Прага – «Живі смолоскипи в радянському блоці» – так називається книжка відомого чеського історика Петра Блажека, над якою автор працював понад 10 років. Петр Блажек присвятив своє дослідження героям – громадянам України, Чехії, Польщі, Угорщини, Латвії, Словаччини, які свідомо пішли на крайній крок – самоспалення заради того, щоб привернути увагу сучасників до безправ’я, нехтування свободою й демократичними цінностями в країнах колишнього радянського блоку. Про роботу над книжкою, про пошуки матеріалів також і в Україні автор поділився з Радіо Свобода.
– Що вас наштовхнуло зайнятись долями людей, які обрали самоспалення – найрадикальніший шлях боротьби з тоталітарним режимом?
Відкрились архіви в Балтійських країнах, Україні. Стало можливим досліджувати ці історії не тільки на основі спогадів родини, друзів чи газетних публікацій, але також побачити документацію, яку збирали тоді органи безпеки
– Цей інтерес пов’язаний з іменем Яна Палаха, який для чехословацької історії є ключовим, належить до найвизначніших осіб ХХ століття, а також відомий за нашими кордонами.
Першу історію, яку я описав, це історія його попередника – Рішарда Сівця, 59-річного поляка з Перемишля, який підпалив себе 8 вересня 1968 року у Варшаві на знак протесту проти участі польських підрозділів в окупації Чехословаччини.
Коли після цього я зайнявся вивченням долі Яна Палаха, то поступово відкривав, скільки ще таких історій було в радянському блоці і що це була б цікава тема для монографії.
Врешті все тривало 10 років, доки книжка побачила світ, але, гадаю, це не біда, тому що в межичасі відкрились архіви в Балтійських країнах, також відкрились архіви в Україні. Стало можливим досліджувати ці історії не тільки на основі спогадів родини, друзів чи газетних публікацій, але також побачити документацію, яку збирали тоді органи безпеки. А оскільки йшлося про один радянський блок, то їхні кроки було подібні, хоча й відрізнялись в окремих випадках.
Москва відіграла важливу роль і в тому, яким шляхом підходила служба безпеки до цих подій, як працювала пропаганда, як спілкувались з рідними
До того ж, ці історії належать до різного часу: перша з 1966 року, остання з 1989 року. Вивчення цих матеріалів вказало на те, до якої міри цей радянський блок був справді радянським, і підтвердилось те, про що ми вже знаємо з дослідження в інших галузях: Москва відіграла важливу роль і в тому, яким шляхом підходила служба безпеки до цих подій, як працювала пропаганда, як спілкувались з рідними і так далі.
– Що, на вашу думку, керувало людьми, які обирали самоспалення, тобто шлях без шансів на життя тільки для того, щоб звернути увагу світу на безправ’я в країнах радянського блоку?
Історії про українських «живих смолоскипів» – Миколу Дядика і Йосипа Куцябу – не дуже відомі. Але відкрились архіви КДБ, маємо можливість дізнатись ці історії
– Я поступово дійшов до двох таких висновків. Перший – такий дуже підбурливий, я б сказав, це прагнення до мобілізації земляків, реакція на безпосередню дуже сильну кризову ситуацію. І другий – він більше стосується відчаю людини, яка справді відходить з життя, відходить, але своєю дією показує, що це є крайня, остання можливість, як звернути увагу на безправ’я.
Це перші історії людей, ще перед Рішардом Сівцем, це історії про двох відомих українських «живих смолоскипів» – Миколу Дядика і Йосипа Куцябу, які нам не дуже відомі. Але саме тому, що відкрились архіви КДБ в Києві, ми маємо можливість дізнатись ці історії, про які або було відомо мало, або ж були цілком невідомі.
– Про яку кількість «живих смолоскипів», на основі вивчених вами матеріалів, можна сьогодні говорити?
Самопідпалення як радикальна форма протесту в радянському блоці – від 50 до 70 осіб. Можливо, таких людей було більше, але ми не маємо доступу до російських архівів КДБ
– Самопідпалення як радикальна форма протесту в радянському блоці – це число коливається від 50 до 70 осіб. Можливо, що таких людей було більше, але ми не маємо доступу до російських архівів, архівів КДБ.
Ми знаємо, наприклад, про кілька таких історій, які були на Красній площі в першій половині 80-х років, про них ми знаємо завдяки тому, що про них дізнались західні дипломати чи туристи. Вони бачили, як хтось палає, переважно це було поблизу мавзолею Леніна. Але ми не знаємо, як ці люди називались, як це сталось, тільки з усього було видно, що це був політичний протест, тому що було вибране дуже символічне місце, але не знаємо деталей. А тому, що в Росії немає доступу до архівів, тут ми успішними не були.
Але, з іншого боку, завдяки архівам КДБ з Києва, які нам надали українські колеги – історики, є можливість подивитись на ці конкретні людські долі, і тоді ця історія виглядає цілком інакше. Ви знаєте ім’я людини, знаєте його родину, скільки в нього було дітей, хто був за професією і що його привело до цього акту.
– Скільки серед цієї кількості «живих смолоскипів» вдалось вам знайти українців?
– З цієї великої кількості історій людей – десь 50 чи 70, я вибрав 21, з цього числа є 8 історій, які були в колишньому Радянському Союзі, серед них – 5 українців. Перші дві історії були на теренах Росії, прямо в Москві.
Є тут також історія кримського татарина Муси Мамута, який підпалив себе в Криму, що належить Україні, хоча й зараз окупований Росією.
Тих історій з колишнього СРСР є більше, але найбільше серед них було українців, звісно, тих, про яких ми знаємо. Адже у нас немає для вивчення російських архівів.
– А як вам працювалось в українських архівах, чи була підтримка, співпраця з місцевими фахівцями?
– Я до цих документів дістався завдяки українським історикам, які вміють працювати з фондами. Не раз були проблемні випадки, коли були перекручені прізвища, наприклад, Микола Дядик в різних мовних версіях – як його прізвище писали на Заході чи в російському середовищі.
Аж потім ми побачили документи українською мовою, тобто правильно написане прізвище. А минулого року завдяки українському дослідникові ми побачили ці документи, наприклад, документацію, що стосувалась Василя Макуха.
Проблем з вивченням архівів я не бачу ні в Україні, ні в країнах Балтії, де для нас двері відчинені. Ця проблема існує в Росії
Тобто проблем з вивченням архівів я не бачу ні в Україні, ні в країнах Балтії, де для нас двері відчинені.
Ця проблема існує в Росії, там подібних історій було найбільше, наприклад, в Ленінграді – Петрограді – сьогодні Санкт-Петербурзі, чи інших містах. На це вказують саме ці українські історії, адже якщо хтось хотів протестувати, намагався протестувати на якихось символічних місцях, щоб було зрозуміло, про що йдеться.
Микола Дядик поїхав до Москви і себе підпалив перед будівлею КДБ
Микола Дядик поїхав у 1966 році до Москви і себе підпалив прямо перед будівлею КДБ, біля пам’ятника Дзержинському.
Ще один в лютому 1968 року здійснив самопідпалення на Красній площі, це був Йосип Куцяба – 58-річний український шахтар.
І ці два приклади вказують на те, що люди намагались їхати в центр і протестувати в центрах символічної влади. Або, наприклад, Микола Береславський, він пережив в 1969 році спробу самопідпалення, яку здійснив прямо в будівлі університету імені Шевченка в Києві. Чи Олекса Гірник, який був ув’язнений і в Польщі, а не тільки в Радянському Союзі.
Тобто це були люди, які присвятили значну частину свого життя боротьбі з тоталітарним режимом, ненавиділи його, це була їхня життєва позиція, і завершили своє життя актом, який, звичайно, тяжко уявити в щоденному житті.
