(Друкуємо мовою оригіналу)
«Розстрільний календар», так автори назвали свій інтернет-проект про жертви політичних репресій в Україні. З початку 2016 року він відновив роботу. Щодня на сторінці проекту в соціальній мережі Facebook з'являється стаття про арешти, розстріли та заслання українських інтелігентів, і не тільки скоєних радянською владою. Чільне місце в історії репресій радянського режиму посідає Донбас.
Як радянська влада домагалася від України лояльності? Яку роль у репресіях відігравав Донбас? І як замовчування фактів репресій у регіоні вплинуло на його новітню історію? Про це в студії радіопрограми «Донбасс.Реалії» розповіла одна з авторів проекту, поетеса Олена Герасим'юк.
– Це інтернет-проект. Щодня ми у мережі Facebook виставляємо якісь статті, які стосуються дати. Це інформація про репресії не тільки серед простих людей чи митців, а й тих, хто, власне, репресував.
Система час від часу пожирала сама себе. Відповідно, статті про цих людей теж з'являються. Ми маємо на меті не тільки показати систему, яка могла запнутися об одну людину, але й синхронізувати дві епохи. Епоху двадцятого сторіччя, яка славилася своїми кривавими репресіями, і сучасні дні. Ми маємо на меті, щоб люди, які читають статті й дивляться з такої тривожної точки зору на всі ці події, робили певні висновки. І на арешти, репресії, цензуру реагували не так, як це робили люди 100 років тому.
– Чому Ви, поетеса, не історик, вирішили цим займатися? І яким чином Ви збираєте інформацію?
– Ідею цього проекту ми придумали вдвох із Денисом Поліщуком, який був арештований у справі Бузини. Коли він вийшов з в'язниці, ми багато говорили про ситуацію, яка склалася з ним і з країною загалом. І ми вирішили розпочати низку проектів, один з яких, початковий етап – «розстрільний календар». На щастя, у нас є багато друзів, які мають фахову історичну освіту. Зокрема, цього проекту не було б без історика Тетяни Швидченко, яка дуже багато часу приділяє вичитці наших статей.
Ми обираємо те, що важливе, аби провести паралелі, між тим, що відбувалося тоді та сьогодніОлена Герасим'юк
Цього б не було без статей Олександри Очман, Олени Кухар. Без праці Олени Степаненко. Без допомоги дослідника Романа Коваля та інших людей, які нам, справді, допомагають.
– Під час роботи над цим проектом (він і минулого року існував, просто від початку цього року він відновив свою роботу) з'являються щодня статті?
– Ми його почали в кінці минулого року. Спочатку прописали мету проекту. Щоб люди розуміли, що вони будуть бачити упродовж наступного року, на що вони підписуються. Ми трохи дали інформацію про себе, щоб не виникало ніяких запитань. А вони, власне, мали виникати. І вже від 1 січня ми почали стабільно говорити про репресії і так далі. Не тільки про репресії 20 сторіччя. Так сталося, що саме 1 числа загинув хлопець у Лук'янівській в'язниці. І це була наша перша польова робота, ми зібрали всю інформацію, яка була доступна і звели в одну статтю.
– Це своєрідний правозахисний ресурс, як російська «Медіазона»?
– Ну, нам ще далеко до рівня такого, як «Медіазона», але ми маємо бажання до рівня якогось, за певний час дотягтись.
– Ви якийсь час уже працюєте над цим проектом. Вас, як людину, що найбільше вразило? Можливо, якісь загальні враження, можливо, якісь конкретні історії, які Вас не залишили байдужою?
– Власне, все, що ми пишемо, нас торкається. Інформації, як виявилося, дуже багато. Хоча спочатку ми думали, що ми не знайдемо достатньої кількості статей, скажімо, на 3 квітня. Ми обираємо те, що важливе, аби провести паралелі, між тим, що відбувалося тоді і сьогодні.
– Наприклад?
– Наприклад, я підготувала на сьогодні матеріал з приводу репресій Донбасу, мені впала в око Шахтинська справа, яка відбулася 1928 року. І це були такі початки кремлівського наступу на Донбасі. Тоді, у травні 1928 року, арештували більше ста науковців, інженерів, які мали стосунок до шахт, очолювали шахти, працювали у вугільній галузі. Відповідно, було арештовано 100 «шкідників», як їх називали. Це були переважно люди, які працювали ще у дореволюційний час, і це значилося у їхніх справах.Ця, зокрема, дивна тим, що процес був абсолютно відкритим, показовим. Над нею працювали приблизно 120 журналістів, які час від часу висвітлювали цей процес.Також дивно, що на цю справу видавали квитки, роздруковували їх. І на цю справу, як на виставу в театрі, мали змогу подивитися. Так само і «справа СВУ» (Спілки визволення України – ред.), яка відбувалася у театрі. Можна провести паралелі з сучасними судовими справами, які мають театральну структуру і театральні методи. Ми можемо бачити такі схеми не тільки у тому, що нам транслюється з Росії, але і в Україні. Радянські методи і спроби сформувати свої каральні органи живі дотепер.
– Це дуже актуальний приклад. Адже сьогодні оприлюднили вирок Надії Савченко.
– Власне, і Шахтинська справа, і справа Спілки визволення України – це одна репресивна річ.
Детальніше у аудіозаписі ефіру:
(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу)
