90 років тому, 26 липня 1931 року, на Донеччині в селі Миколаївка нині Волноваського району народився Іван Дзюба – український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України (2001), академік НАН України, другий міністр культури України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України. Він автор праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написаній у 1965 році.
Окрім біографічної довідки наприкінці цієї публікації, пропонуємо вашій увазі фрагменти із трьох давніших інтерв’ю Івана Дзюби Радіо Свобода.
1. Праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
У 2006 році Радіо Свобода запитало Івана Дзюбу, яким чином він би писав «Інтернаціоналізм чи русифікацію?» (1965 рік)у наші дні? Ось частина з його відповіді:
– Ми сьогодні на зовсім новому і набагато небезпечнішому етапі русифікації, ніж це було, скажімо, 50 років, навіть 30 років, навіть 20 років тому.
Маховик русифікації розкручений, він має колосальну знищувальну силу інерціїІван Дзюба
Чому? По-перше, тоді була перспектива або ілюзія перспективи: здавалося, що вся справа в тому злочинному режимі, і коли буде змінений режим, коли ми доб’ємося демократії, то ці проблеми поступово можна буде розв’язати.
Виявилося, що ця хвороба зайшла настільки далеко, і цей маховик русифікації вже такий розкручений, що він має колосальну знищувальну силу інерції і його вже майже неможливо зупинити. Тобто, його можна було б зупинити, коли сильна державна воля цьому протистояла б і якісь енергійні, цілеспрямовані і системні дії держави.
Псевдодемократія розв’язала руки і можливості всім українофобським, русифікаторським силамІван Дзюба
Але, як ви знаєте, за ці 15 років (за станом на 2006 рік – ред.) не тільки нічого не робилося, хоч декларацій було багато, говорилося багато, але реально нічого не робилося, – і цей маховик ще більше зміцнів. А демократія, та, яка у нас є, за умов цього дикого капіталізму і дикої анархії... Виявилося, що ця псевдодемократія не допомагає нам, а навпаки, вона стає дуже небезпечною в тому сенсі, що вона розв’язала руки і можливості всім українофобським, русифікаторським силам, які раніше сповна, може, не могли себе виявити, сьогодні вони в умовах цього розуміння демократії просто розперезалися, вони мають можливість все робити.
В їхніх руках основні важелі влади, допомога з боку російської держави, діяльність московської церкви
А можливості у них колосальні, тому що в їхніх руках фактично й основні важелі влади; у них увесь час були і фінансові можливості, і колосальна допомога з боку російської держави, і дуже очевидна активна, хоч і прихована, діяльність російських спецслужб, і повне панування російських ЗМІ, діяльність московської церкви і так далі – все це такий сильний наступ, якого Україна ще, по-моєму, раніше не знала.
(Увесь текст інтерв’ю – за лінком)
2. Про промову в Бабиному Яру в 1966 році
Дисидент, письменник та громадський діяч Іван Дзюба у 1966 році виступив з промовою до людей, які зібрались на неофіційному мітингу в Бабиному Яру, щоб вшанувати пам’ять вбитих там жертв. Згадуючи про цей виступ, в інтерв’ю Радіо Свобода у 2016 році він, зокрема, сказав (подаємо окремі тези):
- Ставлення офіційної радянської влади до того, що відбулося в Бабиному Яру в 1941 році, змінювалось, інтерпретації змінювались...
- Була політика нацьковування євреїв на українців, а українців на євреїв.1947 рік – це хвиля звинувачень українських літераторів та письменників у націоналізмі, 1947-1949 роки – це хвиля звинувачень євреїв, при чому дехто з українців також брав у цьому участь...
- Я говорив, що соромно, що антисемітизм живий на різних рівнях, про те, що ми повинні зробити висновки, уроки з того, що ця влада увесь час нацьковує одні національності на інші і вона б хотіла, щоб українці проти євреїв виступали, євреї проти українців...
- Мало хто знає, що в 1933 році більшовицька влада скидала у Бабин Яр жертв Голодомору – померлих з голоду українських селян, які сходились з усіх кінців України...
- Коли ми говоримо про одне, мусимо згадувати й інше – про Голодомор, й про єврейський геноцид. Вони якось неминуче перегукуються.
(Увесь текст інтерв’ю – за лінком)
3. Про рятівні сенси поезії Ліни Костенко
У 2016 році вийшла друком книга «Гармонія крізь тугу дисонансів...» за авторством Ліни Костенко, Івана Дзюби та Оксани Пахльовської. З цієї нагоди в інтерв’ю Радіо Свобода Іван Дзюба дав свою оцінку постаті Ліни Костенко та її творчості (подаємо окремі тези):
- У неї є така фраза: «Кричали ледарі: «Дайте нам лідера!». Це теж не просто гра слів. Це наш портрет, це ж ми продовжуємо думати, що от нам тільки одного бракує – це лідерів, які нас поведуть і так далі. А про свою відповідальність ми не думаєм.
- Поезію Ліни Костенко багато людей знає, але майже ніхто нічого не знає про її життя, про її біографію...
- Те, що вона говорить, випробовування часом проходить. І випробовування всіма змінами часу, тому що у її слові якісь вічні істини – інтелектуальні і етичні.
- Ліна Костенко, її поезія – вона не пропагандистська, вона просто завойовує своєю справжністю, своєю душевною широтою, своїм емоційним багатством, глибиною думки. І це те основне, що можна черпати.
(Увесь текст інтерв’ю – за лінком)
Іван Дзюба. Біографічна довідка
Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року в селянській сім’ї у селі Миколаївка на той час Ольгинського району Сталінської області.
У 1932 року його родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім – в Оленівські Кар’єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу №1. До 17 років розмовляв російською.
Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті, згодом аспірантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка.
Друкуватися почав з 1959 року.
У 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки», а в 1965-му – з роботи у видавництві «Молодь».
31 липня 1963 року взяв участь (разом із Т. Цимбал, М. Коцюбинською, І. Драчем, С. Тельнюком, М. Вінграновським, Ю. Назаренком, І. Жиленко) в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.
У вересні 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.
1965 року написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Надіслав цей твір до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться».
У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України.
В рамках погрому української інтелігенції 1972 року, влада знову повернулася до його публіцистичної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив спеціальній комісії розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
15 лютого 1972 року комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал Івана Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік», «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал «Інтернаціоналізм чи русифікація?» є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР». Василь Стус називав рецензію цієї комісії «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів Дзюби писав що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді».
1973 – Київський обласний суд засудив його до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора у багатотиражці Київського авіазаводу.
Восени 1989 року був одним зі співзасновників Народного руху України.
Із 1991-го – головний редактор журналу «Сучасність», згодом – голова редакційної ради.
У листопаді 1992 року став другим міністром культури незалежної України (до 1994 року). Їздив на роботу в громадському транспорті, соромлячись користуватися службовим авто.
1999–2005 роки – очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Один із учасників ініціативної групи «Першого грудня».
Із 2001 року – почесний доктор НаУКМА.
Член Українського ПЕН.
