Прага, 13 вересня 2003 року.
Ірина Халупа
Говорить радіо «Свобода». Вітаємо Вас, дорогі слухачі і пропонуємо послухати програму «30 хвилин у різних вимірах».
Він любив давати подарунки, любив співати, знав страшенно багато українських пісень. Він був дуже відданий своїй сім’ї. Любив вареники з картоплею та цибулею. Дуже не любив вставати рано. Він не грав, а жив своїми персонажами. Він був українцем, актором, чоловіком, братом, сином, другом. Він - це Іван Миколайчук. Івана згадують колеги, приятелі, рідні. У збиранні цих неповторних голосів допомогли мої колеги.
Літературний критик та культуролог Леонід Череватенко познайомився з Іваном Миколайчуком, коли той був ще студентом. Ще й тоді Іван чимось відрізнявся.
Леонід Череватенко
Вирізнявся Іван Васильович і вирізнявся передусім, звичайно, своєю вродою, зовнішністю. Він був неймовірно красивий. Якщо говорити про ідеал українського чоловіка, українського юнака, то він найкраще до цієї ролі надавався.
Він від багатьох акторів відрізнявся ще й тим, що він дуже прагнув знань. У нього була колосальна відповідальність перед своїми героями. До речі, от що відрізняло його від інших акторів це те, що він не просто виконував роль, він намагався жити, причому жити за тими законами, за якими жив його персонаж. Тобто, якщо цей персонаж був голодний, він теж голодував; якщо цей персонаж напивався усмерть, то й Іван Васильович собі теж приходив, пробачте, з великого перепою і вже не треба було нічого грати, він вже фізично був готовий до виконання того чи іншого епізоду. І , навпаки, коли цей персонаж мав бути персонажем дуже інтелектуальним, дуже духовним, просвітленим, то і це він міг донести до глядача. І коли ти бачив його очі, скажімо, в ролі Шевченка, то знаєте, я вірю, що це Шевченко. Він так дивиться на тебе, так він все вимовляє, що я розумію, що він в даному випадку діє вже як медіум, через нього промовляє душа самого Шевченка, чи душа Сковороди, чи душа Івана Палійчука.
До речі, знову ж таки це легенда. Кажуть: «А що йому там було грати. Він сам був гуцул». Ну, так, він був гуцул, але це ж була не та Гуцульщина і не та епоха. І перепрошую, той же самий Параджанов і його група, то вони там чинили переполох. Вони змусили гуцулів видобути із своїх скринь весь одяг, усі прикраси, які вже не були у вжитку. Це з’явилося у фільмі. Потім вже мода на це пішла. Так же воно було?
І я пригадую цю його фразу, яка мене вразила. Він сказав:«Я коли грав цю роль, у мене було таке відчуття, ніби я заходжу в клітку до диких звірів. І вони так сидять в тому кутку, в тому кутку. Вони саме предки мої і тільки чигають, де я сфальшую, де я скажу, вживу не те слово при виконанні цієї ролі і вони накинуться на мене і розтерзають». Тобто, можете собі уявити, у якій напрузі він весь час жив.
За всю столітню історію українського кінематографу більш виразного, більш промовистого українського актора, ми не мали і я не знаю, коли він ще з’явиться. Для мене це все таки якась загадка, чудо природи. Чому? Пробачте, оця чортова Чортория - це фактично така занюхана провінція України, вона раптом дає цей шляхетний, благородний типаж і цю лінію поведінки і на екрані, і в житті. Бо не всі ж так актори поводилися, як Іван Миколайчук. І тут вже не треба було йому грати, тут йому треба було просто бути самим собою для того, щоб переконувати глядача.
Ірина Халупа
Це був кінокритик і літературознавець Леонід Череватенко.
Хто найкраще може знати людину: батько, мати, брат чи сестра? А може дружина? Жінка, яка вибрала вас з усіх інших, яка ділить з Вами своє життя, людина, якій з Вами добре. Про свого Івана розповідає Марічка Миколайчук.
Марічка Миколайчук
По натурі він був, взагалі, дуже веселий чоловік. Я, коли вперше з ним зустрілася, то мені навпаки здалося, що він дуже серйозний (хоча він і є серйозний), але я думала, що він ніколи не сміється. А виявилося навпаки - він дуже і веселий, і любить гумор, любив гумор... З ним було завжди цікаво спілкуватися. Я вже не кажу про те, що він любив вдома щось робити: приготувати їжу...
Він, будучи в компанії, привертав на себе основну увагу всіх, тому що у розмові він був дуже цікавим співбесідником. Він любив дуже фантазувати. Мені так здається, що він крім того, десь з’єднував фантазію з правдою. Це йому вдавалося дуже цікаво і дуже гарно.
Увага у нього в основному була зосереджена на кіно. Коли він поступив у театральний інститут і приїхав додому і розповів батькам про це, а тато його питає:«Добре, ти вивчишся, а ким ти будеш?» А він каже:«Я буду актором». «Ну, актори ми всі», - відповів тато. - Ким ти будеш?» Звичайно, Іван довго починав розповідати і пояснювати, що він хоче і що він мріє робити у своєму житті, то тато на це відповів:«Ти мені скажи, ти колодку до хвіртки зумієш зробити? якщо це ти зумієш зробити, то я буду знати, що ти вивчився не задурно».
Іван любив готувати, любив фантазувати, навіть, готуючи їжу. Борщ він дуже смачно готував. Таку, як він називав, «яєчня по бєлгарські, по болгарські», бо він у свій час знімався у Болгарії і там навчився готувати яєчню по болгарські і дуже смачно готував. Там він все змішував: і ковбасу, і шинку, і цибулю... І казав, що це обов’язково треба смажити на з’єднаному такому жирі, щоб це був і той, і той, і той жир і тоді це буде дуже смачно. Вареники він не те що... Він їх ліпити не любив, що правда, то правда, бо це для нього занадто така довга робота була, то на це не було часу. Але їсти він їх любив.
Мені з ним завжди було настільки цікаво і гарно.
Він любив поспати. По-перше, йому рідко вдавалося висипатися як слід. Але вже коли він лягав спати... Один раз він каже:«Так, я лягаю спати, а ти мене вранці розбуди». Оце, що я найбільше не любила. «Ти мене вранці розбуди, але щоби я не казав зі сну, ти мене не слухай і буди і скажи, що «тобі дуже і дуже треба». Настає ранок, чи там час, коли його будити, я його бужу і Іван встає:«Так, так, зараз...» Проходить якийсь час, я кажу:«Іван, тобі треба вставати. Ти ж сказав, щоб я тебе розбудила». А він каже:«Та то я вчора таке наговорив. Мені нікуди не треба йти. Не треба... Я тобі дуже дякую, що ти мене розбудила, але мені нікуди не треба йти». Він висипається, потім прокидається, як гляне на годинник і:«Чого ж ти мене не розбудила?!» Я кажу, що я будила, як іще можна будити, я тебе так просила, вимолювала, що треба вставати, ти ж мене сам просив, а ти не встав. А він каже:«Та ти мене не добре будила!...» Одним словом, оце будити я його страшенно не любила, через те, що не завжди вдавалося. Але часом вдавалося, звичайно.
Ми любили їздити в Карпати. Це наше улюблене місце і особливо восени. Там ми забували про все на світі. Осінь наша була.
Якщо у нас навіть був вільний час, то ми старалися їхати до батьків своїх: і до моїх батьків, і до Іванових батьків, хоча батько у Івана дуже рано помер. Але родина велика і ми завжди старалися з ними проводити час. А в основному, звичайно, це гори.
Я не знаю, мабуть всі люблять робити подарунки, але для нього зробити подарунок... Він тішився тим сам. Він настільки радів тому, що він може щось подарувати. Були всякі подарунки, хіба за все життя пригадаєш? Так багато всього. Але часом бувало, ну, не завжди ж були гроші... Бувало так, обносишся трішечки, а потім приходить час він каже:«О, це тобі треба вже і то, і то пора...» Він як отримував якісь постановочні гроші, немаленьку суму і (у нас є такі товариші наші, близькі друзі Іван Гаврилюк та Мирослава Різниченко, це його дружина) і Іван завжди кликав Мирославу і казав:«Мирослава, я тобі оце гроші даю, мусиш одягнути мою жінку. Але так одягнути... Ти знаєш як!» Він довіряв її смаку. І ви знаєте, він дійсно, завжди оцінював це належно. Саме цікаве, що Мирослава мені і по сьогоднішній день завжди допомагає. Я тільки їй довіряюся, її смаку, тому що я знаю, що те, що вона побачить на мені збоку, вона скаже, або добре, або не добре. А якщо вже добре, то це вже все.
Одного разу у мене був день народження і він прибігає і каже:«Миценька, ти знаєш я нічого тобі не купив на день народження і мені так соромно. Але я зробив невеличкий подарунок, якщо тобі сподобається.» І виймає ключі і каже:«Оце ключі від нової квартири». Оце ця квартира, де я зараз живу. І вона мені найдорожча із усіх тих хат, де я жила.
Марія Миколайчук співає пісню:
Не високо та й не низько листок на калині, Недалеко та й не близько милий на чужині...
Ірина Халупа
Цю Пісню Марічку Миколайчук навчив її чоловік Іван.
Іван Миколайчук був простий. Простий і вишуканий. Любив жінок, любив випити, любив співати. Був завжди відданий своїй Марічці і своїй Україні. Щирими спогадами про Івана Миколайчука ділиться народна артистка України Ада Роговцева.
Ада Роговцева
Іван вмирає, що ж бо нам робити? Похукайте на серце, розпаліть в мені життя, А смерть забороніте, - так він сказав би. Але він мовчить. І вже його свідомість не кориться буття законам, Він зійшов з межі. Та як на тебе мертвого дивиться? Поки живий порадь, допоможи, Шевченків син Іван. Хай стане диво, Проскачеш на гарячому коні, З коня всміхнешся зверхньо незлостиво Усім- усім на світі і мені.
Іще живий, говоримо в останнє. Ти незбагненний, ти такий простий, Лише нам головне своє зізнання, Де сили брав самотньо Хрест нести. Тепер доніс. Складаєш світлі крила І віддаєшся вічності в глибінь. Ми не змогли, Чужі, то й не зуміли тебе добром утримати в собі І цілу ніч періщить дощ сумний та сірий, Небо плаче.
Проскоч, Іване смерть, Проскоч, устань, маленький, Устань, козаче...
Це я написала такі вірші... Ми з Катею, моєю дочкою прийшли до Івана і це була його остання ніч. Він вже був непритомний. Я не впевнена, що він знає про те, що ми були. Ну, тепер вже знає, а тоді він нас може і не впізнав. Він лежав як Бог, вже по той бік, відсторонений, надзвичайно гарний. І от тоді, може, я і подумала, що Іван не молодий.
Це мій Іван. Іван, який називав мене Пекельце, тому що я Ада, а зменшене Адочка, а якщо Ада - це ад, то Адочка - це буде Пекельце. І дуже це йому подобалося. Я поки він був живий, якось на це не дуже звертала увагу. Звикла, Пекельце та й Пекельце. Так він звертався до мене. А коли його не стало, то це може найніжніше звертання, яке було у моєму житті.
Нас з Іваном з’єднувало... Ми обоє понад усе на світі, якось кров’ю, нирками відчували сім’ю, своїх рідних. І він всіх своїх братів, маму, тата не тільки поважав, любив, ні, а якось по звірячому, хороший якщо звір, був відданий своїй сім’ї. Ну і я ж так само. Ну, а якщо про родину, то, звичайно, і про Україну.
Іван же кожен раз постився. А ми тоді були невігласи зовсім. І в нас воно так не було у звичаї. І ото нагодувати Івана (він взагалі дуже мало їв, він тендітний такий, невеличкий чоловік) коли піст, то вже нагодувати його було не можливо. Любив Іван всякі свята. Я з ним була майже на всі свята: і Новий рік, і Різдво, Великдень, Трійця. Це все-все, ми були разом коли не коли. А от любив він, мені здається, понад усе Хрещення і про це свідчить те, як він відзняв Хрещення, як він відзняв Йордан у фільмі «Вавилон». Коли він лежав у лікарні, був хворий, Марічка поїхала і він передзвонив мені, каже:«Ти знаєш, що ж це буде? Вже Хрещення, а я в цей вечір буду без вареників з капустою і з картоплею». Я кажу:«Іван, я тобі нічим не можу допомогти. Я їду». Я від’їжджала, Катя була ще маленькою я їй сказала:«Катерино, Іван хотів вареників». Просто так сказала. І коли я приїхала і прийшла до Івана, він світився, він сяяв. Каже:«Катя мені принесла вареники». То вона перші в житті вареники свої наліпила для Івана.
І пісні, історія, народження нової свідомості, саме громадянської свідомості у ставленні до України, воно було дуже простеньким, начебто, але дуже справжнім і той патріотизм... Він був надзвичайною людиною. А крім усього він був надзвичайно гарний. Він був з великим гумором людина і дуже легка людина, дуже проста. Я (він же молодший за мене) якихось речей вчилася у нього і вони лишилися зі мною на все життя. Все, що Карпати, то Іван.
Я пам’ятаю, усі ж були бідні, не було що вдіти такого гарного, якось у Петрович, який завжди якось по Києву вважався супермен такий, він перешив якісь матроські штани, фігура то хороша і воно на ньому бринить, як кажуть. Ну, і йому заздрили... А я навчилася в’язати, то зв’язала такий светрик чорний і ці чорні штани і Костя Петрович ходить у них. Приїжджає Костя Петрович з експедиції - нема того светрика. Питає:«Де?», а я кажу:«А Іванові так гарно!» Сіла знову в’язати светрик. І вони довго ходили у мене такі однакові.
А з Хрещенням ще було пов’язаний такий вечір, коли Іван був хворий, коли вже нікого не пускали, крім Марічки, не заходили люди і він нас впустив, впустив нашу сім’ю Костика, Катю, Кость Петровича і мене. І ми провели може один з найпрекрасніших вечорів нашого життя, тому що Катерина була зовсім маленькою і читала Ліну Костенко, читала про Хрещення вірші і Іван заходився... Він так любив, коли в малих дітях є оце відчуття Батьківщини, поезії, людяності і воно серйозне, воно нічим не заквітчане, воно таке не шароварне, а справжнє. Він плакав і сміявся... І це був чудовий вечір нашого життя. У цей час Стус сидів у тюрмі. Іван не сидів у тюрмі, але це майже можна поставити знак рівняння між цими двома великими світлими постатями, те, що зробив Стус і те, що зробив Іван. Іван настраждався дуже...
Ірина Халупа
Спогадами про Івана Миколайчука поділилася народна артистка України Ада Роговцева.
Ми продовжуємо передачу «30 у різних вимірах» Студія «Ленфільм» запросила Івана Миколайчука зіграти головну роль у десятисерійному фільмі «Строгови». Але актор категорично відмовився від спокусливої пропозиції. Свідком цієї історії був народний артист України Федір Стригун. Спитавши Миколайчука, чому він відмовився від цієї пропозиції, він почув таку відповідь: «Уяви собі, що я 10 вечорів поспіль світитимусь своїм обличчям на телеекранах. У той час люди щось їстимуть, питимуть чи лаятимуться, а я буду при цьому присутнім».
Федір Стригун знявся з Миколайчуком у п’яти фільмах: «Вавилон ХХ», «Коли людина посміхнулась», «Пам’ять землі», «Така довга, тепла осінь», «Пропала грамота». Він та народна артистка України Таїсія Литвиненко поділилися своїми спогадами про Івана Миколайчука. Їх записала Галина Терещук.
Федір Стригун
Я закінчив інститут у 1961 році. Він поступив у 1961. А в 1962 році я його вперше побачив на екрані у фільмі «Сон». І тоді ми йшли з Валерієм Гайдебурою подивилися кіно і Валера Гайдебура сказва:«Народився український Жерар Філіпп». І це було точно.
Потім ми зустрілися у 1968 році вже на зйомках фільму «Анничка». Ми тоді були на гастролях в Івано-Франківську і у Яремчі знімали кіно. Ми тоді вже з ним познайомилися ближче. Різниці у Івана практично не було, що в кадрі, що поза кадром, абсолютно. По-перше, він актор - це не з тих акторів, які прикидаються чи перевтілюються. Йому це було не потрібне. Він актор був почуття правди життєвої і він на екрані просто відживав тим життям, яким жив його герой. Він навіть був не для театру, Іван. В театрі дуже багато умовностей. Іван умовностей не терпів, бо вважав це за брехню.
Він по природі почуттів своїх грав. Йому не треба було вчитися. Якісь закони, якісь елементарні речі з ремесла акторського він вже знав з студії Чернівецького театру, а потім в Театральному інституті він дуже мало вчився - з першого курсу він почав зніматися. Звичайно, оточення у нього було таке... Він працював з такими режисерами, як Володя Денисенко і Сергій Параджанов. Перші картини, коли партнерами твоїми є Милютенко, наприклад, чи твоїм партнером є той же Стрижальчик...
Якби дав Бог йому здоров’я пожити ще цих 15 років, які пройшли вже після його смерті, я думаю, що він би лаявся дуже багато, але українське кіно було б зовсім на іншому рівні і мало б свою тему дуже чітку і відверту.
Ірина Халупа
Так пригадує Івана Миколайчука Федір Стригун. Коли він знімався з Іваном Миколайчуком у фільмі «Пропала грамота», у нього з Таїсією Литвиненко народився син Назар. Іван дуже любив його і завжди робив йому подарунки. Говорить Таїсія Литвиненко.
Таїсія Литвиненко
Іван, я можливо все життя буду вдячна, поки буду жити, через те, що він мене по суті відновив як кіноактрису, бо після фільмів «Максим Перепелиця», «Назар Стодоля», «За двома зайцями», «Григорій Сковорода» я була забута як кіноактриса, хоча мені пророкували велике майбутнє. Всі знають, що Тася Литвиненко мала український такий типаж, класичний і багато прощалося мені як актрисі через те, що я мала отаку зовнішність. А потім мене забули на 18 років і Іван Миколайчук мене згадав.
Він мене запросив на роль Параски у фільмі «Вавилон ХХ». Він почав оцей наступ на московських кіноакторів, вирішивши зняти у своєму фільмі лише українців і знімав лише українців. «Вавилон ХХ» - це сцена з лебедями, лебедів привезли Бог знає звідки, а він сказав:«Ні! Тільки на Йордані будемо знімати цей епізод, саме 19 січня і в ніякий інший день, тому що тоді сонцестояння повинно бути. В той день просвічується хрест з льоду...» І це дійсно так було і привезли саме в той день лебедів і вони плавали у цьому хресті. Його порівнювали з Фелліні, де у нього все живе. І дерево живе, воли у нього в фільмі «Вавилон ХХ» стогнуть голосом Івана, чортенятко там бігає - я озвучувала. Тобто, все у нього було живе.
Федір Стригун
Як кричав Іван: «Мотор!», то в кадр збігалися коти, кури, горобці. Був геніальний епізод, коли стріляють вбивають героя Хостікоєва, а тим бичок пасся. І раптом, постріл, герой падає і бичок так подивився на Хостікоєва, мукнув і побіг до Хостікоєва, який упав. І це є зафіксовано в фільмі. Цю мізансцену ніхто не будував. Оце такий Іван був.
Ірина Халупа
Це були народні артисти України Федір Стригун та Таїсія Литвиненко.
Ще одного із давніх приятелів Івана Миколайчука мій колега Павло Вольвач зустрів в київському сквері. Під шурхотіння шин, ритму дощу і паркового фонтану кінознавець і кінокритик Віталій Юрченко пригадував Івана Миколайчука.
Віталій Юрченко
Скажу Вам відверто, що тоді вже він знявся в «Тінях забутих предків» та в інших фільмах головні ролі грав. Він не справив на мене особливого враження. Я не міг зрозуміти, чому люди, які займають видатне місце в кіно, так ставляться до нього, цінують? Ну, хороший актор, дуже органічний, грав у прекрасних фільмах, але ж є і інші актори?
Але потім я попав в таке магічне коло, яке навколо Івана було і це поступово почало на мене впливати. А впливало абсолютно конкретним чином. Спочатку я десь на якісь вечірці почув, як він співав разом з своєю жінкою Марічкою. Марічка - професійна співачка, а Іван як співає нарівні з нею! Я дуже здивувався. Потім виявилося, що він знає всі абсолютно, нехай це не здасться Вам перебільшенням, українські пісні, які тільки існують. Потім виявилося, що він вміє писати. Потім виявилося, що він добре розбирається в музиці і один з його задумів - це створення фольк-опери. Потім виявилося, що він людина, яка дуже начитана. Він любив жартувати. Він казав:«Ну, що ж Ви від мене хочете. Я з Бугра і взагалі нічого не розумію». Але це насправді була людина дуже освічена і, я б сказав, дуже інтелігентна. І коли буквально через 2-4 роки виникло у нього бажання стати режисером - він вже був сценаристом, він вже був актором дуже знаменитим - то мене це абсолютно не здивувало.
Мало хто знає, що його запрошували зніматися і в Москву, і в Ленінград на головні ролі, навіть без проб і він відмовлявся, не тому, що йому заважали якісь специфічні національні почуття, а тому, що він вважав, що якщо ти щось робиш, то треба знати той матеріал, з яким доводиться працювати. От така людина.
У нього вийшли фільми «Білий птах», «Вавилон» і його останній фільм «Така довга, така тепла осінь» і «Небилиці про Івана», які так і не довелося зняти... І розумієте, це коло весь час поширюється. От зараз так модно говорити: «Що ми візьмемо з собою у ХХІ сторіччя?», яке вже настало чи в нове тисячоліття? Ми не все візьмемо з собою. Щось було і воно було непогане, але воно залишилося там. Коли ми прийшли сюди (у ХХІ століття), то Іван вже тут. Він випереджав свій час. Він випередив наше уявлення, як це має бути, як це повинно виглядати. Все що він зробив, здається більш значущим зараз.
Ірина Халупа
Це була передача «30 хвилин у різних вимірах». Я прощаюся з Вами і бажаю ясної погоди на душі. Бувайте здорові! Говорить радіо «Свобода».
Ірина Халупа
Говорить радіо «Свобода». Вітаємо Вас, дорогі слухачі і пропонуємо послухати програму «30 хвилин у різних вимірах».
Він любив давати подарунки, любив співати, знав страшенно багато українських пісень. Він був дуже відданий своїй сім’ї. Любив вареники з картоплею та цибулею. Дуже не любив вставати рано. Він не грав, а жив своїми персонажами. Він був українцем, актором, чоловіком, братом, сином, другом. Він - це Іван Миколайчук. Івана згадують колеги, приятелі, рідні. У збиранні цих неповторних голосів допомогли мої колеги.
Літературний критик та культуролог Леонід Череватенко познайомився з Іваном Миколайчуком, коли той був ще студентом. Ще й тоді Іван чимось відрізнявся.
Леонід Череватенко
Вирізнявся Іван Васильович і вирізнявся передусім, звичайно, своєю вродою, зовнішністю. Він був неймовірно красивий. Якщо говорити про ідеал українського чоловіка, українського юнака, то він найкраще до цієї ролі надавався.
Він від багатьох акторів відрізнявся ще й тим, що він дуже прагнув знань. У нього була колосальна відповідальність перед своїми героями. До речі, от що відрізняло його від інших акторів це те, що він не просто виконував роль, він намагався жити, причому жити за тими законами, за якими жив його персонаж. Тобто, якщо цей персонаж був голодний, він теж голодував; якщо цей персонаж напивався усмерть, то й Іван Васильович собі теж приходив, пробачте, з великого перепою і вже не треба було нічого грати, він вже фізично був готовий до виконання того чи іншого епізоду. І , навпаки, коли цей персонаж мав бути персонажем дуже інтелектуальним, дуже духовним, просвітленим, то і це він міг донести до глядача. І коли ти бачив його очі, скажімо, в ролі Шевченка, то знаєте, я вірю, що це Шевченко. Він так дивиться на тебе, так він все вимовляє, що я розумію, що він в даному випадку діє вже як медіум, через нього промовляє душа самого Шевченка, чи душа Сковороди, чи душа Івана Палійчука.
До речі, знову ж таки це легенда. Кажуть: «А що йому там було грати. Він сам був гуцул». Ну, так, він був гуцул, але це ж була не та Гуцульщина і не та епоха. І перепрошую, той же самий Параджанов і його група, то вони там чинили переполох. Вони змусили гуцулів видобути із своїх скринь весь одяг, усі прикраси, які вже не були у вжитку. Це з’явилося у фільмі. Потім вже мода на це пішла. Так же воно було?
І я пригадую цю його фразу, яка мене вразила. Він сказав:«Я коли грав цю роль, у мене було таке відчуття, ніби я заходжу в клітку до диких звірів. І вони так сидять в тому кутку, в тому кутку. Вони саме предки мої і тільки чигають, де я сфальшую, де я скажу, вживу не те слово при виконанні цієї ролі і вони накинуться на мене і розтерзають». Тобто, можете собі уявити, у якій напрузі він весь час жив.
За всю столітню історію українського кінематографу більш виразного, більш промовистого українського актора, ми не мали і я не знаю, коли він ще з’явиться. Для мене це все таки якась загадка, чудо природи. Чому? Пробачте, оця чортова Чортория - це фактично така занюхана провінція України, вона раптом дає цей шляхетний, благородний типаж і цю лінію поведінки і на екрані, і в житті. Бо не всі ж так актори поводилися, як Іван Миколайчук. І тут вже не треба було йому грати, тут йому треба було просто бути самим собою для того, щоб переконувати глядача.
Ірина Халупа
Це був кінокритик і літературознавець Леонід Череватенко.
Хто найкраще може знати людину: батько, мати, брат чи сестра? А може дружина? Жінка, яка вибрала вас з усіх інших, яка ділить з Вами своє життя, людина, якій з Вами добре. Про свого Івана розповідає Марічка Миколайчук.
Марічка Миколайчук
По натурі він був, взагалі, дуже веселий чоловік. Я, коли вперше з ним зустрілася, то мені навпаки здалося, що він дуже серйозний (хоча він і є серйозний), але я думала, що він ніколи не сміється. А виявилося навпаки - він дуже і веселий, і любить гумор, любив гумор... З ним було завжди цікаво спілкуватися. Я вже не кажу про те, що він любив вдома щось робити: приготувати їжу...
Він, будучи в компанії, привертав на себе основну увагу всіх, тому що у розмові він був дуже цікавим співбесідником. Він любив дуже фантазувати. Мені так здається, що він крім того, десь з’єднував фантазію з правдою. Це йому вдавалося дуже цікаво і дуже гарно.
Увага у нього в основному була зосереджена на кіно. Коли він поступив у театральний інститут і приїхав додому і розповів батькам про це, а тато його питає:«Добре, ти вивчишся, а ким ти будеш?» А він каже:«Я буду актором». «Ну, актори ми всі», - відповів тато. - Ким ти будеш?» Звичайно, Іван довго починав розповідати і пояснювати, що він хоче і що він мріє робити у своєму житті, то тато на це відповів:«Ти мені скажи, ти колодку до хвіртки зумієш зробити? якщо це ти зумієш зробити, то я буду знати, що ти вивчився не задурно».
Іван любив готувати, любив фантазувати, навіть, готуючи їжу. Борщ він дуже смачно готував. Таку, як він називав, «яєчня по бєлгарські, по болгарські», бо він у свій час знімався у Болгарії і там навчився готувати яєчню по болгарські і дуже смачно готував. Там він все змішував: і ковбасу, і шинку, і цибулю... І казав, що це обов’язково треба смажити на з’єднаному такому жирі, щоб це був і той, і той, і той жир і тоді це буде дуже смачно. Вареники він не те що... Він їх ліпити не любив, що правда, то правда, бо це для нього занадто така довга робота була, то на це не було часу. Але їсти він їх любив.
Мені з ним завжди було настільки цікаво і гарно.
Він любив поспати. По-перше, йому рідко вдавалося висипатися як слід. Але вже коли він лягав спати... Один раз він каже:«Так, я лягаю спати, а ти мене вранці розбуди». Оце, що я найбільше не любила. «Ти мене вранці розбуди, але щоби я не казав зі сну, ти мене не слухай і буди і скажи, що «тобі дуже і дуже треба». Настає ранок, чи там час, коли його будити, я його бужу і Іван встає:«Так, так, зараз...» Проходить якийсь час, я кажу:«Іван, тобі треба вставати. Ти ж сказав, щоб я тебе розбудила». А він каже:«Та то я вчора таке наговорив. Мені нікуди не треба йти. Не треба... Я тобі дуже дякую, що ти мене розбудила, але мені нікуди не треба йти». Він висипається, потім прокидається, як гляне на годинник і:«Чого ж ти мене не розбудила?!» Я кажу, що я будила, як іще можна будити, я тебе так просила, вимолювала, що треба вставати, ти ж мене сам просив, а ти не встав. А він каже:«Та ти мене не добре будила!...» Одним словом, оце будити я його страшенно не любила, через те, що не завжди вдавалося. Але часом вдавалося, звичайно.
Ми любили їздити в Карпати. Це наше улюблене місце і особливо восени. Там ми забували про все на світі. Осінь наша була.
Якщо у нас навіть був вільний час, то ми старалися їхати до батьків своїх: і до моїх батьків, і до Іванових батьків, хоча батько у Івана дуже рано помер. Але родина велика і ми завжди старалися з ними проводити час. А в основному, звичайно, це гори.
Я не знаю, мабуть всі люблять робити подарунки, але для нього зробити подарунок... Він тішився тим сам. Він настільки радів тому, що він може щось подарувати. Були всякі подарунки, хіба за все життя пригадаєш? Так багато всього. Але часом бувало, ну, не завжди ж були гроші... Бувало так, обносишся трішечки, а потім приходить час він каже:«О, це тобі треба вже і то, і то пора...» Він як отримував якісь постановочні гроші, немаленьку суму і (у нас є такі товариші наші, близькі друзі Іван Гаврилюк та Мирослава Різниченко, це його дружина) і Іван завжди кликав Мирославу і казав:«Мирослава, я тобі оце гроші даю, мусиш одягнути мою жінку. Але так одягнути... Ти знаєш як!» Він довіряв її смаку. І ви знаєте, він дійсно, завжди оцінював це належно. Саме цікаве, що Мирослава мені і по сьогоднішній день завжди допомагає. Я тільки їй довіряюся, її смаку, тому що я знаю, що те, що вона побачить на мені збоку, вона скаже, або добре, або не добре. А якщо вже добре, то це вже все.
Одного разу у мене був день народження і він прибігає і каже:«Миценька, ти знаєш я нічого тобі не купив на день народження і мені так соромно. Але я зробив невеличкий подарунок, якщо тобі сподобається.» І виймає ключі і каже:«Оце ключі від нової квартири». Оце ця квартира, де я зараз живу. І вона мені найдорожча із усіх тих хат, де я жила.
Марія Миколайчук співає пісню:
Не високо та й не низько листок на калині, Недалеко та й не близько милий на чужині...
Ірина Халупа
Цю Пісню Марічку Миколайчук навчив її чоловік Іван.
Іван Миколайчук був простий. Простий і вишуканий. Любив жінок, любив випити, любив співати. Був завжди відданий своїй Марічці і своїй Україні. Щирими спогадами про Івана Миколайчука ділиться народна артистка України Ада Роговцева.
Ада Роговцева
Іван вмирає, що ж бо нам робити? Похукайте на серце, розпаліть в мені життя, А смерть забороніте, - так він сказав би. Але він мовчить. І вже його свідомість не кориться буття законам, Він зійшов з межі. Та як на тебе мертвого дивиться? Поки живий порадь, допоможи, Шевченків син Іван. Хай стане диво, Проскачеш на гарячому коні, З коня всміхнешся зверхньо незлостиво Усім- усім на світі і мені.
Іще живий, говоримо в останнє. Ти незбагненний, ти такий простий, Лише нам головне своє зізнання, Де сили брав самотньо Хрест нести. Тепер доніс. Складаєш світлі крила І віддаєшся вічності в глибінь. Ми не змогли, Чужі, то й не зуміли тебе добром утримати в собі І цілу ніч періщить дощ сумний та сірий, Небо плаче.
Проскоч, Іване смерть, Проскоч, устань, маленький, Устань, козаче...
Це я написала такі вірші... Ми з Катею, моєю дочкою прийшли до Івана і це була його остання ніч. Він вже був непритомний. Я не впевнена, що він знає про те, що ми були. Ну, тепер вже знає, а тоді він нас може і не впізнав. Він лежав як Бог, вже по той бік, відсторонений, надзвичайно гарний. І от тоді, може, я і подумала, що Іван не молодий.
Це мій Іван. Іван, який називав мене Пекельце, тому що я Ада, а зменшене Адочка, а якщо Ада - це ад, то Адочка - це буде Пекельце. І дуже це йому подобалося. Я поки він був живий, якось на це не дуже звертала увагу. Звикла, Пекельце та й Пекельце. Так він звертався до мене. А коли його не стало, то це може найніжніше звертання, яке було у моєму житті.
Нас з Іваном з’єднувало... Ми обоє понад усе на світі, якось кров’ю, нирками відчували сім’ю, своїх рідних. І він всіх своїх братів, маму, тата не тільки поважав, любив, ні, а якось по звірячому, хороший якщо звір, був відданий своїй сім’ї. Ну і я ж так само. Ну, а якщо про родину, то, звичайно, і про Україну.
Іван же кожен раз постився. А ми тоді були невігласи зовсім. І в нас воно так не було у звичаї. І ото нагодувати Івана (він взагалі дуже мало їв, він тендітний такий, невеличкий чоловік) коли піст, то вже нагодувати його було не можливо. Любив Іван всякі свята. Я з ним була майже на всі свята: і Новий рік, і Різдво, Великдень, Трійця. Це все-все, ми були разом коли не коли. А от любив він, мені здається, понад усе Хрещення і про це свідчить те, як він відзняв Хрещення, як він відзняв Йордан у фільмі «Вавилон». Коли він лежав у лікарні, був хворий, Марічка поїхала і він передзвонив мені, каже:«Ти знаєш, що ж це буде? Вже Хрещення, а я в цей вечір буду без вареників з капустою і з картоплею». Я кажу:«Іван, я тобі нічим не можу допомогти. Я їду». Я від’їжджала, Катя була ще маленькою я їй сказала:«Катерино, Іван хотів вареників». Просто так сказала. І коли я приїхала і прийшла до Івана, він світився, він сяяв. Каже:«Катя мені принесла вареники». То вона перші в житті вареники свої наліпила для Івана.
І пісні, історія, народження нової свідомості, саме громадянської свідомості у ставленні до України, воно було дуже простеньким, начебто, але дуже справжнім і той патріотизм... Він був надзвичайною людиною. А крім усього він був надзвичайно гарний. Він був з великим гумором людина і дуже легка людина, дуже проста. Я (він же молодший за мене) якихось речей вчилася у нього і вони лишилися зі мною на все життя. Все, що Карпати, то Іван.
Я пам’ятаю, усі ж були бідні, не було що вдіти такого гарного, якось у Петрович, який завжди якось по Києву вважався супермен такий, він перешив якісь матроські штани, фігура то хороша і воно на ньому бринить, як кажуть. Ну, і йому заздрили... А я навчилася в’язати, то зв’язала такий светрик чорний і ці чорні штани і Костя Петрович ходить у них. Приїжджає Костя Петрович з експедиції - нема того светрика. Питає:«Де?», а я кажу:«А Іванові так гарно!» Сіла знову в’язати светрик. І вони довго ходили у мене такі однакові.
А з Хрещенням ще було пов’язаний такий вечір, коли Іван був хворий, коли вже нікого не пускали, крім Марічки, не заходили люди і він нас впустив, впустив нашу сім’ю Костика, Катю, Кость Петровича і мене. І ми провели може один з найпрекрасніших вечорів нашого життя, тому що Катерина була зовсім маленькою і читала Ліну Костенко, читала про Хрещення вірші і Іван заходився... Він так любив, коли в малих дітях є оце відчуття Батьківщини, поезії, людяності і воно серйозне, воно нічим не заквітчане, воно таке не шароварне, а справжнє. Він плакав і сміявся... І це був чудовий вечір нашого життя. У цей час Стус сидів у тюрмі. Іван не сидів у тюрмі, але це майже можна поставити знак рівняння між цими двома великими світлими постатями, те, що зробив Стус і те, що зробив Іван. Іван настраждався дуже...
Ірина Халупа
Спогадами про Івана Миколайчука поділилася народна артистка України Ада Роговцева.
Ми продовжуємо передачу «30 у різних вимірах» Студія «Ленфільм» запросила Івана Миколайчука зіграти головну роль у десятисерійному фільмі «Строгови». Але актор категорично відмовився від спокусливої пропозиції. Свідком цієї історії був народний артист України Федір Стригун. Спитавши Миколайчука, чому він відмовився від цієї пропозиції, він почув таку відповідь: «Уяви собі, що я 10 вечорів поспіль світитимусь своїм обличчям на телеекранах. У той час люди щось їстимуть, питимуть чи лаятимуться, а я буду при цьому присутнім».
Федір Стригун знявся з Миколайчуком у п’яти фільмах: «Вавилон ХХ», «Коли людина посміхнулась», «Пам’ять землі», «Така довга, тепла осінь», «Пропала грамота». Він та народна артистка України Таїсія Литвиненко поділилися своїми спогадами про Івана Миколайчука. Їх записала Галина Терещук.
Федір Стригун
Я закінчив інститут у 1961 році. Він поступив у 1961. А в 1962 році я його вперше побачив на екрані у фільмі «Сон». І тоді ми йшли з Валерієм Гайдебурою подивилися кіно і Валера Гайдебура сказва:«Народився український Жерар Філіпп». І це було точно.
Потім ми зустрілися у 1968 році вже на зйомках фільму «Анничка». Ми тоді були на гастролях в Івано-Франківську і у Яремчі знімали кіно. Ми тоді вже з ним познайомилися ближче. Різниці у Івана практично не було, що в кадрі, що поза кадром, абсолютно. По-перше, він актор - це не з тих акторів, які прикидаються чи перевтілюються. Йому це було не потрібне. Він актор був почуття правди життєвої і він на екрані просто відживав тим життям, яким жив його герой. Він навіть був не для театру, Іван. В театрі дуже багато умовностей. Іван умовностей не терпів, бо вважав це за брехню.
Він по природі почуттів своїх грав. Йому не треба було вчитися. Якісь закони, якісь елементарні речі з ремесла акторського він вже знав з студії Чернівецького театру, а потім в Театральному інституті він дуже мало вчився - з першого курсу він почав зніматися. Звичайно, оточення у нього було таке... Він працював з такими режисерами, як Володя Денисенко і Сергій Параджанов. Перші картини, коли партнерами твоїми є Милютенко, наприклад, чи твоїм партнером є той же Стрижальчик...
Якби дав Бог йому здоров’я пожити ще цих 15 років, які пройшли вже після його смерті, я думаю, що він би лаявся дуже багато, але українське кіно було б зовсім на іншому рівні і мало б свою тему дуже чітку і відверту.
Ірина Халупа
Так пригадує Івана Миколайчука Федір Стригун. Коли він знімався з Іваном Миколайчуком у фільмі «Пропала грамота», у нього з Таїсією Литвиненко народився син Назар. Іван дуже любив його і завжди робив йому подарунки. Говорить Таїсія Литвиненко.
Таїсія Литвиненко
Іван, я можливо все життя буду вдячна, поки буду жити, через те, що він мене по суті відновив як кіноактрису, бо після фільмів «Максим Перепелиця», «Назар Стодоля», «За двома зайцями», «Григорій Сковорода» я була забута як кіноактриса, хоча мені пророкували велике майбутнє. Всі знають, що Тася Литвиненко мала український такий типаж, класичний і багато прощалося мені як актрисі через те, що я мала отаку зовнішність. А потім мене забули на 18 років і Іван Миколайчук мене згадав.
Він мене запросив на роль Параски у фільмі «Вавилон ХХ». Він почав оцей наступ на московських кіноакторів, вирішивши зняти у своєму фільмі лише українців і знімав лише українців. «Вавилон ХХ» - це сцена з лебедями, лебедів привезли Бог знає звідки, а він сказав:«Ні! Тільки на Йордані будемо знімати цей епізод, саме 19 січня і в ніякий інший день, тому що тоді сонцестояння повинно бути. В той день просвічується хрест з льоду...» І це дійсно так було і привезли саме в той день лебедів і вони плавали у цьому хресті. Його порівнювали з Фелліні, де у нього все живе. І дерево живе, воли у нього в фільмі «Вавилон ХХ» стогнуть голосом Івана, чортенятко там бігає - я озвучувала. Тобто, все у нього було живе.
Федір Стригун
Як кричав Іван: «Мотор!», то в кадр збігалися коти, кури, горобці. Був геніальний епізод, коли стріляють вбивають героя Хостікоєва, а тим бичок пасся. І раптом, постріл, герой падає і бичок так подивився на Хостікоєва, мукнув і побіг до Хостікоєва, який упав. І це є зафіксовано в фільмі. Цю мізансцену ніхто не будував. Оце такий Іван був.
Ірина Халупа
Це були народні артисти України Федір Стригун та Таїсія Литвиненко.
Ще одного із давніх приятелів Івана Миколайчука мій колега Павло Вольвач зустрів в київському сквері. Під шурхотіння шин, ритму дощу і паркового фонтану кінознавець і кінокритик Віталій Юрченко пригадував Івана Миколайчука.
Віталій Юрченко
Скажу Вам відверто, що тоді вже він знявся в «Тінях забутих предків» та в інших фільмах головні ролі грав. Він не справив на мене особливого враження. Я не міг зрозуміти, чому люди, які займають видатне місце в кіно, так ставляться до нього, цінують? Ну, хороший актор, дуже органічний, грав у прекрасних фільмах, але ж є і інші актори?
Але потім я попав в таке магічне коло, яке навколо Івана було і це поступово почало на мене впливати. А впливало абсолютно конкретним чином. Спочатку я десь на якісь вечірці почув, як він співав разом з своєю жінкою Марічкою. Марічка - професійна співачка, а Іван як співає нарівні з нею! Я дуже здивувався. Потім виявилося, що він знає всі абсолютно, нехай це не здасться Вам перебільшенням, українські пісні, які тільки існують. Потім виявилося, що він вміє писати. Потім виявилося, що він добре розбирається в музиці і один з його задумів - це створення фольк-опери. Потім виявилося, що він людина, яка дуже начитана. Він любив жартувати. Він казав:«Ну, що ж Ви від мене хочете. Я з Бугра і взагалі нічого не розумію». Але це насправді була людина дуже освічена і, я б сказав, дуже інтелігентна. І коли буквально через 2-4 роки виникло у нього бажання стати режисером - він вже був сценаристом, він вже був актором дуже знаменитим - то мене це абсолютно не здивувало.
Мало хто знає, що його запрошували зніматися і в Москву, і в Ленінград на головні ролі, навіть без проб і він відмовлявся, не тому, що йому заважали якісь специфічні національні почуття, а тому, що він вважав, що якщо ти щось робиш, то треба знати той матеріал, з яким доводиться працювати. От така людина.
У нього вийшли фільми «Білий птах», «Вавилон» і його останній фільм «Така довга, така тепла осінь» і «Небилиці про Івана», які так і не довелося зняти... І розумієте, це коло весь час поширюється. От зараз так модно говорити: «Що ми візьмемо з собою у ХХІ сторіччя?», яке вже настало чи в нове тисячоліття? Ми не все візьмемо з собою. Щось було і воно було непогане, але воно залишилося там. Коли ми прийшли сюди (у ХХІ століття), то Іван вже тут. Він випереджав свій час. Він випередив наше уявлення, як це має бути, як це повинно виглядати. Все що він зробив, здається більш значущим зараз.
Ірина Халупа
Це була передача «30 хвилин у різних вимірах». Я прощаюся з Вами і бажаю ясної погоди на душі. Бувайте здорові! Говорить радіо «Свобода».
