Доступність посилання

ТОП новини

Як білоруські емігранти повірили Сталіну. Вийшла книга про «дітей Франції». ФОТО


Презентація книги Валерія Калиновського «Діти Франції. Історії сімей, які повірили Сталіну»
Презентація книги Валерія Калиновського «Діти Франції. Історії сімей, які повірили Сталіну»

У Мінську презентували книгу журналіста Радіо Свобода Валерія Калиновського «Діти Франції. Історії сімей, які повірили Сталіну» про білорусів, які в 1920-30 роках емігрували з Західної Білорусі до Франції, а після війни, повіривши в сталінську пропаганду, повернулися в СРСР, де на них чекали репресії і злидні.

Історія «Дітей Франції» почалася 100 років тому

Третього вересня 1919 року, Франція і Польща підписали Конвенцію про імміграцію. Після цього почалися вербування польських громадян французькими компаніями для роботи на шахтах, в сільському господарстві, на фабриках. Всього до Другої світової війни до Франції виїхало близько 700 тисяч громадян Польщі, з яких було 30 тисяч білорусів. Більше 6 тисяч на 1940-1950 роки повернулися в СРСР, ошукані Сталіним та радянською пропагандою.

У затишному залі Музею Ваньковичів в Мінську зібралися «діти Франції» та їхні нащадки. Серед почесних гостей – посол Франції Дідьє Канес, посол України Ігор Кизим, представник МЗС Білорусі Валерій Садоха, відомий французький історик, дослідник сталінських репресій Ніколя Верт.

Валерій Каліновський і посол Франції Дідьє Канес
Валерій Каліновський і посол Франції Дідьє Канес

Посол Франції в Білорусі Дідьє Канес зазначив, що з усіх проектів, які реалізовувало його дипломатичне представництво, цей для нього найдорожчий.

«Історія репатріації з Франції в СРСР – дуже зворушлива, драматична. Для мене це було відкриттям. Перша людина з репатріантів, з якою я зустрівся, була пані Ніна Черненко, яка все життя працювала в інституті іноземних мов. На жаль, вона вже пішла від нас. Я висловлюю величезну подяку автору книги Валерію Калиновському, який зробив дійсно титанічну роботу, серйозне історичне дослідження», – сказав пан Канес.

Дідьє Канес і Ніколя Верт
Дідьє Канес і Ніколя Верт

Передмову до книги написав відомий французький історик, дослідник сталінських репресій Ніколя Верт, який в 1975-1977 роках викладав французьку мову в Мінському інституті іноземних мов і познайомився зі Степаном Батурою і Жанет Жармен. Обидва були репатріанти з Франції. Для нього було приємною несподіванкою зустріти в Мінську співвітчизників з такою незвичайною долею.

«Для мене велика честь взяти участь, правда, внесок мій дуже скромний – я написав передмову в півтори сторінки для книги, в якій багато сотень сторінок. Я був також схвильований цією темою, дуже вдячний автору книги», – сказав Ніколя Верт.

Посол України в Білорусі Ігор Кизим зазначив, що велика хвиля еміграції була і з Західної України. Він почав свою дипломатичну кар'єру у Франції, але ця тема була для нього невідомою.

Ігор Кизим
Ігор Кизим

«Я дізнався про це тільки тут. І дуже вражений, що ви зробили таку велику справу. Але українці це ще не зробили», – зауважив Ігор Кизима.

Викладачі французької та співробітники МЗС вчилися в «дітей Франції»

У директора Національного центру маркетингу МЗС Білорусі Валерія Садоха дядько, Микола Лісовський, був «білоруським французом» – він серед героїв книги.

Ніколя Верт, Дідьє Канес і Валерій Садохо (праворуч)
Ніколя Верт, Дідьє Канес і Валерій Садохо (праворуч)

«Сім’я мого дядька прожила у Франції багато років. Дід працював там на шахті. У червні 1946 року вийшла відома постанова Верховної Ради, де був заклик повернути наших громадян назад, – вони повернулися. Звичайно, радянська дипломатія попрацювала добре.

У моєї бабусі була ностальгія по Франції. Дід працював там на шахті. Перші уроки французької я отримав від бабусі. А мого дядька Колю в Падсвіллі (Вітебська область, Західна Білорусь, – ред.), куди вони переїхали з Франції, називали «француз». Дякую французькому посольству, автору книги за те, що вони не забули про ці драматичні сторінки історії», – сказав пан Садохо.

«Діти Франції залишалися гідними людьми»

Редактор книги Вінцук Вячорка зазначив, що ця книга «Діти Франції» – зразок жанру живої історії:

«Перш за все я сподіваюся, що ця книга викличе співчуття і розуміння людей, які стали героями цієї книги. Вони не піддавалися спробам тоталітарної комуністичної машини остаточно перемолоти їх – залишалися гідними людьми. Це оптимістичний посил».

Виступ Вінцука Вячорки
Виступ Вінцука Вячорки

«Мій брат казав: я білоруський поляк «пофранцужений»

Валерій Каліновський розповів, що в перебігу численних бесід зі своїми героями він намагався визначити їхню національну свідомість, але іноді це було дійсно складно, в їхньому житті все перемішано. Ось, наприклад, як говорила одна з героїнь книги Олена Сорокіна (Крупа) з Гродна:

Сім'я Олени Сорокіної (Крупи)
Сім'я Олени Сорокіної (Крупи)

«Мій брат Олександр говорив так: я білоруський поляк пофранцужений. І я така ж була: ні там і ні там, я немов на три розділена. Я ніби й полька, немов і білоруска. Але більше я відчуваю себе білорускою».

Сама Олена Крупа приїхала з Гродно з онуком і розповіла, як вони їхали з Франції на кораблі «Росія» в 1946 році. Разом з сім'єю відправилася з чоловіком і старша сестра Вікторія, яка була вагітною.

«Коли теплохід підпливав до берегів Туреччини, Вікторія народила хлопчика; на кораблі був медичний пункт і лікарі, пологи пройшли добре. Дитину назвали Костянтином. Після приїзду до Одеси Вікторію з немовлям обстежили в пологовому будинку і відпустили.

Далі ми поїхали в Білорусь, а Вікторія з чоловіком і немовлям - до Львова. У поїзді було дуже холодно. Їжа в дорозі теж була погана і незвичайна. Хлопчик помер на руках у мами – чи то від голоду, чи то від холоду, чи то від хвороби. Тіло забрала міліція, батьки так і не дізналися, де його поховали. Костянтин пожив всього два тижні».

«Повернулися до Франції через 60 років після від'їзду батька»


На обкладинці книги – фото, зроблене в місті Алєс на півдні Франції в 1947 році. Туди приїхали пропагандисти – агітувати емігрантів повертатися в Радянський Союз. У цей день молодь заснувала громаду «Союзу радянських патріотів», зібрали маївку з прапорами і портретами. Юному Олександру Сологубу і його сестрі Зіні доручили тримати портрет Сталіна. Незабаром батьки Олеся Сологуба, повіривши Сталіну, поїхали на Донбас, а в 1954 році переїхали на батьківщину в Білорусь.

Олесь Сологуб-старший
Олесь Сологуб-старший

Олесь Сологуб, «дитина Франції», якому зараз 84, залишився в Молодечні (Мінська область, – ред.), а ось його син Олександр переїхав до Франції в 2008-му – через 60 років після від'їзду звідти батька. Олександр Сологуб-молодший живе з сім'єю в Тулузі, працює в будівельній фірмі.

«Ми повернулися до Франції через 60 років після від'їзду батька, вирішивши, що поки ще молоді, можна спробувати. У Білорусі ми відчували безперспективність: за останні 25 років країна втратила багато шансів. Це було найголовніше в нашому рішенні», – каже Сологуб-молодший.

«Мати не брали на роботу, тому що вона була дружиною політв’язня»

Ліліан-Жан Моніт
Ліліан-Жан Моніт

Ліліан-Жан Моніт (Прокопович) народилася в місті Еріманкур в 1946 році. Батько був ремісником, мав майстерню і будинок. У 1947 році під впливом радянських агітаторів сім'я репатріювалася в СРСР і вже не змогла повернутися.

Батько від безвиході спробував перейти білорусько-польський кордон, його затримали, заслали в ГУЛАГ. Якось до сусідів Монітів приїхав чоловік з ГУЛАГу, і маленьку Ліліан обдурили, сказали, що це її батько.

«Я кинулася на шию цій людині, а він каже: «Потерпи, дитинко, твій батько теж прийде. Я не твій батько». А потім, коли приїхав наш батько після 7 років таборів, я сховалася і три дні не підходила до нього, кричала, плакала, не визнавала його».

«Без батька сім’я жила дуже важко. Мати не брали на роботу, тому що вона була дружиною політичного в’язня. У брата не було взуття, щоб ходити на навчання. Мати ночами шила, бо боялася податкової інспекції, яка могла забрати єдину годувальницю – швейну машинку. Батько повернувся в 1957 році», – згадує Ліліан Моніт.

Як мало не посадили за кілька бурячок

Ольга-Полєт Лев в Мінськ приїхала не безпосередньо з Франції, а з українського Львова, куди повернулися батьки. В СРСР в’язницею карали за три колоски, що голодні селяни могли взяти з колгоспного поля. Мати Ольги француженка Софі Санді Лев трохи не постраждала за кілька бурячків. Коли сім’я жила в селі Березець (Львівська область, – ред.), француженку змусили йти працювати в колгосп, полоти буряки.

Ольга-Полєт Олешко (Лев)
Ольга-Полєт Олешко (Лев)

«Мама ніколи в житті не бачила буряків на городі, але робила те, що й інші жінки. Виривала погані буряки, зів’ялі, їх потрібно було викидати. Але те, що потрібно викидати, вона зібрала собі в фартух. Це помітили, покликали її в «контору». Мама плакала, не розуміла, чого від неї хочуть. Коли приїхав тато, зустрівся з якимось начальником, він був пітерським товаришом. І той сказав: швидше забирай свою сім'ю в місто, тому що твоя дружина крала буряк і це може погано закінчитися», – розповідає дочка Софі Ольга-Полєт Лев.

Після повернення з Франції діти Софі Ольга, Тереза і Боніфас викладали французьку мову Львові та Мінську.

65 років сестра шукає брата, який залишився у Франції

Олена Гараніна
Олена Гараніна

Деякі історії «Дітей Франції» ще тривають. У тому числі триває пошук Бронислава Атрашкевича або його нащадків білоруськими родичами.

Сім’я Атрашкевича з дочками Францискою та В’ячеславою в 1947 році переїхала в Радянський Союз. А старший син Бронислав залишився доучуватися в інституті в Парижі. Після повернення в голодний СРСР сім'я поховала доньку Франциску, якій було 7 років.

З 1954 року від Броника немає ніяких відомостей. І ось уже 65 років його шукають: спочатку батьки, а тепер молодша сестра Олена Гараніна, яка народилася вже в Білорусі.

«Коли батьки повернулися, тато мав подати сигнал Бронику, чи дійсно тут так добре, як розповідали агітатори. Якимось чином батько передав, що тут все зовсім не так. І зв'язок з братом обірвалася, останній лист Бронислава з Франції датований 29 червня 1954 року», – Олена Гараніна не приховує сліз.

«Може, і брата немає вже, тому що йому 95 років має бути, але хотілося б знайти його нащадків у Франції», – не втрачає надії Олена Гараніна.

Внучка рік записувала спогади бабусі про життя у Франції

Багатодітна сім'я французького комуніста Віктора Ждановича (дружина Мотрона і 11 дітей) повернулася в СРСР в 1947 році. Квартиру в обіцяному агітаторами Ленінграді не дали. Повезли в Борисов (Мінська область, – ред.), де не вистачало робочої сили. Майже всі діти змушені були працювати на сірниковій фабриці. З 11 дітей тепер залишилося тільки двоє, решта рано померли.

Дочка Віктора і Мотрони Роза Маркович працювала на тій же фабриці коробочницею і вмочальницею. Роза зі своїми дітьми говорила по-французьки, віддала їх до школи в Борисові з французької мовою.

Нащадки родини Жданович: Ірина, Галина, Володимир
Нащадки родини Жданович: Ірина, Галина, Володимир

Ірина Маркович згадує, що її мати Роза перед смертю запитала: «А хто напише, як нас обдурили?»

«Мамо, кого обдурили?» – запитуємо ми. – Мати часто нам розповідала, як добре сім'я жила у Франції. А ми, такі щирі піонерки і комсомолки, говорили: «Мамо, що ти вигадуєш?», – розповіла Ірина Маркович.

Олександр Качан – герой французького Опору

Документ зберігся в родині Качанів в Мінську – диплом на ім'я Олександра Качана від Національного військового комітету французьких вільних стрільців і партизанів за участь у французькому Опорі. Син Олександра Качана Гендрик каже, що батько завжди пишався тим, що брав участь в Опорі. Сім'я Кочанов повернулася в Білорусь, коли Гендрику було 3 роки.

«Я мало що пам’ятаю про Францію. Пам’ятаю тільки, як загубився біля шахти, впав в щілину, і мене довго шукали. Ще пам’ятаю Марсель, звідки ми пливли в Одесу. У Марселі батьки мене зводили в зоопарк, я годував булкою слона, пам’ятаю крокодила, ну і пароплав, на якому пливли в Радянський Союз», – згадує Гендрик Качан.

«Дуже шкодую, що повернулася в СРСР»

На початку 1950-х сім'я Шемісів після переїзду з Франції в Молодечні (Мінська область, – ред.) чекала вивезення на Сибір: інших вже вивозили, такі чутки ходили і про них. У родині вважають, що тільки смерть Сталіна врятувала їх від Сибіру. Зені Шеміс (нині Євгенія Чантарицька, – ред.) – 90 років, три роки вона не виходить на вулицю. У 1990 році Зеня разом з дочкою Жанною з'їздила на півтора місяці до Франції – її запросила подруга юності. Дочка Зені Шеміс Жанна Льотка каже:

«Мати просила передати всім, що досі дуже шкодує, що повернулася в СРСР. Це була найбільша помилка її батьків».


Секретна місія Ніколя Лісовського

Валерій Калиновський зізнається, що довго не міг зважитися написати про дядька дипломата Валерія Садоха Ніколя Лісовського, який помер в 1973 році, коли йому було 50. Не збереглося жодних документів, тільки знімки і пам'ять дочок – Інеси і Неллі.

Валерій Калиновський
Валерій Калиновський

Після переїзду з Франції Ніколя Лісовський був під ковпаком спецслужб. У 1964 році в будинок Лісовських приїхали якісь люди і забрали Ніколя. Близько місяця він був відсутній і не подавав про себе ніяких звісток.

«Сім’я вже не сподівалася побачити його живим, але батько повернувся. Ті ж суворі люди привезли його вночі. З’ясувалося, що його закинули на місяць працювати перекладачем з французької мови в Алжир, який тоді виходив зі статусу французької колонії. Батько нічого не розповідав про свою секретну місію в Алжирі – давав підписку про нерозголошення, сказав тільки, що одного разу в Алжирі його скинули з парашутом», – згадує дочка Ніколя Інеса.

У житті Ніколя Лісовського були і драматичні, і щасливі моменти. Були й кумедні. Якось він з братом Костянтином за французькою звичкою наловили на озері з піввідра жаб, щоб приготувати і пригостити делікатесом своїх білоруських родичів. Дочка Інеса згадує, як, шокуючи місцевих жителів, вони їх ловили сачками разом з викладачем інституту іноземних мов, який приїхав в гості.

«Батько розповідав, як у Франції тримав на руках маленьку Едіт Піаф. Все життя слухав її диски, особливо зворушливу пісню «Життя в рожевому кольорі». Сестра привезла землю з Франції, і ми розсипали її по могилі батька», – каже дочка.

Як син виконав волю батька – повернувся до Франції через 47 років

Навесні 1958 році Павло Шилянок оформив на шахті у Франції відпустку на місяць, і сім'я з маленьким сином Полем вирушила до Білорусі. Сіли на поїзд і прибули на першу радянську станцію Чоп в Західній Україні. Там їх забрали спецслужби, і закінчилося їхнє французьке життя. У 2005 році Поль переїхав до Франції. Йому було вже 50, а з Франції він поїхав у 3 роки. На початку було дуже непросто, але врешті решт все влаштувався.

«Батьківщина прийняла нормально, труднощі були, але я їх не дуже пам’ятаю. Тепер все добре. Прочитав кожну історію з книги – всі вони дуже зворушливі. Ну, а їхати чи не їхати сюди, справа кожного, – сказав Поль Шилянок на заході по телефонного зв'язку з Парижа. – Особисто я виконав волю батька. Коли він помирав, сказав мені: «Ти француз. І ти повинен повернутися туди».

Оригінал матеріалу читайте на сайті Білоруської служби Радіо Свобода

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG