60 років тому, у 1961 році Святослав Гординський (1906–1993) – один із найвідоміших художників, поетів і письменників – написав: «Книгарні Европи завалені мистецькими виданнями на всі можливі теми старого і нового мистецтва, чудовими, дорогими виданнями. Ми, українці, в цьому великому культурному русі просто не існуємо, нас нема. Виникає просте і логічне питання про випуск хоч би невеликих, але бездоганних видань про українське мистецтво французькою, німецькою, італійською (додамо – чеською) мовами. Ждати, що в цій справі щось зробиться в Україні – марна надія, тут слово мусить бути за еміграцією».
Комуністичний режим в Україні українське мистецтво не підтримував, хіба тільки те, що йому слугувало. Однак політика тодішніх владних структур була і помилковою, і недалекоглядною. У міжвоєнний період (1919–1939 роки) і пізніше потужним творчим голосом заговорила еміграція – українські художники, скульптори, графіки, декоратори в Мюнхені, Парижі, Нью-Йорку, але насамперед – у Празі.
Столиця демократичної Чехословаччини Томаша Масарика створила для українських мистців умови для повноцінного життя і творчості. Відкрили свої двері Українська студія пластичного мистецтва, яку чехи називали «академією», Музей визвольної боротьби України з його багатою збіркою творів образотворчого мистецтва, численні видавництва, творчі спілки. Так чехословацька, а нині чеська столиця, стала місцем зосередження унікальної й найбагатшої в Європі збірки творів українського мистецтва.
Серед представлених у збірках твори Георгія Нарбута, Галини Мазепи, Роберта Лісовського, Василя Кричевського, Катерини Антонович, Юліана Буцманюка, Івана Іванця та багатьох інших.
Війну не прережив Музей визвольної боротьби України, але велика частина його мистецьких збірок збереглася. Однак ці твори нині немов би «в полоні», вони є, але про цю унікальну збірку широкі кола як українців, так і чехів, не знають.
У фондах Музею – пам’ятника національної писемності, Національного музею в Празі, Національної галереї, Національного архіву Чеської Республіки зберігаються унікальні архіви і твори українських мистців, які чекають свого повернення на європейську мистецьку сцену, чекають виставок, сподіваючись, як писав Святослав Гординський, «невеликих, але бездоганних видань про українське мистецтво французькою, німецькою, італійською мовами», але також і чеською мовою.
Творчість Архипенка
Згадаю лише киянина Олександра Архипенка (1887–1964) – найвідомішого скульптора 20-го століття, винахідника кубізму в скульптурі, який мав свою виставку творів у Празі в 1923 році.
Сьогодні його два твори (мармур, 1922-го і 1924 року) прикрашають експозицію Національної галереї в Празі, однак мало хто поєднає творчість цього автора з Україною, найчастіше з Францією, Америкою чи навіть Росією (наприклад, в берлінському виданні 1920 року «History of Arts» Макса Осборна автор пише, що винахідником нового мистецтва «був росіянин Александер Архипенко»).
Хоча ще в 1923 році у книжці про творчість Архипенка, яка вийшла в Берліні зусиллями видавництва «Українське слово», автор вступної статті Ганс Гільдебрандт про мистця-новатора зауважив: «Так-то цілковите уявлення нашого сучасного різьбярства від натуралізму, в якого широке море впадали всі течії 19. століття, є немислиме без Українця Архипенка».
Та й сам скульптор називав себе українським американцем (переселився до США в 1923 році), брав активну участь в житті української громади, надсилав допомогу українцям в часи Голодомору-геноциду, є автором пам’ятника Шевченкові в Нью-Йорку.
І на чужині він розмовляв українською мовою, говорив, що часто йому сниться рідний Київ, також любив українську пісню. Коли на святі, присвяченому 70-літтю мистця (1957 рік) у супроводі бандури пролунала пісня «Ой, рад би я повівати, тільки яр глибокий» Олександр Архипенко на очах всієї зали не стримав сліз і не приховував цього.
Привласнити чуже – явише, на жаль, і в історії мистецтва не поодиноке. Так на довгі роки став росіянином Ілько Ріпин (не Илья Репин), чи скульптор родом із Чернігівщини Пармен Забіла (а не Забелла). Над цим активно працювали радянські «служителі» мистецтва: переписували історію, нищили українське мистецтво.
Злочин, який назавжди забрав сотні творів
Лише злочин, вчинений Василем Любчиком – тодішнім керівником Музею українського мистецтва у Львові (нині Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького) – назавжди забрав із українського мистецького скарбу сотні творів.
Про головного організатора і натхненного виконавця злочину згадує уродженка Івано-Франківщини, мистецтвознавиця, кураторка Українського музею і бібліотеки у Стемфорді Любов Волинець: «Василь Любчик з великою наполегливістю виконав своє завдання.
Твори таких мистців, як Івана Труша, Михайла Бойчука, Святослава Гординського, Олекси Грищенка, Михайла Мороза, Михайла Осінчука, Ярослави Музики і багатьох інших були видалені до спеціального фонду і з 31 липня до 2 серпня 1952 року спалені у великих печах. Скульптуру розбивали та викидали на сміття».
Свідки розповідали, скільки зусиль і часу було витрачено цими «знавцями українського мистецтва», зокрема, на знищення творів Олександра Архипенка з львівських збірок, мармурові твори відразу злочинцям не піддавались.
Настав час визволити з полону
Нині найбагатшою збіркою творів українського мистецтва поза межами України в Європі володіє Прага, більшість творів зберігається у фондосховищах і у післявоєнний період у повному масштабі ніколи не експонувалась. Це «мистецтво в полоні» чекає свого часу, чекають і українські мистці в Парижі, чекають на повернення додому з музеїв Москви і Петербурга украдені скіфські скарби, цінності з кургану Солоха, скарб Михайлівського монастиря у Києві і срібні врата Хрестовоздвиженської церкви Києво-Печерської лаври.
Настав час, за Святославом Гординським, підготувати видання європейськими мовами про багатство українських збірок за кордонами України, настав час визволити його з полону.
Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
