105 років тому, в травні 1919 року, в південно-західних і центральних регіонах України сталася подія, яка увійшла в історію як Григор’євське повстання чи то заколот. Ця був ніби як відносно нетривалий епізод – менше ніж місяць все відбувалося. Але цей епізод мав дуже далекосяжні наслідки. Причому, не лише для України, де ця подія відбувалася, а й взагалі подій у Європі. Адже це повстання у значній мірі завадило більшовицькій Росії прийти на допомогу комуністичній Угорщині. Тому ця подія заслуговує на увагу. Так само вартий уваги і сам отаман Никифор Григор’єв, на честь якого ця подія отримала назву. До речі, цьогоріч ніби минуло 140 років з дня його народження (в історичній літературі трапляються різні дати).

Про отамана Григор’єва і очолюване ним повстання у проєкті Радіо Свобода «Історична Свобода» розповів історик Віктор Савченко, який досліджував біографію цього діяча.

– Про отамана Григор’єва багато суперечливої інформації. В історичній літературі можна зустріти різні варіанти його прізвища, імені й дати народження. Він Григор’єв, Серветник і Серветников; він Микола, Матвій, Никифор і Ничипір. Два останні – варіант одного імені, але Матвій і Микола – різні імена. Що ми про цю людину можемо сказати напевно?

– Він вийшов на історичну арену як повстанський ватажок улітку 1918 року. А як значна постать став відомий під час Антигетьманського повстання наприкінці листопада 1918 року, коли він підтримав Директорію УНР. З цього часу він називається «отаман Херсонщини і Таврії», інколи «отаман Херсонщини і Північної Таврії», очолює Херсонську дивізію Армії УНР.

Антигетьманське повстання породило величезну кількість отаманів. З того часу в Україні почалося таке явище як отаманщина.

– А що відомо про нього від народження і до цього періоду, коли він виходить на широку історичну арену? Давайте з його іменем і прізвищем розберемося.

– У тому й справа, що є кілька версій документів, які суперечать одні одним. Можливо, він був учасником російсько-японської війни, згодом працював акцизним чиновником. Точно був учасником Першої світової війни.

За одними документами, він був штабс-капітаном, за іншими – не був. Скоріш за все, він був офіцером революційного часу, тобто 1917 року. Це скороспілі офіцери, які пройшли якісь прискорені курси. Можливо, був молодшим офіцером ще царської армії. Сам Григор’єв стверджував, що він – штабс-капітан. І більшовики, вже після повстання, теж наголошували: це ж штабс-капітан, а не пролетарій!

Я працював в київських архівах, в одеському архіві. Є документи постфактум, тобто під час або після повстання. Скоріш за все, чекісти, починаючи з 1919 року, вилучали документи і знищували. Тому Григор’єв – це велика загадка. У своїй книзі, яку видав у 2000 році, я дотримуюся тієї точки зору, що його звали Никифор чи Нечипор. Скоріш за все, прізвище Григор’єв він взяв пізніше.

Зрештою, в 1919 році в радянських документах була така тенденція – не вказувати ім’я й по-батькові. Писали: «т. Григор’єв» або «тов. Григор’єв». І все! І так не тільки у Григор’єва. Десятки червоних командирів ми не знаємо на ім’я та по-батькові. Скажімо, був такий цікавий командир бригади на прізвище Живодьор, він же Живодьоров. А як його звали – невідомо!

– На початку 1919 року Григор’єв, як і декілька інших отаманів, залишає Директорію УНР і переходить на бік «червоних». Чим пояснити такий масовий перехід отаманів і чому це зробив Григор’єв?

– Дуже важливо відзначити, що тоді відбувся дійсно масовий перехід на бік «червоних» людей, які до цього часу підтримували Директорію УНР. Найгіршу роль зіграв у цій історії полковник Болбочан, який служив гетьману, а потім перейшов на бік Директорії УНР. Він починає розганяти демократичні установи, які були на підконтрольній йому території: харківських і полтавський з’їзди рад, з’їзди селян. Негативно ставився до трудової демократії і всюди шукав більшовиків, хоча там переважали есери і меншовики, а більшовиків було обмаль. Багатьох обурило, що Директорія, яка заявляла про свою революційність, чомусь розганяє революційні з’їзди рад. Це перше.

По-друге, 12 грудня 1918 року українське військо зайшло в Одесу, а безпосередньо Григор’єв – у Херсон і Миколаїв. Але 18 грудня в Одесі стався білогвардійський переворот генерала Гришина-Алмазова. Його підтримали французи, які висадили десант в Одесі. Петлюра погодився залишити Одесу, тому що волів уникнути конфлікту з Антантою.

Дійсно, Директорії, яка вже билася з «білими» і «червоними» росіянами та з поляками, ще Антанти не вистачало. А потім домовилися, що французи, крім Одеси, матимуть ще територію від Тирасполя до Херсону для розгортання своїх військ. Українські війська повинні бути вийти з цієї території і дати можливість французам зайняти Вознесенськ, Миколаїв, Херсон.

Для Григор’єва це було як червона ганчірка для бика. Тому що це його територія, тому що французи – «буржуїни», а Григор’єв був ліваком, близьким до Нестора Махна.

По-третє, в тій ситуації багато хто шукав, як перейти на бік переможця. Не треба забувати, що на початку лютого українське військо залишило Київ і почало відступати до Вінниці.

Взагалі, початок 1919 року ознаменувався загальним трендом революцій. В Угорщині комуністи приходять до влади, повстання в Німеччині і в Італії. Так зване «червоне дворіччя». І більшовики активно це використовували в агітації: мовляв, бачте, іде світова революція!

Григор’єв, як і деякі інші отамани, скоріш за все, піддався оцьому тренду світової революції. Тим більше, більшовики ще не показали своєї звірячої хватки і нутра. Тому що на початку 1918 року вони пробули в Україні 2-3 тижні – не встигли багато накоїти і не заважали селянам ділити землю. Тому на початку 1919 року до більшовиків не ставилися з такою пересторогою, як, наприклад, у 1920 році. Радше були якісь надії на них.

На початку лютого 1919 року Григор’єв перейшов до більшовиків. До речі, він виступав за те, щоб в Червоній армії була українська мова. Здається, він був єдиним командиром, який у той час свої накази видавав українською.

Григор’єв був відносно простою і приземленою людиною, але, як я розумію, мав хитрий план – що він накопичуватиме сили, отримає від «червоних» зброю, залучить на свій бік інші «червоні» частини. І ось тоді він буде з більшовиками розмовляти на рівних! Тим більше, у нього начальником штабу був Юрко Тютюнник, який йому це все навіював! Вони хотіли якусь «Українську радянську республіку», але не петлюрівську.

– На Півдні України висадився десант Антанти – французькі і грецькі війська. Попервах Антанти, яка перемогла німців у Першій світовій війні, боялися. Не знаю, як від греків, а від французів чекали великих звершень: що ось вони висадилися в Одесі, все там організують і підуть на Москву. Попервах всерйоз обговорювали такий сценарій розвитку подій. І тут якийсь отаман Григор’єв завдає грекам, а головне французам поразки! Як таке могло статися?

– Так сталося, бо часто перемагають не ті, в кого більше техніки, а ті, в кого вище моральний дух і переконання у своїй правоті. У французів, які тоді висадилися, було багато сумнівів: а що ми тут робимо, чому ми за тисячі кілометрів від Франції боремося проти революції, коли у нас державний гімн – «Марсельєза» і ми республіка, а в парламенті багато соціалістів?.. Взагалі, французам, які 4 роки провели в окопах Першої світової, дуже набридла війна.

Французьке військо на Півдні України було недоукомплектоване. Скажімо, артилерія була, а бракувало артилеристів. Було багато хворих і симулянтів. В результаті, на позиціях під Вознесенськом у лютому 1919 році опинилися переважно колоніальні війська, яким бракувало мотивації. Французи теж не хотіли воювати. І танки були, і літаки, й артилерія – але не мотивація.

Зрештою, французькі генерали заявляли: ми прийшли сюди для того, щоб на цій території сформувалися місцеві сили порядку! Вони шукали місцевих добровольців, яких організують, поставлять на чолі французьких офіцерів – і вони підуть на Москву. Але таких добровольців виявилося 3-4 тисячі на всю цю велику територію – від Тирасполя до Херсону! Причому вони не хотіли підпорядковуватися французам, а бачили себе частиною білогвардійської Добровольчої армії Півдня Росії генерала Денікіна. А французи мали проти нього великі перестороги, бо Денікіним опікувалися англійці.

Тільки-но Перша світова війна закінчилася, між французами і англійцями почалася гризня за здобич.

– Тобто французи самі не хотіли йти на Москву, а місцеві сили не зуміли організувати під своєю егідою.

– Не зуміли.

– В результаті, французи і греки евакуювалися, і в Одесу заходить отаман, вірніше уже комбриг Червоної армії Григор’єв. Це момент його тріумфу. Як змінюється статус Григор’єва після цього?

– Змінюється так, що він одразу свариться з більшовицьким керівництвом Одеси й опиняється в конфліктній ситуації з більшовицькими лідерами України, зокрема з главою українського радянського уряду Християном Раковським.

Коли французи тікали з Одеси, то залишили велику кількість мануфактури, їжі та всяких припасів. Більшовицькі лідери хотіли все це забрати собі. Натомість Григор’єв на правах переможця завантажив величезну кількість товарів в ешелони і вивіз у район Знам’янки. Він хвалився, що має стільки товарів, що може одягти і нагодувати всю Україну. Думаю, це було перебільшення, як завжди у Григор’єва. Але конфлікт дійсно був величезний після цього.

Одеські товариші почали телеграфувати, що Григор’єва треба розстріляти, а його бригаду розпустити. Тобто за місяць до повстання вони вже дзвонили в усі дзвони, що Григор’єв – контрреволюціонер. Можна сказати, його навіть спонукали стати контрреволюціонером, бо цькували: Григор’єв, ти ж контрреволюціонер!

– Серед іншого, Григор’єв захопив французькі танки і зробив такий красивий жест: подарував їх Леніну.

– Справді, Григор’єв захопив десь 5-6 французьких танків, частина з яких була відправлена до Москви.

– І це не допомогло йому порозумітися з більшовицьким керівництвом?

– Очільник Червоної армії Лев Троцький категорично виступав проти так званої «партизанщини». Григор’єва вважали ненадійним отаманчиком.

– Але ж Григор’єва підвищили до командира дивізії!

– Тут диявол ховається в деталях. Дивізію йому дають, але при цьому людей забирають. Тобто він командир дивізії, з якої забирають цілі бригади. У дивізії повинно бути три бригади, а в нього практично залишається одна. В цій бригаді максимум 10 тисяч багнетів. І з такими силами він мав вийти в район Тирасполя і почати похід в Європу.

– З одного боку, Григор’єв із більшовиками домовився і в Червоній армії служить, а з іншого – був ближче до українських лівих есерів. В ідеологічному плані на цей момент він хто?

– Він перебував під різними ідеологічними впливами. Передусім, під впливом свого начштабу Юрка Тютюнника і українських есерів. Також під впливом соціал-демократів-незалежників та антибільшовицьки налаштованих есерів-активістів. Але він не був членом якоїсь партії. Він до них дослухався, але так само до останнього моменту дослухався до командувача Українського радянського фронту Володимира Антонова-Овсієнка. У них були добрі відносини.

І коли Троцький наполягав поставити отаманські формування під контроль лояльних воєнспеців і комісарів, то Антонов-Овсієнко заперечував: ні-ні, давайте збережемо цих українських самородків. При цьому Антонов-Овсієнко тоді був у дружніх стосунках із Троцьким і виступав проти Сталіна.

– Навесні 1919 року ситуація в Європі розвивалася загалом сприятлива для більшовиків. Там набирають силу комуністичні рухи. У березні 1919-го комуністи приходять до влади в Угорщині, у квітні постає Баварська радянська республіка з центром у Мюнхені… Комуністичний інтернаціонал набував реальних обрисів.

У цій ситуації більшовики готують похід на допомогу оточеній ворогами комуністичній Угорщині. В районі Одеси формують інтернаціональну дивізію з австрійців, угорців та інших, здебільшого колишніх полонених Першої світової війни. При підготовці цього походу яку роль більшовики відводили комдиву Григор’єву, який щойно прославився взяттям Одеси?

– Думаю, що таку ж роль, яку в 1943 року маршал Жуков відводив мешканцям Полтавщини і Чернігівщини при форсуванні Дніпра – роль «гарматного м’яса». Вони повинні були наступати першими.

Щодо інтернаціональних частин, про які ви згадали, то було навіть дві інтернаціональні дивізії. Але в одній із них було лише два полки, а в другій – всього 320 людей! Тобто це батальйон, а не дивізія. Інтернаціональні дивізії – це був блеф! Ще була бессарабська бригада, сформована з учасників антирумунського Хотинського повстання (січень-лютий 1919 року – ред.), які після поразки відступили за Дністер.

Отже, в більшовиків для походу на Європу не так багато було сил. Крім дивізії Григор’єва, яка фактично дорівнювала бригаді, була ще одна дивізія теж неповного складу, інтернаціональна дивізія й бессарабська бригада.

Можна сказати, на Європу більшовики збиралися йти силами 16-20 тисяч людей. Звісно, це авантюра! Розбити навіть румунську армію такими силами навряд чи вдалося б. Але ось такі плани були. Мабуть, сподівалися якимось чином підняти молдовський і румунський пролетаріат.

Молдову і Румунію врятувало від «кровопускання» не тільки і навіть не стільки повстання Григор’єва, скільки наступ білогвардійців і повстання Нестора Махна. На початку травня 1919 року армія Денікіна захопила Луганськ, а наприкінці – Махно розриває союз із більшовиками.

– Комдив Григор’єв до повстання-заколоту ретельно готувався чи це сталося спонтанно?

– Точно спонтанно. Григор’єв до останнього вагався і спілкувався по телеграфу з командувачем Українським фронтом.

Навіть коли вже був оприлюднений його універсал, Григор’єв з Антоновим-Овсієнком переговорювалися, і запевняв: ніякого універсалу я не писав, це від мого імені хтось поширює, готовий виступити на Румунію. Натомість більшовицькі агенти намагалися вчинити замах на його життя. Фактично, Григор’єва загнали в глухий кут!

Приблизно 17 квітня бригада Григор’єва залишила Одесу і поїхала на відпочинок до рідних місць, в район Знам’янки і Помічної. Якраз почалася Пасха, яка тоді була в квітні. І там вони побачили, що більшовики, утвердивши свою владу, ніякої землі не дають, а натомість збирають продрозкладку і розстрілюють людей! Тобто коли укладали договір з більшовиками, то були якість сподівання – а через місяць побачили зовсім іншу дійсність. Це їх дуже обурило і розлютило.

Повстання почалося знизу, і попервах Григор’єв намагався його стримувати. Але стримати повсталу масу людей не зміг. Почалися погроми, які називають «єврейськими». Думаю, спочатку почали громити органи більшовицької влади. А більшовики хотіли це національним конфліктом показати, щоб сказати: бачте, це – погромник. Тому використали окремі інциденти для того, щоб виставити Григор’єва антисемітом і погромником.

Справа в тому, що загони Григор’єва діяли на власний розсуд. Захопивши якесь єврейське містечко, могли почати грабувати і вбивати. Тобто все починалося як антибільшовицьке, але перекинулося і на єврейське населення. А він це не зміг стримати. Махно міг це стримати, у нього не було антисемітських погромів. А Григор’єв – не міг, він пустив на самоплив усю цю стихію.

Недолік цього повстання полягав у тому, що воно дуже швидко розсипалося. При перших серйозних зіткненнях григор’євські частини виявилися здебільшого небоєздатними. Натомість більшовики, побачивши велику небезпеку для своєї влади в Україні, з метою залякати повсталих, розстріляли близько 600 полонених.

– На початку повстання від імені Григор’єва вийшов універсал «До народу України і бійців Червоної армії». У Григор’єва виросли амбіції до того, що він хотів стати гетьманом, чи це від його імені склали універсал, а його просто поставили перед фактом?

– Є кілька точок зору з цього приводу.

Є точка зору, що Юрко Тютюнник був автором цього універсалу. В принципі, універсал написаний відносно грамотно. Те, що його не писав суто один Григор’єв – стовідсотково, бо він був не надто освіченою людиною. Скоріш за все, це писала група товаришів, які вважали, що потрібна Україна радянська, але не московська, де будуть ради, але без диктатури більшовиків і терору чекістів, а земля буде розділена порівну.

Повстання проявило слабкість вже через тиждень після початку. Григор’єв не зміг стати лідером, очолити і повести за собою. Він не був попереду, як «батько Махно», ніде не виступав. Повсталі війська наступали на Київ, Катеринослав (Дніпро) і Полтаву, а він сидів десь у районі Помічної (станція в Кіровоградській області) і звідти «махав ручкою». І в цьому найбільший недолік, що в повстання не було дієвого керівника. Григор’єв радше дав назву цьому повстанню.

– Після поразки повстання Григор’єв уклав союз із Махном. Два отамани порозумілися, бо в обох був конфлікт із більшовиками. Але їхній альянс проіснував дуже недовго. Невдовзі Махно з поплічниками застрелили Григор’єва. Між ними були якісь ідеологічні розбіжності чи це конкуренція між двома отаманами? Якось забагато два амбітні отамани на чолі однієї сили.

– Так, забагато. По-перше, «батько Махно» претендував на Таврію, а тут якийсь дядько з Херсонщини теж претендує!.. Головним центром махновщини було Гуляйполе Катеринославської губернії. А буквально за 10 кілометрів на південь від Гуляйполя – вже Північна Таврія. І там був другий центр махновщини – Новоспасівка. Тому це був виклик.

Крім того, Махно дуже не любив антисемітів і виступав захисником єврейського пролетаріату. Всюди, де був Махно, за погроми і насильство над євреями розстрілювали.

– То Григор’єв був переконаним антисемітом чи йому зробили такий імідж?

– Це все гадання на картах Таро.

– Даруйте, але ви – автор біографії отамана Григор’єва. У вас має бути власне бачення.

– До початку травня 1919 року не фіксувалося, що Григор’єв заохочує погроми або антисемітську агітацію. Пів року його хлопці стояли на Херсонщині. Були антисемітські погроми? Принаймні, помітних не було. Навпаки, коли була спроба антисемітського погрому в Одесі 6 квітня, то є свідчення, що Григор’єв цю спробу придушив і навіть розстріляв двох людей. Отже, до травня 1919 року немає даних, що він закликав або провадив щось подібне. Зрештою, українські есери, на яких орієнтувався Григор’єв, ставилися лояльно до єврейського населення.

Але в універсалі, якщо його уважно читати, закладені завуальовані антисемітські заклики. Там йдеться про «комісарів з московської «обжорки» і тієї землі, де Христа розп’ято було». Думаю, антисемітизм не був «фішкою» Григор’єва, але його повстанці «злетіли з котушок» і почали шукати винних.

До речі, знаєте, в якому народі махновці знайшли винних?

– В німецьких колоністах-менонітах.

– Так, у німцях-менонітах.

– Якщо я правильно зрозумів, то Григор’єв не вів маси, а йшов за ними. Куди громадська думка хилилася, туди і Григор’єв за нею хилився.

– Думаю, що саме так і було.

Бо, якби по-іншому, то вбивство Григор’єва, призвело би до вибуху проти махновців. Тоді в Сентово (тепер Родниківка Кропивницького району Кіровоградської області) зібралося приблизно порівну григор’євців і махновців – десь по півтори тисячі осіб. Там не було якоїсь махновської переваги. Але, замість помститися за вбивство свого отамана, близько 90% григор’євців перейшли на бік Махна, як більш авторитетного керманича. Дійсно, «батько Махно» мав величезний талант керування!

– Отамана Григор’єва всі характеризують негативно. Куди не подивишся – що в українській історіографії, що в російській білогвардійській чи радянській, що в махновській – він всюди негативний тип: завжди випивши чи п’яний, верзе щось антисемітське. А якщо об’єктивно, то як би ви вписали отамана Григор’єва в українську історію?

– Дуже цікаве питання. Але почну з алкоголю. Справа в тому, що тоді це був штамп, що хтось зловживає алкоголем. Це постійно використовували для того, щоб людину принизити. Треба розуміти, що таке 1919 рік. Тоді мало не половині командного складу Червоної чи Білої армій закидали, що вони вживають наркотики чи зловживають алкоголем. Тому це радше міфотворчість, що Григор’єв був алкоголіком.

Але що це за персонаж української історії? Це персонаж трагічний. Це персонаж радше з ХVІІ століття, який на початку ХХ століття не може дати собі ради, губиться. Скоріш за все, чітких переконань у нього не було, він не був чітко за більшовиків чи за УНР. Тобто він намагався знайти себе в цих таборах, але так і не знайшов. І це трагедія не лише Григор’єва, а й інших отаманів, які відірвалися від УНР, від Симона Петлюри. Це були приречені на гільйотину діти революції, як казали про французьких революціонерів. Тому що вони не були організовані і структуровані.

– Заради справедливості треба сказати, що ви теж доклалися до створення негативного образу Григор’єва. Бо у вашій книжці про подібного роду тогочасних діячів, глава називається «Погромний» отаман Григор’єв».

– Так, дійсно. «Погромний» – тут штамп. Більшовики називали його «погромний отаман Григор’єв», і я використав цей штамп. Звісно, з ним пов’язані травневі погроми в Єлисаветграді (Кропивницькому) і в інших містах. Сотні людей були замордовані. Але наскільки винен у цьому особисто Григор’єв?.. Скоріш за все, він винен в тому, що не зміг це приборкати, не зміг організувати і скерувати повстання, яке було переважно стихійним.

– Якщо взяти всі елементи біографії отамана Григор’єва, то це, як то кажуть, «блиск і злидні української отаманщини».

– Дійсно так. Можна сказати, що отаманщина не доросла до державності.

Ще один недолік Григор’євського повстання полягав у тому, що воно на такій території непромисловій сформувалося. Північ Херсонщини, частина Черкащини – це хліборобські райони, де мало залізниць, великих міст і промисловості. Це такий собі «ведмежий кут». Хоча «ведмежі кути», зазвичай, десь на узбіччі, а цей був у центрі. І це був недолік, що вони не змогли захопити або захопили короткочасно великі міста.

– До Катеринослава вони все-таки дійшли.

– Там теж неясності, хто тоді Катеринослав захопив: анархіст Максюта чи матрос Орлов? Те, що вони підтримали Григор’єва, ще не означає, що вони були григор’євцями. Наприклад, Миколаїв тоді захопили матроси. Так, в якийсь момент вони сказали, що підтримують Григор’єва. Але ще тиждень тому вони були проти нього!.. Взагалі, послідовні й беззастережні григор’євці – це ті три полки, які були з ним із кінця 1918 року. А все інше – ситуативно. Учора вони – антигригор’євці, сьогодні – григор’євці, а завтра знову передумали. Якраз 1919 рік – це рік ось таких метаморфоз.