Сергій Громенко
(Рубрика «Точка зору»)
З усіх міфів «про славне минуле великого російського народу» цей – чи не найвідоміший. Більше того, міф про Севастополь як «місто російської слави» є (принаймні, на обивательському рівні) найважливішим аргументом на користь підтримки анексії Криму. Цей міф дуже міцно вшитий у неорадянську концепцію «Великої вітчизняної війни», яка насаджується в Російській Федерації. Оборона Севастополя у 1941-1942 роках в російській суспільній свідомості невіддільна від битв за Москву, Ленінград, Сталінград і Курськ. Виступати з критикою «героїчної оборони Севастополя» означає не лише критикувати сучасний системотвірний міф Росії про «Велику вітчизняну війну», а й у буквальному сенсі підводити себе під статтю Кримінального кодексу Російської Федерації.
Нинішня російська влада немало зробила для «сакралізації» і русифікації Севастополя. Цьому сприяли і російський Чорноморський флот, і філія МДУ, і полум'яні відозви до «співвітчизників» Юрія Лужкова – достатньо причин, щоб росіяни останні 25 років продовжували вважати Севастополь «своїм».
Міф про «місто російської слави» скріплює воєдино часи Російської імперії, Радянського Союзу, а з нещодавніх часів – і Російської Федерації. Тому так важливо з усією ретельністю підійти до його розвінчання.
Будь-яка поразка завжди викликає до життя механізми компенсації, які дозволяють переможеним легше впоратись із отриманою психологічною травмою. Втрата Севастополя в результаті англо-французького штурму у вересні 1855 року не стала винятком. Зрештою, найкращою «терапією» стала героїзація процесу оборони, незалежно від підсумкового результату. «Першовідкривачем» цього методу можна вважати декабриста і мандрівника Михайла Бестужева, який 1 січня 1856 року написав такі рядки:
«Севастополь упав, але з такою славою, що кожен росіянин, а особливо моряк, має пишатися падінням, яке варте блискучих перемог».
Письма декабриста Михаила Бестужева к М. Ф. Рейнеке // Литературное наследство. – Т. 60, кн. 1. – М., 1956. – С. 231–244.
Після цього загальним трендом стало пов'язувати в одному реченні слова «Севастополь», «слава», «російський» і «моряк».
У «ленінські» часи міф був забутий (а пам'ятник Нахімову в Севастополі – зруйнований), але до початку Зимової війни з Фінляндією знову виявився затребуваним. Пам'ять про героїзм захисників Севастополя використовували і для піднесення бойового духу солдатів, і для пояснення радянським громадянам нібито «традиційної» ворожої позиції Англії та Франції. Облога Севастополя Вермахтом у 1941-1942 роках і післявоєнний вал мемуарів і художніх творів зробили відродження міфу про місто справою вирішеною.
«Севастополь – база Чорноморського флоту, місто російської слави».
Михайлов Н. Земля русская. Экономико-географический очерк СССР. – М., 1946. – С. 147.
«Оборона Севастополя є дивовижним літописом про патріотизм, самовідданість військових якостей і доблесті російського народу. Тільки російський моряк і російський солдат могли створити таку разючу історичну драму, написану російською кров'ю».
Тарле Е. Город русской славы. Севастополь в 1854-1855 гг. – М., 1954. – С. 16.
У новітній російській публіцистиці цей епітет також у ходу.
«Звання міста російської слави просто так не дається. Севастополь отримав його не за гарне ім'я, яке подарувала йому Катерина Велика, і не за прекрасний вид на морські хвилі. Це звання окроплене кров'ю російських солдатів і моряків – і не на одній війні».
Стариков Н., Беляев Д. Россия. Крым. История. – СПб., 2015 – С. 103.
Було б навіть дивно, якби це словосполучення не використовували і сьогодні, особливо в контексті виправдання анексії Криму. Відзначився, як завжди, сам російський президент.
«Крим – це Севастополь, місто-легенда, місто великої долі, місто-фортеця і батьківщина російського чорноморського військового флоту. Крим – це Балаклава і Керч, Малахів курган і Сапун-гора. Кожне з цих місць святе для нас – це «символи російської військової слави і небаченої доблесті».
Путин В. Крымская речь, 18 марта 2014 г.
Після цього статус Севастополя як «міста російської слави» стали використовувати як одне з найважливіших виправдань анексії Криму.
Але в найбільш повному (і «канонічному») вигляді міф про Севастополь як «місто російської слави» розкритий, як і слід було очікувати, в його офіційному гімні. Пісню «Легендарний Севастополь» спеціально написали до 100-річчя початку «першої оборони» міста і десятиріччя вигнання з нього нацистських окупантів. Вперше вона була публічно виконана 25 липня 1954 року Ансамблем пісні і танцю Чорноморського флоту, а рівно за 40 років, 29 липня 1994 року, затверджена у статусі міського гімну.
Уся пісня – це короткий опис історії міста, і практично в кожному куплеті є якась «родзинка». Спочатку «діди воювали» (знайоме, правда? – авт.) – про часи першого «підкорення Криму» 1783 року. Потім – «бій, святий і правий» (пряма цитата з революційної пісні 1905-го «Варшав'янка» – авт.) – відсилання до встановлення радянської влади в Криму. У наступному куплеті разом з історичними «чорними бушлатами» (морською піхотою – авт.) – легенда про п'ять чорноморців, які нібито пішли «на танки з гранатою» під Дуванкоєм 7 листопада 1941 року. Цей міф, до речі, сконструйований за лекалами міфу про «28 панфіловців», нещодавно розвінчаного в Росії на офіційному рівні. Ну і як же без «ворогів з-за океану», актуальних для севастопольців і 1954 року, і зараз.
Але особливо чудовим є приспів, бо в ньому яскраво розкриті обидві складові частини міфу про «місто російської слави». Згідно з приспівом, Севастополь, по-перше, «неприступний для ворогів», а по-друге, «гордість російських моряків». Далі ми спробуємо зрозуміти, чи таким було неприступним це місто, і чи одним лише росіянам належить гордість за нього.
Сергій Громенко – кримський історик і публіцист, співробітник Українського інституту національної пам'яті
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Наступний матеріал на цю ж тему: Севастополь – «місто російської слави». Міф і викриття. (Закінчення)
Оригінал – на сайті «Крим.Реалії»
