Ці білоруси першими зустріли нацистів, коли тримали оборону Брестської фортеці, тільки не в 1941-му, а ще в 1939 році. Тоді німецькі війська передали її радянським після спільного параду перемоги над Польщею у Брест-Литовську. Ці білоруси захищали свою польську батьківщину, разом з іншими поляками вони йшли до Армії Андерса, польського формування у складі британських військ. Але ті, що вижили, повертались уже в іншу країну, до Радянського Союзу, для якої вони були не герої, а зрадники. Цю маловідому сторінку історії Білорусі у Другій світовій війні досліджує білоруський історик, викладач Варшавського університету Юрій Грибовський, який цими днями читає лекції у Празі.
Минуло понад 70 років з часу завершення Другої світової війни та майже 25 років від часу набуття Білоруссю незалежності, але участь білорусів у військах західних союзників далі залишається «білою плямою» в історичній пам’яті білорусів.
У першу чергу треба згадати тих білорусів, які зустріли війну як солдати 1 вересня 1939 року
«У першу чергу треба згадати тих білорусів, які зустріли війну як солдати 1 вересня 1939 року. Це були білоруси, польські громадяни, які були мобілізовані до польської армії. Для них війна почалася у вересні 1939 року, а далі вони потрапили в полон, опинилися у сталінських Гулагах, а потім, як громадяни Польщі, опинилися на Заході в армії генерала Андерса. Ці так звані «андерсовці» воювали на західних фронтах Другої світової війни, в Італії біля Монте-Кассіно, біля Болоньї, у Франції, Голландії, білоруські льотчики брали участь в битві за Англію», – говорить білоруський історик.
Але в Білорусі, про них воліють не згадувати – надто відрізнявся їхній досвід Другої світової війни від досвіду радянських солдатів. Юрій Грибовський, який перший порушив цю тему в білоруській історіографії, говорить, що було дуже складно повернути ці імена до історії. Багато родин в Білорусі не знали про долю своїх рідних, які потрапили до польської армії, а далі їхній слід загубився. Про один такий випадок історик сам розповів синові загиблого білоруського вояка, який ніколи не бачив свого батька.
«Він шукав свого батька на сході, бо все, що він знав, що батько пішов на війну, опинився в таборі для військовополонених, у Радянському Союзі, а батько воював на заході, тож він шукав його не там, де треба», – розповідає дослідник.
«Сталінська гостинність»
Близько тисячі «андерсовців», що воювали у складі польських збройних сил на Заході і вижили під час війни, повернулися до рідної хати під дією сталінської пропаганди, але доля їхня була трагічною.
За одну ніч із 31 березня на 1 квітня 1951 року органи НКВД провели масову депортацію колишніх вояків та членів їхніх родин
«На Заході діяв Комітет з повернення на батьківщину, який поширював серед них листівки, намовляв повертатися, розписував радянську дійсність у рожевих фарбах. Коли вони почали вертатися, їх змушували писати листи до своїх товаришів, які ще залишилися на Заході, в Англію наприклад. У 1950 році стало зрозуміло, що ті, які хотіли повернутися, повернулися, а ті, що не хотіли, вже не приїдуть. І тоді за одну ніч із 31 березня на 1 квітня 1951 року органи НКВД провели масову депортацію цих колишніх вояків та членів їхніх родин. Родини «андерсовців» були депортовані до Іркутської області, при цьому в них конфіскували власність, включно з їхніми бойовими нагородами», – розповідає білоруський історик.
В радянській історіографії до самого кінця існував вислів «андерсовець», який був синонімом зрадника
Лише в середині 1950-х років ветеранів армії союзників перестали переслідувати, і завдяки амністії Микити Хрущова вони змогли повернутися до Білорусі. Проте і далі їх не вважали ветеранами, на відміну від колишніх солдатів Червоної армії.
«Я на власні очі бачив їхні «війські квитки». Радянський військкомат, який їх видавав, робив запис у цей документ «не брав участь у війні». Але разом з тим, на другій сторінці писалося, що «має бойові поранення», втратив, наприклад, руку чи ногу. В радянській історіографії до самого кінця існував вислів «андерсовець», який був синонімом зрадника», – розповідає Юрій Грибовський.
Як він наголошує, єдиною виною цих людей було те, що вони воювали з нацистськими солдатами не в складі Червоної армії. «Вони занадто багато бачили, забагато знали, могли порівняти, як живуть радянські громадяни і люди, які жили в інших країнах, і радянський уряд не міг їм цього вибачити», – пояснює дослідник.
Ситуація змінилася з набуттям Білоруссю незалежності, цих людей визнали ветеранами, хоча в живих із них тоді залишалося тільки кілька десятків із кількох тисяч. Юрій Грибовський говорить, що ці цифри можуть здаватися не такими і великими, у порівнянні з кількістю білорусів, які воювали у Червоній армії, але «без них образ Другої світової війни був би неповний».
На закінчення білоруський дослідник додає, що під час роботи в архівах йому доводилося багато зустрічатися з документами, які свідчили про присутність українців в армії Андерса, проте поки що його українські колеги проявляють мало інтересу до цієї сторінки Другої світової війни.
