П’ять років тому, коли відбулась анексія Росією Криму, а на Донбасі розгортались гарячі бої українців проти проросійських бойовиків, народилась унікальна спільнота – українські волонтери. Згідно з опитуваннями, які проводили в Україні на замовлення ООН, абсолютна більшість українців назвали волонтерський рух «обов’язковою складовою громадянського суспільства». Одним з тих, хто як волонтер допомагав оборонцям України і родинам переселенців, був політолог, учасник Революції гідності Олександр Кореньков. Нині він очолює громадську організацію «Міжнародний центр дослідження проблем безпеки». У розмові з Радіо Свобода Кореньков розповідає про те, як Майдан і російсько-українська війна змінили його життя:
– Я родом з Луганщини, отримав вищу освіту за фахом «Політологія» в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля, у Луганську. 2010 року там отримав диплом магістра з відзнакою. Цей університет потім пройде важкий шлях: він став «переселенцем», виїхавши з окупованого Луганська до звільненого у липні 2014 року Сєвєродонецька. В 2016 році я став аспірантом у цьому ж Східноукраїнському університеті.
До речі, у гуртожитку, в якому я прожив п’ять років, проросійські бойовики облаштували собі казарми, а у підвалах – тюрму та одну з найжахливіших камер для тортур, через яку пройдуть мої знайомі…
– А що запам’яталось з часу Революції гідності?
– Я був на Майдані з перших днів, там познайомився з Сергієм Кемським, який загинув 20 лютого від куль снайпера і став одним з Героїв Небесної сотні.
У нас намет стояв біля будівлі Київської міської держадміністрації, там наприкінці грудня 2013 року ми і познайомилися з Кемським. Він був спокійною, зваженою і скромною людиною, – я вже після Майдану, після Сергієвої загибелі дізнався, що він був науковцем.
На Майдані зібрались люди з різним життєвим досвідом і різними політичними позиціями, там постійно точились різні дискусії
Взагалі на Майдані зібрались люди з різним життєвим досвідом і різними політичними та ідеологічними позиціями. Там постійно точились різні дискусії, які можна було чути і з наметів, і з барикад. Ми з Кемським часто разом потрапляли на чергування на барикаду на вулиці Прорізній.
– Коли бачили Кемського востаннє?
– 19 лютого. Це була цікава історія: я приїхав на Майдан (я не ночував у наметі, лише приходив на чергування, а жив у Києві), коли вже почалися серйозні протистояння між майданівцями і спецпризначенцями. У Кемського був ніс подряпаний – поруч з ним вибухнула граната, осколком зачепила. «Пощастило», – вирішили ми з хлопцями. А коли я наступного дня приїхав на Майдан, мені повідомили, що Кемський загинув.
Приємно, що з ініціативи родин загиблих Героїв та громадськості започатковано науковий конкурс для молоді імені Сергія Кемського, і я увійшов до складу журі.
– Як сприйняли російську агресію проти України?
– У мене в окупованому Краснодоні залишилась квартира. Моя родині була змушена виїхати звідти і перебратись до Києва влітку 2014 року. Але до останнього не вірилось, що війна розгорнеться і що будуть тисячі вбитих та поранених і військових, і цивільних людей. Я би так сказав: до війни ніхто у країні не був готовий.
До останнього не вірив, що війна розгорнеться і будуть тисячі вбитих та поранених
Але війна почалась, чимало моїх друзів і земляків поїхали на фронт, боронити Україну і відвойовувати у проросійських найманців рідні домівки. Серед моїх друзів є ті, хто загинув, дехто просто за кількасот метрів від рідного міста.
– Коли ви стали волонтером? Кому допомагали?
Коли почалася війна, ми з друзями почали збирати речі та гроші – допомагали спочатку переселенцям, а потім і нашим товаришам і колегам, які пішли на фронт. Допомагали речами та продуктами пораненим у київському госпіталі. Але це було не так масштабно, тому що ми самі купували продукти та відносили тим, про кого дізнавалися, що потрібна допомога. Ось в принципі і все, що можна сказати про нашу волонтерську роботу. Нічого масштабного, допомагали своїми силами тим, кого знали.
