Восени не лише курчат рахують, але й у багатьох інших галузях підбивають підсумки, зокрема, в археології. Причому, якщо птахівництво вже мало залежить від сезону, то археологія лишається більш залежною від пори року. Про визначні знахідки археологічного сезону-2021 «Історичній Свободі» розповів заступник голови правління Спілки археологів України Євген Синиця.

– Чим українську археологічну спільноту потішив 2021 рік?

– Цікавинки, безумовно, були. Ви сказали, що багато залежить від погоди. Насправді, зараз археологи в Україні хіба що взимку не працюють. Й однією з цікавинок початку сезону, квітень-травень, став Новоолександрівський курган. Це великий курган доби бронзи – найраніший етап курганної доби, як її іноді називають, тобто початок будівництва курганів.

Там над основним похованням, яке було першим у цьому кургані, надзвичайно цікава конструкція з кам’яних брил – кромлех так званий. Тобто по колу обмежена територія, де поховали якогось достойника часів енеоліту.

– Давайте уточнимо: Новоолександрівка – це де?

– Новоолександрівка – це найближчі околиці сучасного міста Дніпра.

– Доба енеоліту – це скільки тисяч років тому?

– Цьому кургану, маю на увазі первинне поховання, близько 5–5,5 тисяч років. Там прослідкували етапи будівництва. Надзвичайно цікава конструкція ідеально збереженого первинного насипу.

– І що ви нового довідалися про тодішні будівельні технології?

– Всі технології були відомі. Але щоб в такому стані збереглося – це дійсно рідкість. Там насипи будували насамперед з блоків дернових. Хоча сам термін тут «насип» не надто адекватний. В усіх відразу перед очима картинка з якогось українського ліричного кіно, де козаки шапками насипають кургани. Є таке народне бачення традиції насипання курганів. Насправді їх будували, як піраміди, але не з каменю, а з дернових блоків.

А у випадку Новоолександрівки крім того, що камінь використаний, ось ця обкладка по кілька центнерів, навіть понад тонну деякі блоки, первинну форму цьому насипу надавали рідкою багнюкою. І це дуже добре видно. Грязьовим розчином його обмащували кілька разів для того, щоб надати конкретну форму, щоб вирізнятися серед подібних споруд.

– А якими були ці дернові блоки? Який розмір, вага?

– Дернові блоки були порівняно невеликі, щоб їх могла на руках принести одна людина, до 20 кілограмів. І це радше було схоже не на великі блоки, як на пірамідах, а на величезну цеглину.

– Дерновий блок – це знімали верхній шар ґрунту?

– Так. Дерен – це найвищий шар ґрунту, що має проросле коріння трави або інших рослин, завдяки чому він тримає форму.

– А крім технологій, саме поховання чимось цікаве?

– Центральне поховання (бо там понад два десятки поховань різночасових) – найраніше, мідного віку. А найпізніше з археологічних – там було сарматське, початку нової ери, здається, ІІ століття. І там були навіть поховання ХХ століття. Це теж абсолютно нормальне таке явище, коли на курганах ховали людей і в пізніші часи. Тому що це ділянка, вірніше, споруда, яка вирізняється на місцевості. Там часто-густо трапляються поховання Другої світової війни. А от в Новоолександрівці був похований, здається, голова сільради чи якийсь такий достойник. Він вирішив, що його там поховають. Його перепоховали.

– Тобто курган – це якби кількаповерховий цвинтар?

– Як жартують колеги-археологи, курган – це комунальна квартира для померлих. За доби енеоліту з’явилися перші кургани, а всі наступні продовжували цю традицію і часто-густо, замість будувати свій курган з нуля, використовували вже наявні насипи і робили так звані впускні поховання: у тілі кургану викопували нову могилу і ховали небіжчика. Зазвичай, це супроводжувалося спорудженням досипок: свого небіжчика клали і зверху ще трошки курган підвищили. Тому вони такі великі.

Вертаючись до питання, що воно собою становило, то, як не дивно, поховання достатньо скромне в плані внутрішнього інвентарю. І ще відзначили колеги, що це доволі молода людина, фактично старший підліток, якому не було ще 20 років. Чому відзначили зі здивуванням? Тому що великий об’єм кургану, обсяг виконаних робіт, а тут ще й ці камені – не лише великі, а їх на доволі значну відстань транспортували. Поблизу виходів граніту немає, з понад 100 кілометрів ці камені перевозили, щоб спорудити цей кромлех. Тобто це шалені трудовитрати і велика шана померлому, яка в такий спосіб втілена.

– А перевозили чи перетягували? Чи були тоді такі вози, щоб везти?

– Ні. Вози тоді тільки-тільки перші з’являлися. Ці брили навряд чи возили возами. Скоріш за все, як припускають колеги, їх перевозили або водою, тобто на плотах, або, можливо, взимку на санчатах. Скоріш за все тими самими ріками як напрямками, але по льоду, по сніговому покриву на чомусь типу санчат це було робити простіше. Напевно сказати, звісно, ми не можемо. Це припущення.

Колеги прослідкували і довели, що цей комплекс первинний виконував конструктивну функцію. Тобто ось ці брили були призначені насамперед для того, щоб тримати земляну частину, обмежувати і не давати розповзатися земляній частині насипу, яка теж доволі складна за конструкцією.

– А що з артефактами пізнішої доби?

– Тут дійсно сенсація, не побоююся такого слова, європейського рівня! Це роботи моїх колеги, які досліджують Комарів на Буковині. Це пам’ятка періоду Римської імперії, тобто Черняхівської культури. Комарів датується ІІІ-ІV століттями нашої ери.

Ця пам’ятка відома з кінця 1950-х, але останнім часом там відновили роботи. Відома вона насамперед завдяки тому, що там знаходився ремісничий і гончарний центр.

І найголовніше – це єдиний відомий за межами Римської імперії осередок із виготовлення скляних предметів за римськими технологіями: посуду, прикрас і так далі. І це дуже далеко від лімесу, порядку 300 кілометрів від найближчого кордону Римської імперії.

– Лімес – це військовий кордон, де гарнізони римські стояли.

– Так, це укріплений кордон Римської імперії, який розмежовував імперську територію і варварську. І Комарів розташований доволі глибоко на варварській території.

Минулого року, обстежуючи околиці Комарова, знайшли поселення. А цього року вперше там проводили більш-менш значного обсягу роботи на поселені Бузовиця. І сенсаційність полягає в тому, що там виявили рештки споруд, які побудовані за класичною римською технологією з використанням будівельної кераміки, цегли і фасонної цегли зокрема – з такими елементами, які притаманні суто римській будівельній традиції, зокрема гіпокауст так званий.

– Це що таке?

– Гіпокауст – це така система «тепла підлога». Тобто це система опалення, яка використовувалася в римський час. Доволі складна технологічна конструкція, де в якості опалювального елементу була саме підлога, під якою циркулювало прогріте повітря. І це така «фішечка» досить яскрава. Первинно ця система призначалася для використання в лазнях, в термах. А коли римляни потрапили в не дуже приємні з точки зору середземноморської людини умови а-ля Галія або Британія, вони цей технологічний винахід почали використовувати для обігріву житлових приміщень. Вони відомі в ситуаціях, коли немає сумнівів, що це не лазня, а житлова споруда і система опалення помешкання людей.

В принципі, ці роботи тільки почалися. Попервах колеги скептично до розвідкових матеріалів поставилися, але цей рік перевершив сподівання.

– Черняхівська культура – ранньослов’янська чи протослов’янська? Як її охарактеризувати?

– Можна прочитати в підручнику, що вона протослов’янська. Це не зовсім так. Це поліетнічне утворення, де були представники різного населення, яке мешкало на той момент на території України, у тому числі протослов’яни в певних регіонах. Але йдеться про Подністров’я, де, скоріш за все, ми маємо справу з політичним гегемоном, завдяки якому постала Черняхівська культура. Йдеться про германців-готів і, можливо, про якесь фракійське населення, навкруги Карпат яке мешкало. Тобто це теж потребує подальших досліджень і уточнень стосовно цих пам’яток – Комарова і Бузовиці.

– То можна казати, що в ІІІ-ІV століттях мешканці території сучасної України, зокрема Буковини, імпортували не лише якісь предмети, але й запозичували певні технології?

– Безумовно. Черняхівську культуру в археологічному вимірі називають «культурою провінційно римських впливів». Тобто йдеться про те, що обличчя цієї культури визначали саме певні предмети, виготовлені за римськими технологіями – кераміка, певні набори прикрас і так далі.

Але в Комарові ми стикаємося з речами, які ще поки що не дуже розуміємо. Маю на увазі, що це технології, якими за нашими поточними уявленнями, римляни дуже неохоче ділилися. Те саме виробництво скла або будівельні технології. І це виглядає дивно.

Колеги робили доповідь ознайомчу, в якій поставили питання, що це, можливо, якась громада, умовно кажучи, римських громадян, які мешкали у варварському оточенні. Ми не дуже розуміємо, на яких умовах і чому? Але вони принесли з собою повноцінний набір побутових уподобань і втілили їх на території, яка чи не за 300 кілометрів від лімесу. У Європі, де старожитності цього часу досліджені досить непогано, таких феноменів немає. І це надзвичайно цікаво.

– Минулого року на Житомирщині біля селища Городниця знайшли скарб монет періоду Русі. А чи далі на цій території якісь археологічні роботи велися? Це таке місце, де ніби не було ніяких поселень. А тут знаходять цілий скарб! Може, там ще щось знайшли?

– Там в околицях кілька давньоруських пам’яток, які були до цього відомі. У тому числі і багатошарове городище: ранні шари – давньоруські, а потім його використовували і в пізньому Середньовіччі, і в ранній модерний час. Те, що навколо самого місця знахідки скарбу немає якихось культурних нашарувань, якраз абсолютно нормально – його ж ховали, його віднесли подалі від місцини, де теоретично хтось міг випадково на нього натрапити. Ще минулого року найближчі кількасот метрів навкруги місця знахідки обстежили – там дійсно немає археологічних пам’яток, тобто він сам по собі.

Той скарб був переданий в Житомирський краєзнавчий обласний музей і опрацьований. Консерваційні роботи були проведені, щоб його зберегти. Наразі чекаємо на наукову публікацію.

– Цьогоріч півсторічний ювілей, як знайшли знамениту Скіфську пектораль. Це єдиний такий артефакт чи поширене таке скіфське золото?

– Пектораль з Товстої Могили, безумовно, унікальна. Там технологія передбачала, що така річ, скоріш за все, була виготовлена в єдиному екземплярі. Аналоги є – не дуже близькі, але схожі, принаймні. Але такого складного, безумовно, немає. Не даремно пектораль – це логотип української археології, дуже впізнаний предмет. Логотип – у прямому і в переносному розумінні. Всі знають, що пектораль – Україна, Товста Могила, українська археологія. Стилізоване зображення пекторалі використовує Інститут археології України, як власний логотип.

– А ця знахідка була випадкова чи?..

– Ні-ні! Це були цілеспрямовані дослідження. Це Орджонікідзенська археологічна експедиція, як вона називалася на початку 1970-х. Орджонікідзе – це сучасний Покров Дніпропетровської області. Вона вела дослідження археологічних пам’яток, перш за все курганів. А Покров – це таке шахтарське місто невеличке, яке пов’язане з видобутком марганцевих руд. І перед тим, як певні ділянки використовувалися з метою видобутку корисних копалин, вони обстежувалися. Кургани досліджували в першу чергу.

Дослідження Товстої Могили – дуже складні роботи, оскільки це великий курган скіфський з дуже складною поховальною камерою. Коли йшлося про подібні об’єкти, то залучали шахтарів, бо там були потрібні навички шахтарської роботи, щоб кріплення ставити і так далі.

Розчищаючи центральне поховання в Товстій Могилі, була виявлена пектораль. Причому поховання було пограбоване ще в давнину. А пектораль збереглася завдяки тому, що була у сховку. Грабіжники, які не мали відповідних археологічних знань, її просто не знайшли. Археологи, які методично працювали з подібними комплексами, її виявили.