1110 років тому, восени 911 року, Русь і Візантія уклали договір. Деякі дослідники кажуть, що це перший такий договір, інші – що й раніше були подібні угоди. Мовляв, за пів століття до того щось подібне укладав київський князь Аскольд, коли ходив на Константинополь (Царгород). Тобто, якщо послухати істориків, то договір 911 року, як казав один державний діяч, «не перший, але і не другий».

Більше про цей договір і взагалі про відносини Русі і Візантії Радіо Свобода у передачі «Історична Свобода» спілкувалося з істориком Вадимом Арістовим.

– Давайте визначимося щодо договору: перший він чи не перший? Від чого історики відштовхуються: від згадки, що був договір, чи від того, що зберігся документ?

– Договір 911 року є першим достовірним візантійсько-руським договором. Він дійшов до нас у тексті першої руської хроніки – Повісті временних літ. Вона включає у свій текст за Х століття три тексти договорів візантійсько-руських: договір 911 року, договір 940-х років князя Ігоря і договір князя Святослава. Ці тексти були якось знайдені – в князівському архіві чи якось інакше – укладачем хроніки, ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром і включені у свою хроніку.

І для Х століття це такі собі острівці достовірності. Бо весь текст хроніки довкола них – це легендарні або напівлегендарні, або запозичені з інших наративних джерел повідомлення. А тут у текст хроніки включили договори, і договір 911 року є таким першим. До того про інші подібні документи у нас свідчень немає. Тому можна доволі впевнено вважати, що він був таким першим.

– Кажуть, що в 907 році був договір, що Аскольд якісь договори уклав ще в 860 році.

– Легше почати з Аскольда. Можна казати різне, але жодних свідчень про будь-який договір за Аскольда в нас немає, не кажучи вже про те, що ми не цілком розуміємо, хто такий Аскольд.

Щодо 907 року, то в хроніці записано, що після легендарного свого походу Олег почав переговори з греками про умови торгівлі в Константинополі. І ось ці наведені хроністом переговори іноді називають в літературі договором 907 року. Хоча насправді видно, що це конструкція самого хроніста.

Якщо покласти три достовірні договори Олега, Ігоря і Святослава і цей так званий договір 907 року, то можна легко помітити, що в ньому просто уривки з цих трьох договір. Зі своїх причин хроніст, повиривавши окремі фрагменти з трьох достовірних документів, зібрав їх в одне. Ба більше, він навіть не намагався видати цей так званий договір 907 року за договір. Бо йдеться винятково про те, що посли руські з греками розмовляли про ці матерії, які він висмикнув з достовірних договорів. А самого тексту договору, документу, там не наведено.

Взагалі-то, похід 907 року князя Олега є легендарним. Там, як можна пригадати, Олег застосував нібито «новітню зброю» – «поставив кораблі на колеса» і пішов до самого Константинополя. У візантійських джерелах нічого подібного про цей похід немає. Тому це варто відносити до категорій фікцій літописних.

– А про 911 рік грецькі свідчення збереглися?

– Ні, але перед нами договір, де чітко вгадується формуляр візантійський. Це справді текст договору: з окремими положеннями, зі вступною і прикінцевою частинами, з точною датою, врешті-решт.

– Розібралися. А як складалися в той період відносини Русі і Візантії? І що саме спонукало ці відносини регламентувати?

– Передусім треба сказати, що ці відносини не варто уявляти як відносини двох держав, як, наприклад, сучасні українсько-американські відносини: одна держава більша, інша – менша, але це дві незалежні держави. Ні, тоді йшлося про взаємини – слово «відносини» я навіть не вживав би – великої імперії і невеликої, але доволі зубастої групи торговців, які осіли на середньому Дніпрі. Тому тлумачити це, як міждержавний договір, немає підстав.

Цей договір торкався питань торгівлі русів у Константинополі. І регламентувалися конкретні казуси, які могли статися між русами і греками під час торгової взаємодії. Наприклад, хтось когось вдарив: рус грека чи навпаки. Або хтось когось вбив. І передбачалося, яке буде покарання за певні злочини. Якщо хтось пам’ятає такий вже пізніший документ, як «Руська правда» князя Ярослава, то ці договори – це ніби «Руська правда» на мінімалках», як зараз кажуть. Тобто конкретні казуси розібрані.

Також йшлося про те, що робити, якщо полонені руси опиняться у Візантії, або полонені греки – в землях русів: як їх треба викупати, щоб дотримувати певну взаємоповагу.

Ще передбачалося, що руси можуть вільно вербуватися у візантійське військо на службу до імператора. І це справді була важлива річ. Тому що, крім торгівлі, яка користь була грекам від русів? Військова сила. Хай не так багато їх було, але вони були дуже добрими вояками.

– Які головні товари Русь пропонувала Візантії?

– Головний товар – це були раби. На той момент християни не могли займатися работоргівлею. Натомість юдеї або язичники могли. Хоча купляти рабів греки-християни цілком нормально собі дозволяли, власне, чому цей бізнес і процвітав.

– Цікава колізія! Рус-язичник міг продавати раба, а грек-християнин міг купувати раба, але не міг продавати?

– Так. Цим бізнесом, організовувати работоргівлю, він займатися не міг. Але, так би мовити, користатися з плодів чужої праці – цілком. Навіть в житіях святих зустрічається такий момент, що візантієць іде купувати раба до руських купців. Взагалі, руські купці у Константинополі асоціювалися з работоргівлею. Кому треба раба – тому до них.

– А де брали рабів руські купці? Ви кажете, вони були добрими вояками. То вони когось брали у полон чи це був, як то кажуть, перепродаж? Чи як?

– Шляхи були різні. Це міг бути і полон десь у Східній Європі. Для дніпровських русів це переважно слов’янські раби, яких самі слов’яни продавали, таким чином будувалися їхні відносини з київськими русами.

І на цій работоргівлі слов’янська верхівка, а точніше, слов’янсько-норманська (там уже не розбереш) отримувала великі прибутки. Та й у пізніший час, в ХІ–ХІІ століттях, вже у цілком християнській Русі продаж дітей у рабство було одним з інструментів виживання родини. Якщо якась біда – бідність, неврожай – могли дітей продати і якось пережити.

– А що можна сказати про обсяги цього ринку? Чи відомо, скільки в рік продавали людей? Яка була вартість?

– Про обсяги – складніше, про вартість – легше. Можна назвати середні ціни й основні категорії товару. Хлопчик років десяти коштував десь 10 номізм. Це золота візантійська монета вагою приблизно 4,5 грамів. Хлопчик-євнух коштував втричі дорожче. Дорослий чоловік коштував 20 номізм – приблизно 90 грамів золота. І найдорожчим був дорослий чоловік-євнух – аж 50 номізм, приблизно 225 грамів золота.

– Як пояснити, що кастрований чоловік – євнух – коштував дорожче?

– Це вже був, так би мовити, вищого рівня товар: він вже не такий небезпечний, він вже спокійніший у зрозумілому сенсі.

– А руси самі оскопляли своїх бранців-рабів, яких продавали?

– Прямих свідчень немає. Таких деталей, хто це робив, на жаль, не знаємо.

Колона імператора Костянтина, сучасний вигляд. Неподалік цього місця був розташований ринок, на якому торгували руські купці

– А крім рабів, ще щось продавали? Що ще з території теперішньої України до Константинополя везли?

– Тут краще навіть не тільки про теперішню Україну, а загалом про Східну Європу, про більш північні території говорити. Хутро цінувалося, мед, віск. Але для дніпровської Русі все-таки основною стратегією експорту були раби. Бо тут менше водилося пушного звіра. А назад йшли різні дорогоцінні речі – шовк, дорогоцінні метали.

– Товари статусного вжитку, предмети розкоші везли назад.

– Так.

– Ви кажете, що у Х столітті точно відомі три договори. Вони укладені з інтервалом у 30-40 років. А чому виникала необхідність укласти новий договір? Що переписували, що узгоджували наново?

– Легше сказати про останній договір, бо він торгівлі зовсім не стосується. Договір Святослава був про його капітуляцію і відхід з Дунаю. А два перші договори – про торгівлю. І між ними є відмінності. За цими відмінностями можемо зрозуміти, що, порівняно з початком Х століття, в 940-х роках торговельні відносини і присутність русів у Константинополі поглибилася й поширилася. Виникло більше аспектів життєдіяльності, які треба було регулювати.

На початку Х століття ще ніхто не думав про те, що варто регулювати кількість русів, які заходять у Константинополь. А виявилося, що треба. Бо, якщо їх заходило більше, ніж певна кількість, вони могли скупити забагато шовку або просто стати чисельно небезпечною силою. Тому цей момент додатково прописали.

Також визначили, що в літній сезон у Константинополі руси мають жити при монастирі святого Маманта, але зимувати там не мають права. Бо, видно, були спроби там залишитися, що викликало незадоволення місцевого населення і, мабуть, було не дуже безпечним з точки зору візантійської влади. І ще декілька інших аспектів, які стосувалися правопорушень.

– Окрім договорів, які є ще джерела, по яких можна більш-менш адекватні уявлення скласти про відносин Русі і Візантії?

– Це переважно тогочасні візантійські джерела. Є дуже добрі два тексти, які пов’язані з іменем імператора Костянтина VII Багрянородного – це трактати про управління імперією та про церемонії візантійського двору. Трактат про управління імперією описує життя русів не лише влітку, коли вони приїздили торгувати до Візантії, а й взимку, коли вони ходили по слов’янах і в буквальному сенсі харчувалися впродовж зими.

Трактат про церемонії візантійського двору, серед іншого, описує візит княгині Ольги до Константинополя. Дуже непересічна подія, коли Ольга після смерті свого чоловіка сама очолила посольство і відбула аж два імператорські прийоми у Константинополі. Тобто це теж дуже важливе джерело, з якого можна робити висновки про русів як спільноту, про їхню верхівку, про якісь культурні аспекти.

– Коли Ольга була в Константинополі?

– Ось тут я скажу найнеулюбленішу фразу тих, хто звертається до істориків: існує дискусія. Але, на щастя, тут варіантів лише два: 946 або 957 роки. З цих двох дат на сьогодні більш обґрунтованою можна вважати ранню – 946 рік.

Візантійська столиця кілька разів бачила човни чи то лодії русів під своїми стінами: вперше 860 року, похід 941 року дуже серйозний…

Русів знали не тільки як ворогів, а й як найманців, які йшли до візантійського війська. І найманців дуже ефективних. Із кінця Х століття, вже після хрещення князя Володимира, в Константинополі при імператорі утворилася варязько-руська гвардія, яка була таким собі «спецназом» і добре служила імператорам близько 100 років.

– А Ольга в Константинополі угод письмових не укладала?

– Про це нічого невідомо. Незадовго до її візиту було укладено договір Ігоря, тому регулювати торгові операції ніби не було сенсу, бо тільки ж от узгодили. Звісно, переговори були серйозні, але ми не знаємо, про що саме.

Проте можна зробити висновок, що вона була не цілком задоволена. Вона христилася в греків, але чомусь 959 року направила послів до німецького короля, майбутнього імператора Оттона, щоб він надіслав єпископа. Чому ж, якщо вона хрещена у Візантії – не звідти, а від німецького короля? Історики припускають, що щось пішло не так: чимось Ольгу не влаштовувала Візантія або вона чимось не влаштовувала греків. І довелося їй робити такий поворот.

– Усі ці свідчення підтверджують норманську теорію, що Русь – це варяги, а не слов’яни?

– Не треба сприймати це, як одну теорію з багатьох. Це те, що прямо випливає з усіх наявних джерел.

Є наукові дослідження цієї теми і те, що поза ними. І все, що випливає прямо з джерел, у тому числі з цих договорів, свідчить: руси цього періоду – це нормани, північні германці, які довкола себе утворили етнопрофесійну спільноту, куди могли входити слов’яни й фіни, але кістяк був норманський. Вони осіли на середньому Дніпрі та стали «ембріоном» тієї Русі, яка постане дещо пізніше.

Договір 911 року в цьому плані дуже показовий. На початку там перераховані посли, які від імені руської спільноти укладали цей договір. І от, які там імена: Карл, Інегельд, Фарлав, Рулав, Гуд… Тобто всі імена прозоро скандинавські.

– А моє ім’я – Дмитро – грецького походження. Але ж я зовсім не грек. Тобто, може, запозичені імена?

– У нас імена запозичені пов’язані з християнством. Вони до нас прийшли як імена, якими хрестили. А тут ще язичники. Тут немає тієї двоіменності, яка потім певний час буде. Та, зрештою, навіщо припускати таку складну конструкцію, що всі запозичили скандинавські імена? Значно простіше вважати, що вони і були скандинавами. І греки тоді чітко відрізняли русів чи росів, як вони вимовляли, від слов’ян. Для них роси і слов’яни – це різні народи, які навіть називають дніпровські пороги по-різному. І знов-таки, в руських назвах порогів чітко бачимо скандинавські корені, у слов’янських – слов’янські.