Актор, режисер, співак, організатор театрального життя українців в Україні й поза нею: кожна з цих характеристик відображає одну із граней багатостороннього обдарування уродженця Миколаївщини Миколи Садовського (справжнє прізвище Тобілевич, 1856 – 1933).
Театр «Руської бесіди» у Львові (1905 рік), перший український стаціонарний драматичний театр у Полтаві (1906 рік), потім у Києві (1907 рік) – натхненно і з вірою у добро справи творив Микола Садовський професійне театральне мистецтво в Україні.
Миколі Садовському завдячуємо і те, що українці за кордонами України, зокрема, в тодішній Чехословаччині протягом 1921–1926 років могли чути рідне слово, бачити своїх акторів на чужій сцені. До Праги театр Миколи Садовського приїжджав кілька разів, перші гастролі відбулись влітку 1922 року, тоді сцену українським колегам надав чеський Швандовий театр (Švandovo divadlo), залу якого незмінно заповнювали вдячні глядачі.
Так вперше на чеській професійній сцені завдяки Миколі Садовському була представлена українська класика, лунала і українська пісня: «Наталка-Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Ой не ходи, Грицю», «Бондарівна». Також на сцені Народного дому на Віноградах (Národní dům na Vinohradech) 16 листопала 1925 року театр Миколи Садовського заграв п’єсу Михайла Старицького «Тарас Бульба», якою особливо захоплювалась молодь.
Член хору Олександра Кошиця Григорій Павловський (1884–1967) згадував, що завдяки турботам Миколи Садовського для вистави вдалось зібрати «усю розкіш аксесуарів: чудові історично точні побутові декорації, вбрання артистів, обстановку сцени, а особливо гурт талановитих виконавців».
А ще Микола Садовський любив співати і віддавав цій своїй музі багато енергії. У своєму «Щоденнику. 1919–1920» приятель Садовського відомий культурний і громадський діяч, меценат Євген Чикаленко (1861–1929) згадує: «Микола Садовський не визначався надзвичайним голосом, але спів його був надзвичайно типічний, народний, і я ніколи не чув ліпшої передачі народних пісень».
При цьому Чикаленко додав, що згодом, коли Садовський вже людиною в похилому віці заспівав українські народні пісні воякам у київському шпиталі, то цей його спів «як суто народний» був найкращим і їм «найближчим». Євген Чикаленко шкодує, що Микола Садовський «не згодився зафіксувати свій спів тоді, коли у нього ще був голос, в саму найкращу його пору».
Син Миколи Садовського – Микола (Нікі) Тобілевич (1897–1963) у боротьбі за незалежність України вступив до Армії УНР (підполковник), був учасником Другого Зимовго походу (жовтень-листопад 1921 року). Після поразки визвольних змагань жив у Чехословаччині, в Празі навчався на філософському факультеті Карлового університету (1923–1929 роки), до кінця своїх днів був активним учасником життя української громади. Помер 18 грудня 1963 року у Празі, похований на Ольшанському цвинтарі.
6 липня минає 165 років від дня народження Миколи Садовського. Його прах покоїться на Байковому цвинтарі в Києві, до могили сина у Празі і далеко, але й водночас близько. Відстань допомагає долати багата родинна кореспонденція, в тому числі й українського пражанина Нікі Тобілевича, яка зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України та в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України. Із Україною веде діалог Прага: портрети Миколи Садовського (1933 року), які створила відома мисткиня Катерина Антонович (1887–1975), а також листування, особисті документи, нині входять до збірки празької Слов’янської бібліотеки.
