди внутрішні, заложені у психіці російського народу. Темрява перемагає останні проблиски потустороннього світла. Все гине».

І все ж, говорить Річинський, у цій «погибельній ситуації» «постають несподівано нові голоси, міцніє подих нової ідеології, й нове благодатне світло наповнює стривожену душу». Річинський цитує уривки з романів «Підліток» і «Брати Карамазови», де йдеться про замилування природою, про своєрідне злиття героїв із Божим творінням. При бажанні в творах письменника можна знайти ще чимало таких фрагментів. «Не про безлике, егоїстичне «людство», – пише дослідник, – йде мова: тут людина споріднена з усім Божим світом, з кожним твором, горить діяльною любов’ю – і до зоряного космоса й до кожної ось тут пісчинки, до найменшої травички і пташки. Але те почування глибокого зв’язку з природою, той життєрадісний оптимізм, навіяний такими безглуздими переживаннями – це вже голос української душі».

Справді, «природний естетизм», «замилування природою», її звеличення, притаманні Достоєвському, – це українські риси, які він взяв від батька. На це вказувала дочка письменника Любов Достоєвська.

Певно, варто говорити, що росіяни й українці по-різному сприймають оточуючу природу. Тарас Шевченко цілком справедливо відзначав у своєму Щоденнику, що «в великоросийском человеке есть врождённая антипатия к зелени, к этой живой блестящей ризе улыбающейся матери-природы». Натомість, навіть простий українець намагається оточити себе «великолепною вечно улыбающеюся природою».

Дійшовши до повної негації московського месіянічного ідеалу, Достоєвський, – відзначає Річинський, – не загубився у пустелі, заселеній російськими «бесами» й «бесенятами», що нагромадилися віками у великому й милому «нашому хворому, у нашій Росії»: в ньому відзивається приспана від дитинства «українська психе», й вона рятує його від песимізму».

Річинський вважав, що українські мотиви в творчості Достоєвського ще не досліджені. Це твердження справедливим залишається й на день сьогоднішній. Дослідник вказував, що, окрім вищеназваних українських мотивів у творчості письменника, можна до них віднести ідею «серця вищого», яку озвучує старець Зосима в «Братах Карамазових». Мовляв, про цю ідею говорить й Аглая у романі «Ідіот». «Серце вище» – це «підкреслення (поряд з інтелектом) волевої і емотивної сторони у людині». Це, вважав Річинський, «стара ідея українська», яка зустрічається в Григорія Сковороди, Памфіла Юркевича й інших українських мислителів. Зараз у нас цю ідею називають «філософією серця» і чимало дослідників вважають її основною ідеєю української філософії.

Звертає увагу Річинський і на «неросійську релігійність» старця Зосими з роману «Брати Карамазови». Цього старця осуджують після смерті ченці, які репрезентують саме російську релігійність.

Також Річинський говорить про те, що Достоєвський часто зі зневагою у своїх творах говорить про росіян, зокрема про поверховість, верхоглядство російських інтелігентів, їхню нетерпимість, зневагу до своєї гідності. Достоєвський вказує на холопство росіян щодо влади: тут навіть у чудо вірять по велінню начальства. Веде мову він і про їхню брехливість, брутальність, звичку лаятись тощо.

Загалом Річинський вказав на головні українські мотиви в творчості Достоєвського. Це – звеличення природи й природності, яка «рятує світ», не дає «втопитися» в його мерзенності, несприйняття російської «общинності» й протиставлення їй індивідуалізму, критичне ставлення до росіян, зокрема до російської інтелігенції.

Нарешті, Річинський звернув увагу й на «живу» релігійність Достоєвського. Носієм такої релігійності, зокрема, постає старець Зосіма в «Братах Карамазових». Цю релігійність він протиставляє формальній релігійності росіян – обрядовірству з його забобонами, юродством тощо. На жаль, Річинський недостатньо звертав увагу як на релігійність Достоєвського, так і на його несприйняття релігійності російської. Хоча ці питання займають помітне місце в творчості письменника.

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода