Останні роки складні для книговидавців. Минулого року всі книжкові заходи відбувалися віртуально. 2021 року книжкові ярмарки відбулися, але, як кажуть очевидці, видавців подекуди було більше, ніж відвідувачів.
Огляд деяких цікавинок історичної літератури, які побачили світ наприкінці 2020-го та у 2021 році, «Історична Свобода» (передача Радіо Свобода) зробила разом із журналістом та істориком Петром Біляном, який робить книжкові огляди на ютуб-каналі «Петро Чтиво».
Розрахунки фінського державника
Карл Ґустав Маннергейм «Спогади», «Мемуари»
Своєрідним книжково-історичним феноменом стало те, що відразу два українські видавництва (львівське і київське) майже одночасно видали спогади Карла Ґустава Маннергейма – творця фінської армії, маршала Фінляндії, який двічі очолював фінську державу: як регент (1918–1919) і як президент (1944–1946). Зважаючи на те, що відразу два видавництва звернули на нього увагу, Маннергейм неабияк цікавий українському читачеві.
– Маннергейму вдалося зробити те, що не вдалося українцям під час Визвольних змагань 1917–1921 років – втримати незалежність, збудувати армію, відбитися від більшовиків і придушити внутрішніх «червоних», яких у Фінляндії було чимало.
Постать Маннергейма не вкладається в образ типового генерала – войовничого патріота, який веде рішучий наступ. Він ніби якийсь лічильник – постійно рахує, вираховує шанси і варіанти. Це у нього постійно присутньо: і під час Японсько-російської війни, і під час Першої світової…
Цікава деталь, а надто в контексті українських мовних суперечок. У Фінляндії у 1930-х роках дуже активно пропагували фінську мову. І в 1935 році Маннергейм звертається до Збройних сил з відозвою, що, мовляв, незалежно від того, фінською чи шведською мовою ми говоримо, всі ми виборювали свободу в 1918 році, і всі громадяни Фінляндії. За 5 років до радянсько-фінської війни він звертає увагу на те, що варто підтримати єдність всієї фінської нації.
В Україні зараз доволі часто можна почути чи прочитати таку інтерпретацію, ніби Фінляндія на чолі з Маннергеймом виграла Зимову війну проти СРСР. Це або від незнання, або в цьому якийсь політичний інтерес. Бо насправді Фінляндія не перемогла, а з великими втратами відбилася.
– Фінляндія двічі програла і двічі укладала важкий мир. Але це не був беззаперечний програш. В Україні часто помітна категоричність: перемога або смерть. А можна програти війну як фіни: зберегти незалежність, армію, можливість для розвитку.
Перед війною СРСР зажадав територіальних поступок. І Маннергейм пише у мемуарах, що він радив фінському уряду погодитися, якщо можливо вирішити без війни. Вони не погодилися. Війна. В березні 1940 року надзвичайно важкі втрати несе фінська армія, ледь стримуючи радянську. І йдеться про те, укладати мир чи далі чинити опір. І знову Маннергейм наполягає: про мир треба домовлятися тоді, коли армія ще здатна чинити спротив. Дуже нестандартні, як для бойового генерала, погляди: яким чином готуватися до війни і чим можна пожертвувати заради миру.
Цю книжку варто придбати політикам і журналістам, які багато розмірковують на теми війни і миру.
Нове прочитання Шевченка
Станіслав Росовецький «Шевченко. Сучасна біографія»
Здавалося б, біографія Тараса Шевченка вже вздовж і впоперек досліджена. Відомі всі перепитії його життя: що він любив і що не любив, кого любив і не любив, різні етапи творчі…
Радянська влада активно пропагувала його творчість, і ті, кому 40 років і більше, мають свій образ Великого Кобзаря. Власне, кожне покоління повинне прочитати Шевченка по-своєму. І питання біографії Шевченка не буде закрите ніколи, його не можна завершити. З’являється новий інструментарій. Хоча документи відомі, але заново постає питання нових інтерпретацій.
– Шевченко неабияк доклався до формування українського менталітету – ставлення до праці і власності, до того, як ми реагуємо на соціально-економічні реалії чи намагаємося вирішувати конфлікти. А тут можна простежити, як сам Шевченко розвивався: які книжки читав, як формувалися його уявлення про світову історію, про історію України.
Коли читаєш цю книжку, то виникає думка, що Тарасу Шевченку вдалася просто феноменальна кар’єра. Попри часті нарікання на те, як важко було, кар’єра у нього, як у рок-зірки. Хлопчик із села на Черкащині потрапляє в метрополію, у величезне місто. Якщо в сучасних реаліях, то це якби в Нью-Йорку хтось зробив би кар’єру. Ним захоплювалися, як зараз рок-зірками.
Якось ми говорили про Стуса. Якщо тут порівняти, то Стусу набагато складніше було. До кого він міг звертатися? Серед кого він міг бути популярним? Тарас Шевченко навіть потрапивши у заслання, до війська – служив в особливих умовах. Є офіцери, які до нього ставляться по-особливому, які розуміють, що він – особливий поет, які дають йому певні можливості попри те, що є заборона писати і малювати. Вони розуміють, з ким вони мають справу. До Стуса такого ставлення не було.
Набути такої ваги в культурі та літературі, будучи простого походження, зайняти таку позицію в суспільстві – це, з одного боку, талант, а з іншого – все-таки вміли цінувати талановитих людей. Парадокс, але в тій кріпацькій Росії якось піднявся Тарас Шевченко. Не знаю, чи ми маємо зараз таку публіку, яка може оцінити талант самородка. Зараз теж є, як то кажуть, соціальні ліфти, які також когось піднімають. Тільки якогось іншого ґатунку люди піднімаються. Принаймні, зараз не вміють так запалити людей словом.
Кар’єра – це, зрештою, не тільки злети, але й падіння, а також вміння піднятися після падіння. Можливо, тут це не зовсім вдале слово – «кар’єра».
Шляхетський вимір української історії
Наталя Старченко «Українські світи Речі Посполитої»
– Продовжуючи тему нового прочитання відомого матеріалу, варто звернути увагу на книжку Наталії Старченко «Українські світи Речі Посполитої». Донедавна панувало традиційне розуміння, що в Речі Посполитій українців пригноблювали, через це козацтво повстало і вирвалося з Речі Посполитої. Інша справа – що потрапило у теж по-своєму проблемні умови Московського царства чи невдовзі Російської імперії. Книжка «Українські світи Речі Посполитої» становить собою нове прочитання історії цього періоду.
– Наталя Старченко працювала з архівами тих часів, дуже велику увагу звернула на судову систему. Вона розповідає, значною мірою через історію повсякденності, як тоді шляхта судилася і захищала свої права.
Це міф, що все руське шляхетство перейшло в католицизм. Його підірвала ще дослідниця шляхти Наталія Яковенко. Наталя Старченко розвиває тему, що Річ Посполита – не чужа держава, що це і наша спадщина. Польща монополізувала Річ Посполиту як свою, як польську державу. До певної міри можна говорити про польський історичний імперіалізм. В цій державі роль наших предків була надзвичайно велика. Далеко не всі відчували себе упослідженими. Українська знать була представлена в Сенаті, в Сеймі, при виборах короля. А те, що були пригноблені й бідні верстви населення, то це не лише українців стосувалося. Польські селяни теж себе відчували пригнобленими.
Хмельниччина – це була значною мірою війна Русі з Руссю, мала елементи громадянської війни. Частина руського населення підтримала Річ Посполиту і короля, а частина шляхти підтримала козаків і Хмельницького. Не доводиться говорити про Хмельниччину як про війну суто в національних термінах – українці проти поляків. Там був дуже сильний елемент протистояння станового, бо козацтво хотіло отримати ті права, які мала шляхта. А частина руської шляхти на це не погоджувалася. Скажімо, на Волині православні шляхтичі були категорично проти, щоб надати козацтву ті права, які мала шляхта.
Тут історія доволі складна і парадоксальна. З волинських шляхтичів вийшов гетьман Виговський, який попервах вписався в козаччину дуже добре, але на якомусь етапі в нього виникли проблеми досить серйозні. Його політику низове козацтво не сприйняло, ті ж запорожці, і Гадяцька угода зазнала краху.
