Музей модернізму у Львові і невідомий портрет Малевича

ЛЬВІВ – При Галереї мистецтв у Львові відкрили музей модернізму. А це нова експозиція зі 192 робіт львівських художників – представників модернізму. Частина картин і скульптур презентовані глядачеві вперше. Хоча зберігались у фондах Галереї мистецтв, українських музеях і у приватних колекціях.

З понад восьми тисяч робіт відібрали для музею сто дев’яносто дві. Це роботи семидесяти шести львівських мистців, які дають цілісне уявлення про модернізм, наголошують фахівці. Важливо було, додають вони, не просто презентувати музейну збірку, а якісно і цілісно відтворити таке явище, як модернізм.

Музей модернізму є продовженням експозиції, яка представлена у палаці Лозинських Галереї мистецтв у Львові, на якій можна побачити колекцію творів ХІХ – початку ХХ століть.

У 30-х роках минулого століття чимало галицьких мистців здобували європейську освіту, перебували у світовому мистецькому контексті. Львів’яни навчались у Краківській академії мистецтв, де викладав Юзеф Панькевич, а у нього була філія у Парижі. Це давало можливість студентам бувати у Франції. Роман Сельський, Роман Турин та чимало інших привезли у Львів свіжі мистецькі віяння, заснували авангардну мистецьку групу.

Власне, з мистецтва 1914-1939 років розпочинається експозиція музею модернізму. Богдан Мисюга, куратор музею модернізму, старший науковий співробітник, каже Радіо Свобода, що львівський авангард у мистецтві існував у довоєнний період і його представником є український художник Осип Васьків. Його ранні твори презентують у музеї.

«Авангард не може бути мистецтвом, яке доганяє європейські течії з запізненням на 20 років. Це вже не авангард, а модернізм. Львівський міжвоєнний авангард – це модернізм. Львівський авангард починається з 1914 року, і тут ми маємо знахідку – українського авангардиста Осипа Васьківа. Він народився біля Кракова у 1909 році, приїхав до української родини до Львова, був сином австрійського офіцера, українця. З 1909-го до 1917 року вчився у Львові у студії Леонарда Підгородецького, у приватній вільній академії мистецтв», – каже Богдан Мисюга.

Осип Васьків досі недооцінений, малодосліджений і не вельми знаний український художник, але, за оцінками мистецтвознавців, мистець великого таланту, світового рівня. На виставці представлено портрет, який намалював Осип Васьків у 1914 році. Фахівці припускають, що це може бути зображений художник-авангардист Казимир Малевич. Але це ще потребує вивчення.

«Це портрет Малевича, ми до цього схиляємося. Мситці зналися. У 1927 році у Варшаві була виставка Васьківа і Малевича. На ній були одна робота Малевича і три Васьківа. Ніколи цей портрет не бачила велика аудиторія. Він зберігався у Делятині», – говорить Богдан Мисюга.

Осип Васьків раптово переїхав у селище Делятин Івано-Франківської області, де купив хатину. Він не вписувався у радянську систему та ідеологію, наголошують фахівці, мабуть, тому і втік подалі від міського життя і усамітнився, а, можливо, цей переїзд зберіг йому життя і він не потрапив у сибірські табори.

Пізній модернізм

У музеї експонуються роботи повоєнних митців 1939-1953 років, які не вписувались у радянський контекст, не могли творити щось офіційне, кон’юктурне, а вели підпільне творче життя у своїх майстернях, забувши про виставки у галереях. У Львові діяли «підпільні школи» Романа Сельського і Карла Звіринського, розповідає Богдан Мисюга:

«Пізній модернізм має специфічний колорит. У нас інший його вимір. Це мистецтво герметичних кіл, тобто закритих. У світі пізній модернізм – це повоєнна чутливість, бо з’являються письменники Сартр, Камю, які запитують, що людство зробило зі світом. У Львові теж були свої інтелектуали, і вони також реагували на те, що війна забрала пів людства. Але світ був вільний, а в СРСР все було закрите, і тут була ціннісна опозиція. У людей були інші маркери, аніж у Західній Європі. Наприклад, категорія пам’яті Карла Звіринського, Петра Марковича – це абсолютно інші форми. Карло Звіринський показує предмети, до яких доторкувався його батько. Це пам’ять, епітафія про його батька. Мистець умів заховати інтимний простір цінностей».

Представлені роботи пізнього модернізму Карла Звіринського, Петра Марковича, Зеновія Флінти, Олега Мінька, Ігоря Боднара.

Петро Маркович був учнем Романа Сельського, Карла Звіринського, Вітольда Монастирського. У 60-х роках він створив серію картин з ґудзиками. Кадебісти тиснули на мистця і одного разу привезли його у місце, де спалювали злочинців і політичних в’язнів. Таким чинов хотіли показати художникові, який називав себе християнином, що Бога немає, а від людей залишаються лише ґудзики. Петро Маркович поклав жмені ґудзиків у кишені і створив емоційні роботи, де ґудзики символізують людські долі.

«Після того, як прийшла сталінська епоха з її жорстким соціалізмом, багато львівських мистців ще були старої школи і пішли у своєрідне дисидентство. Їхнє художнє мислення відбувалося не в офіційних галереях, а десь на квартирах, по кухнях з’явились школи Романа Сельського, Карла Звіринського. Кінець 50-х – 60-ті роки маємо гроно мистців, котрі не випадали зі світового мистецького контексту. Було офіційне модерністичне «совєтське» мистецтво і неофіційне, яке було по львівських майстернях і підвалах. У музеї модернізму представлені твори тих мистців, які не дуже вписувались у «совєтський» контекст», – каже директор Галереї мистецтв імені Бориса Возницького Тарас Возняк.

Роман Сельський, Леопольд Левицький – авангардисти старої ґенерації, їхні учні – представники неоавангарду, коли після сталінського режиму, у роки «відлиги» Хрущова мистецтво трішки віджило, але це тривало недовго, до 1966 року. Тоді вже не було «підпільної школи» Звіринського, у в’язницях і таборах опинились шістдесятники. Деякі художники, які не могли змиритись з репресивною машиною, передавали свій спротив і вкладали свої емоції у роботи, які лежали по кутках їхніх майстерень або ж ховали свої цінності у сценографії. Були й такі, які йшли на співпрацю з радянськими органами.

В окремому залі експонуються твори модерного сценографа Євгена Лисика, можна побачити сюрреалістичні роботи Івана Остафійчука, графіку Богдана Сороки, ранню сценографію до вистави Миколи Куліша «Отак загинув Гуска» Алли Горської.

«В Україні був повноцінний процес у мистецтві. Нічого не було запізнено, мистецтво мало інші категорії, інший світогляд. Ми йшли паралельно, але не з запізненням від світу. У нас були інші реалії, світоглядні маркери, які візуально виражалися по-іншому. Впав Радянський Союз, такого не було в Європі, а це вже шлях українського модернізму», – зауважує Богдан Мисюга.

Музей модернізму розташовується у сірому двоповерховому будинку, який наприкінці 80-х років слугував бараком для робітників, які мали будувати у Львові підземний трамвай (метротрам). Від цієї ідеї у радянський час відмовились, бо таке будівництво могло зруйнувати історичну частину міста. У радянській будівлі, що поруч із палацом Потоцьких, влаштували Музей давньої книги при Галереї мистецтв. Наразі колекцію перенесли і зараз працюють над новим проєктом презентації стародруків.

Будинок типово радянський, збудований нашвидкоруч. А всередині вже відремонтований і знайомить із львівським модернізмом. У цьому певний символізм, бо мистці у радянський час жили у закритому середовищі, розповідають фахівці, немов в обшарпаній будівлі, а творили мистецтво світового рівня.

У музеї модернізму два зали присвятили роботам сучасних мистців. Власне, тут, як зауважували відвідувачі, вже дещо важко зрозуміти критерії, за якими відбирали твори львівських художників. Робіт багатьох талановитих мистців тут немає. Можливо, ця експозиція ще оновлюватиметься?