Дев’яносто років тому, в липні 1929 року, почалися масові арешти у справі «Спілки визволення України». Невдовзі у Харкові, тодішній столиці УСРР, радянська влада організувала один з наймасштабніших процесів, де на лаві підсудних опинилися визначні представники української інтелігенції.
Про справу «Спілки визволення України» Радіо Свобода поговорило з істориком Оксаною Юрковою.
– Що стало причиною для масових арештів, які потім закінчилися процесом над Спілкою визволення України?
– Треба говорити про наступ радянської влади на всіх фронтах. У 1928 році згортається Нова економічна політика – НЕП. Радянська влада стала вже достатньо сильною, щоб ставати на чолі всіх процесів. І почався наступ, включно з наступом на інтелігенцію, причому, не тільки в Україні.
– Якщо не помиляюся, то спочатку була «ліквідація куркульства як класу». Але в процесі «Спілки визволення України» більше задіяна інтелігенція, а не куркулі.
– Так. Воно було все надзвичайно пов’язано. У 1928–1929 роках відбувалися масові виступи селян, які протестували проти усуспільнення їхнього майна. Ці селянські повстання були одним із факторів, що зумовили наступ на інтелігенцію, яка визначала національний рух.
Треба було брати контроль над Українською академією наук – от і почалися ці процеси
Тут також треба знати, що арештовували передусім співробітників Академії наук. Українська академія наук у 1920-і роки дуже сильно опиралася впливу радянської влади. Академіки намагалися все робити по-своєму, наприклад, не одразу обрали комуністів до Академії, хоча це було однією з умов її існування. Треба було брати контроль над Українською академією наук – от і почалися ці процеси.
Крім того, це процеси у релігійному житті України. 1929 рік – це наступ на Українську автокефальну православну церкву, так само початок масових арештів. І воно все було зав’язано в клубок.
У цій справі проходило дуже багато діячів, які у 1917–1920 роках займали різні посади в урядах Української Народної Республіки, брали участь у роботі Центральної Ради, працювали з гетьманом Скоропадським, з Петлюрою. Звичайно, всі ці люди для більшовиків були класовими ворогами.
– Але все ж таки, що стало приводом чи причиною для масових арештів?
– Необхідність контролювати всіх цих діячів та їхня дискредитація. Вони були під дуже пильним наглядом ще від початку 1920-х років. І цей наступ на діячів, яких вважали ворожими пролетаріату, набрав форму масових арештів. Врешті, це призвело до справи Спілки визволення України.
Треба згадати, що перед цим були арешти у справі «Союзу України і Кубані». Це ще одна сфальсифікована справа, в якій арештовано дуже багато кубанських українців, які навчалися в українських вишах. Це була підготовка до масштабнішого наступу на українську інтелігенцію.
– Кого першого арештували 90 років тому?
– Миколу Павлушкова – студента Київського інституту народної освіти й племінника академіка Сергія Єфремова. Але це сталося не у липні, а в травні 1929 року. Разом з ним арештували кілька молодих людей. Чекісти застосовували до них специфічні різноманітні засоби впливу, і десь на початку липня вони почали давати ті свідчення, які від них хотіли отримати. Після цього почалися арешти вже старшого покоління.
У липні 1929-го арештували Володимира Чехівського і Сергія Єфремова. Це діячі відомі ще з часів Центральної Ради. Заарештували Володимира Дурдуківського – директора школи імені Шевченка, теж активного діяча українського національного руху.
– Скільки загалом було заарештованих?
– Тоді арештовували партіями. Арештували – і починали з цими людьми працювати. Єфремов, до речі, потрібні свідчення дав не одразу, а лише у вересні, коли, швидше за все, йому почали погрожувати арештувати його кохану жінку Онисю Дурдуківську. Розуміючи, що вона не витримає в’язниці, Єфремов почав давати свідчення, потрібні слідчим.
Нова хвиля арештів була восени 1929 року. Письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську арештували у січні 1930 року, а сам процес почався 9 березня 1930 року. Ба більше, у справі СВУ арешти продовжувалися й після того, як вже були вироки над основними діячами.
Навіть у 1931–1932 роках у цій справі проходили арешти, називають страшну цифру – близько 30 тисяч осіб, які так чи інакше проходили по справі СВУ
На суді в Харкові було 45 обвинувачених, але в 1929–1930 роках арештували понад 700 осіб. Дослідники кажуть, що навіть у 1931–1932 роках у цій справі проходили арешти, називають страшну цифру – близько 30 тисяч осіб, які так чи інакше проходили по справі СВУ.
Арешти відбувалися не лише в Києві, де була Всеукраїнська академія наук, не лише у Харкові, тодішній столиці, але і в інших містах.
– І що їм інкримінували? У чому обвинувачували?
Для радянської влади незалежна Україна, звісно, була ворожою
– У створенні антирадянської терористичної організації, яка ставила собі на мету створення незалежної самостійної України. З сучасної точки зору, це звинувачення звучить абсолютно дико. Людей обвинувачували у тому, що вони бажали створити незалежну Україну. Для радянської влади незалежна Україна, звісно, була ворожою.
– Ви кажете, що більшість арештів – у Києві, а чому процес був у Харкові?
Сталін визначав основні напрямки (процесу), зокрема, що треба «зробити» особливу медичну секцію
– Харків тоді був столицею. Хотіли показати й розказати, як ці «кляті українські буржуазні націоналісти» хочуть «терористичними» методами впливати на події. Ба більше, цей процес контролювався не тільки українським більшовицьким керівництвом. Про нього безпосередньо доповідали Сталіну, і той визначав основні напрямки, зокрема, що треба «зробити» особливу медичну секцію. Через це почали арештовувати лікарів і продовжували – навіть після завершення процесу у Харкові.
А в Харкові влада зробила театральний жест. Судовий процес проходив не в якомусь там суді, а в оперному театрі. Звідси пішов відомий вираз: «Опера СВУ – музика ГПУ».
– Головне політичне управління – так тоді називалися чекісти.
– Видавали квитки на це дійство. Інколи робітників змушували приходити й слухати всі ці обвинувачення, допити, виступи свідків.
Збереглися цікаві спогади кількох діячів, як вони отримували перепустки до оперного театру, як себе поводили заарештовані. А серед них справді був цвіт української інтелігенції: два академіки, колишні члени урядів УНР.
– Які вироки отримали ці люди?
Роки репресій пережило дуже мало людей. Єфремов загинув у 1939 році, причому місце та обставини його смерті досі не з’ясовані
– Кілька смертних вироків, кілька по 8-10 років ув’язнення. Але після того відбувся перегляд цих вироків, і ніхто не був розстріляний. Дехто, та ж Старицька-Черняхівська, через кілька місяців ув'язнення були звільнені, перебували під наглядом. Але, фактично, роки репресій пережило дуже мало людей. Із тих, хто були заслані, багато потрапили на Соловки. Декого звільнили, але у 1937 році їх все одно репресували. Дехто так і не вийшов з ув’язнення. Єфремов загинув у 1939 році, причому місце та обставини його смерті досі не з’ясовані.
– Ви згадали таку організацію, як «Союзу України і Кубані» й сказали, що чекісти її вигадали. А «Спілка визволення України» – була чи не була? Що з цього приводу кажуть історики?
Заарештовані дізнавалися про існування «Спілки визволення України» від слідчих, і це було масово
– Судячи з документів, які я бачила, це була вигадана організація. Ба більше, якщо читати протоколи допитів, стає зрозуміло, що заарештовані дізнавалися про існування «Спілки визволення України» від слідчих, і це було масово.
Водночас, дехто з дослідників вважає, що така організація справді існувала, посилаються на різні свідчення, але не на безпосередніх учасників. Зокрема, кажуть, про існування молодшої структури – Союзу української молоді, на чолі якої чекісти поставили Павлушкова. Про це казала його сестра Ніна Павлушкова, але вже значно пізніше.
– Якою була доля Миколи Павлушкова, з якого все почалося?
– Він був розстріляний у Сандармосі у 1937 році, хоча він багато кого виказав, зокрема, свого дядька – академіка Єфремова. Він вказав місце, де той зберігав свій щоденник, дуже щирий, який Єфремов писав для себе. Його ставлення до радянської влади справді було негативним, але ніякої організаційної діяльності він не провадив. Скоріше це можна назвати інтелектуальним спротивом.
– Терористичних актів проти радянських керівників не планував.
– Абсолютно. Взагалі, треба зважати на те, чим ці люди займалися і на їхній вік. Більшість з них були далеко не молодими.
– У цей час в радянській Україні тривала політика українізації. Основними рушієм цієї політики, з дозволу Комуністичної партії, була українська інтелігенція. І тут комуністи одночасно починають бити по цій інтелігенції. Як такі багатоходовки складалися у голові радянського керівництва?
– Тут треба говорити про українізацію як про політику радянської влади. Передусім ця політика була спрямована на партійно-державний апарат, який потрібно було українізувати. Українська інтелігенція скористалася цією можливістю й почала розвивати культурну українізацію. Але наприкінці 1920-х значна частина партійно-державного апарату була українізована. А націоналістичні, як казали чекісти, погляди української інтелігенції ставали на заваді радянській владі.
До речі, подібні процеси стосувалися не тільки української інтелігенції. Наступ на інтелігенцію у той же час відбувався і в Росії. Згадаймо знамениту «Академічну справу» в Ленінграді, де до 1934 року знаходилася Російська академія наук. За цією справою арештували і засудили чимало російських вчених. Подібні процеси відбувалися і в Білорусі. Там, хоч і не настільки розкручений, як «Спілка визволення України», був процес «Союз визволення Білорусі». Постраждали працівники Білоруської академії наук, дехто під час слідства вчинив самогубство, наприклад, академік Ігнатовський, який був академіком і Української академії наук. У 1932–1933 роках відбувся процес над «Спілкою визволення фінських народностей»…
– Таке враження, що національні процеси кроїли по одному лекалу.
– Абсолютно! І не лише національні процеси. Через пів року після процесу над «Спілкою визволення України» у Москві відбувся процес над «Промпартією» – так само в театрі.
– А за якою ознакою судили «Промпартію», хто став мішенню?
– Технічна інтелігенція. Це все було пов’язано, але на процесі СВУ все це відпрацьовувалося. Відповідно до постанов політбюро відбувалися пропагандистські вкиди: газети друкували інформацію про арешти, нагнітали істерію стосовно антирадянської діяльності арештованого академіка Єфремова. Все це відбувалося вже з осені 1929 року. Після втручання Сталіна статті почали з’являтися не тільки в українській, але й у центральній пресі. З другої половини лютого 1930 року в пресі почали друкувати витяги з обвинувального вироку. Тобто, людей готували до того, що вони побачать. Коли почався процес, газети були вщерть заповнені матеріалами про його хід.
Центральна газета «Вісті ВУЦВК» друкувала не тільки описи допитів, але й фотографії обвинувачених, захисту, прокурорів, суддів. А в суді брали участь не тільки судді Верховного суду УСРР, а й так звані громадські обвинувачі, серед яких два академіки, до речі, потім також репресовані. Серед 13 захисників дехто підтримував обвинувачених, доводив, що вони не винні; дехто йшов на поводу у слідства й робив наголос на розкаянні своїх підзахисних. Це справді було зрежисоване дійство.
Для 45 осіб, яких тоді судили в оперному театрі, створили спеціальні умови ув’язнення. Їх перевели в умебльовані чисті кімнати з квітами і повноцінним харчуванням.
Для 45 осіб, яких тоді судили в оперному театрі, створили спеціальні умови ув’язнення. З брудних та переповнених камер їх перевели в умебльовані чисті кімнати з квітами і повноцінним харчуванням. Під час суду їм приносили чай із тістечками. Відбувається суд: людей звинувачують – і годують тістечками!..
– Чому радянська влада надавала таке велике значення цьому процесу? І чому вона поводилася доволі м’яко? Через кілька років пачками всіх стріляли і без усіляких тістечок. А тут – ціла вистава.
– Не так м’яко вона й поводилася. Це був показовий процес. Те, що ув’язнених перевдягали у чистий одяг, годували, створювали їм умови – це було надзвичайно цинічно, зважаючи на те, які вони отримали вироки. Все це було дуже показово, й чекісти, які були на цьому процесі, весь час підходили і давали поради, як і кому себе вести.
– Що і кому радянська влада хотіла показати цією режисурою?
– Відбувалося залякування інтелігенції, щоб ніхто не смів навіть мріяти про незалежну Україну, не кажучи вже про якусь боротьбу. Влада хотіла показати, що має повний контроль…
– І навіть готова діяти на випередження.
– Абсолютно! І тому жодних кроків убік не можна робити.
