Бабуся Ліда ніколи не говорила зі мною про Голодомор. А я не хотіла засмучувати її безліччю питань про ті важки роки в її родині.
Все, що я знаю про них – з розповідей моєї мами.
«У бабусі Ліди буле голодне дитинство», пояснювала вона. «Згодом, почалася Друга Світова війна і повністю змінила життя її батьків».
Бабуся народилася в центральній Україні у 1937-ому році, чотири роки після того, як Голодомор перетворив життя українців на пекло. Близько 3,9 мільйонів українців було вбито штучним масовим голодом, який оркестрував Йосип Сталін у 1932-1933 роках. За деякими оцінками, 7 мільйонів.
Про це мені, моїй родині та усій українській нації відомо сьогодні, у 2022 році.
У 1932-1933 роках все було інакше. Тоді, громадяни Української Радянської Соціалістичної Республіки не мали ніякого уявлення, що лідери СРСР створили цей голод навмисно.
На їхніх очах, висохлі, бездиханні тіла їх дітей, родичів та сусідів падали на землю від нестачі їжі.
Та як їм могло спасти на думку, що мордування голодом було частиною плану винищити український народ?
Великою різницею між голодом 1932-1933 років і сьогоднішньою повномасштабною війною Росії в Україні є те, що цього разу українці про неї знають.
Весь світ знає і стежить за нею, затамувавши подих.
Ми всі стали свідками російського вторгнення на територію незалежної України 24-го лютого, 2022-го року.
З того моменту Росія скоїла безліч воєнних злочинів.
Голод 1930-их років починався повільно. За Сталінським задумом, накопичення зерна потрібне було для розвитку та індустріальної революції Радянського Союзу. Щоб нібито захистити людей і збагатити їх. Не випадковістю й було і те, що українські землі вважалися «хлібним кошиком» СРСР через її родючі чорноземи. (На сьогоднішній день, Україна залишається п’ятим за величиною експортером пшениці.)
Сталінський режим стверджував, що збільшення виробництва пшениці, примусове її вивезення до Москви (та її знищення) гарантуватиме резерв їжі для всіх громадян.
Українці роками чули про неврожай, про те, що страждають усі республіки союзу і про те, що треба віддавати все для добробуту держави. Ці аргументи сьогодні визнані міфами. Все це тому, що ці міфи ніяк не збігалися з реальністю.
Тоталітарна влада примусово забирала у людей будь-яку їжу. А за схований шматок хліба могли вбити. Як і 90 років тому, сьогодні Росія вчиняє жорстокі злочини, проголошуючи, що захищає російський народ і його «братню Україну».
За Путінським задумом, Росія повинна оборонити Україну від «украй правих націоналістів і неонацистів», які нею керують. Бомбардуючи пологові будинки, домівки людей, руйнуючи міста. Поширюючи дезінформацію про «спецоперацію» на Донбасі. Вчиняючи воєнні злочини, що прирівнюються до геноциду. Знову і знову.
До цього дня Росія і не визнає Голодомор, який був засвідчений 18 країнами геноцидом. Принаймні його мету знищити український народ.
Моя бабуся Ліда чудово пекла. Можливо, через її голодне дитинство. Вона знаходила час спекти смачні пироги, водночас керуючи школою, викладаючи математику та виховуючи двох доньок. Сьогодні вона вже не побачить нову війну, яка Росія веде в Україні. Мама каже, що можливо, це на краще. Однієї війни більш ніж достатньо на одне життя.
Для мене, моя бабуся втілює дух України. Вона мала небагато, але встигла зробити безліч добрих справ.
Катерина Гордійчук– працює вона у Всесвітньому економічному форумі
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
