Ранніми годинами 21 серпня 1968 року перші підрозділи армій так званого «мирного» Варшавського пакту почали вторгнення до Чехословаччини.
Зі страху втратити контроль над «друзями» союзної країни, керівники країн Варшавського пакту вирішили провести операцію «Дунай». Ухвалена директива наголошувала: країни Варшавського договору введуть свої війська для того, щоб «допомогти Чехословацькій народній армії в захисті Батьківщини від небезпеки, що їй загрожує».
Рішення про проведення з цією метою спеціальної операції «Дунай» 16 серпня ухвалило в Москві політбюро радянської компартії, а вже 18 серпня свої підписи під ним поставили керівники країн Варшавського пакту. Тоді також була встановлена дата початку операції – 21 серпня 1968 року.
А щоб надати своїм діям правову основу організатори окупації завчасно подбали і про своєрідний щит, який мав захистити їхні дії. Ним був підготовлений і надісланий до керівництва СРСР (Леонідові Брежнєву) і керівникам країн Варшавського пакту лист – запрошення від стурбованого керівництва Чехословаччини з проханням «надати інтернаціональну допомогу» країні (оригінал листа зберігається в Москві, передати його чехам Росія відмовилася).
Із так званою «допомогою» радянські війська не забарилися.
Ранніми годинами 21 серпня на празькому летовищі Рузинє висадилися перші радянські десантники, за ними війська Польщі, Болгарії, Угорщини почали окуповувати міста по всій Чехословаччині.
Ініціатива низки західних країн винести питання окупації Чехословаччини для обговорення на засіданні ООН провалилася.
Статистика окупації свідчить про її великі руйнівні масштаби.
Чехословаччину окупувало 26 дивізій, з яких 18 радянських і 500 тисяч війська (найбільше – 170 тис. з СРСР), в країну увірвалось 1600 танків.
Розуміння зі сторони чехів і словаків окупанти не дочекалися, навпаки – повсюди місцеве населення їм чинило опір.
Протягом окупації в Чехословаччині загинуло 137 громадян, понад 500 людей було поранено. Близько 100 тисяч чехів і словаків були змушен емігрувати.
На знак опору окупації 16 січня 1969 року покінчив життя самоспаленням в центрі Праги студент Ян Палах, протягом 1969 року його героїчний вчинок підтримало самоспаленням ще 26 чехословаків, з яких семеро загинули.
Перед Яном Палахом 5 листопада 1968 року в центрі Києва на Хрещатику на знак опору радянській системі підпалив себе Василь Макух. Із закликами «Геть комуністичних колонізаторів!» і «Хай живе вільна Україна!» охоплений полум’ям він впав, наступного дня у шпиталі герой помер.
25 серпня на Червоній площі в Москві зійшлися восьмеро росіян ( ще називають «демонстрація сімох») із чехословацькими прапорцями і гаслами «Ганьба окупантам!», «За вашу і нашу свободу!».
Серед них була і Наталія Горбаневська (радянська дисидентка, роки життя 1936 – 2013), її разом з іншими учасниками демонстрації міліція затримала.
У Варшаві 8 вересня 1968 року на знак протесту проти окупації Чехословаччини підпалив себе Ришард Сівєц, від опіків через кілька днів у шпиталі він помер.
Окупація Чехії тривала 23 роки, останній радянський воїн покинув Чеську республіку 21 червня 1991 року. Про довгі роки окупації чехи не забувають, вони дбайливо зберігають фотоматеріали, документальні фільми, перечитують спогади учасників подій. Нині ці документи є безцінними свідченнями про злочини, вчинені радянськими окупантами, але водночас і застереженням для сучасників не забувати про окупацію, про тих, хто чинив злочини, вбивав мирних жителів.
55 років тому радянським військом була окупована Чехословаччина. Тодішнє гасло чехів і словаків «Окупанти, ідіть додому!» нині особливим відлунням перегукується з подіями в Україні.
54 роки після окупації Чехословаччини російська армія окупувала українські терени - Донеччину, Луганщину, Крим. На думку чеського прем’єра Петра Фіали, згадка про окупацію Чехословаччини, «через російський напад на Україну актуальна як ніколи».
І через 54 роки «російські танки знову їздять по чужій землі, цього разу по Україні. Вони намагаються розстріляти її мрії про краще майбутнє», наголосив Петр Фіала.
Тоді Москву до злочину окупації підштовхнув напрям Чехословаччини до демократії, нині –- прагнення України інтегруватися до західних структур.
«Так само, як серпень 1968 для багатьох означав кінець ілюзій про вільнішу версію соціалізму, так нинішня війна в Україні може для когось означати кінець ілюзій про те, що російський імперіалізм відійшов разом з комунізмом», вважає чеський прем’єр.
Також президентка Словаччини Зузана Чапутова у дні 55-их роковин окупації Чехословаччини радянським військом згадуючи Україну зазначила, що історичне минуле несе в собі «потенціал актуальної загрози. Знову помирають невинні люди, і то лише тому, що хочуть вільно вирішувати своє майбутнє».
Агресія Росії в Україні, окупація Криму та частини її східних областей у багатьох чехів і словаків викликає спогади про події серпня 1968 року. Та все ж порівнюючи нинішні події в Україні і серпневі 55 років тому в Чехословаччині не можна не побачити і різниці.
У 1968 році лідери комуністичного режиму в Чехословаччині умови окупації обговорювали з майбутніми окупантами, нині, на думку історика Прокопа Томана, Україну «захищає від агресора її армія за підтримки політичного керівництва. І в цьому принципова різниця».
Сучасні події в Україні, вважає Прокоп Томан, «змінять і нас, чехів».
