Наталія Кондрашова
У серпні 1968 року на Красну площу в Москві вийшли кілька людей, протестуючи проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини. Їх було семеро – Костянтин Бабицький, Наталія Горбаневська, Лариса Богораз, Вадим Делоне, Володимир Дремлюга, Павло Литвинов і Віктор Файнберг. Вони розгорнули плакати біля Лобного місця з написами «За нашу і вашу свободу», «Ганьба окупантам!», «Руки геть від ЧССР». Акція тривала близько п'яти хвилин, поки демонстрантів не затримали.
Їх засудили до різних видів покарання. Файнберга відправили на примусове лікування. Горбаневській поставили діагноз «уповільнена шизофренія», проте через рік вона домоглася висновку головного психіатра Москви, що не хворіє на шизофренію і не потребує лікування в спецзакладі. Інші учасники акції отримали різні терміни позбавлення волі та заслання.
Учасники «демонстрації сімох» на Красній площі в 1968 році
Перехожі на вулицях Москви так відповіли на запитання Радіо Свобода про те, що вони знають про ту демонстрацію:
П'ятеро із «сімох сміливих», як тепер називають учасників тієї серпневої акції в Чехії, емігрували із СРСР на початку 1970-х. Наталія Горбаневська, Віктор Файнберг і Вадим Делоне жили у Франції, а Павло Литвинов і Володимир Дремлюга – в США. Лариса Богораз і Костянтин Бабицький залишилися в Радянському Союзі. Вони не могли працювати за фахом. Богораз брала участь у випуску самвидавних збірок «Пам'ять», а в 1989 році стала головою Московської Гельсінської групи. Бабицький заробляв на життя теслярством і перекладами.
До цього часу в живих з «сімох сміливих» залишилися тільки Павло Литвинов і Віктор Файнберг. У червні цього року їх нагородили премією міністра закордонних справ Чехії Gratias Agit – за поширення доброго імені Чехії за кордоном. (Павло Литвинов тоді приїхав до Праги і дав інтерв'ю Російській службі Радіо Свобода).
Журналістка Російської редакції Радіо Свобода зустрілася з трьома нащадками «сімох сміливих», щоб дізнатися, як вони живуть, як вплинули ті події на долі їхніх родин і що вони думають про сучасну Росію.
Іван Бабицький народився в 1979 році в Москві. У 2003 році закінчив класичне відділення факультету філології Московського державного університету, потім навчався в Сорбонні, де вивчав літературну теорію французького Ренесансу. Наукову діяльність Іван продовжив у Флорентійському університеті (Італія), де вступив до аспірантури.
Зараз він працює координатором проектів у «Діссернеті» і разом з колегами проводить експертизи наукових робіт співробітників вишів, політиків і чиновників. Саме Бабицький з колегами перевіряв дисертацію міністра культури Росії Володимира Мединського.
Іван розповідає, що трохи знає про участь свого діда у «демонстрації сімох» – до кінця життя у Костянтина Бабицького розвинулася хвороба Альцгеймера, що вражає пам'ять, і він уже не міг розповідати про минуле. Спогадів про самого діда залишилося теж небагато. «Єдине – добре пам'ятаю свою першу поїздку в Париж в 1991 році. Ми туди поїхали з бабусею, пізніше приїхав і дід. Він гуляв містом і говорив: не впізнаю Москву. Був уже в якомусь туманному стані».
Із іншими нащадками радянських дисидентів Іван іноді зустрічається. Вони навіть разом були в автозаку після опозиційного мітингу. Вони бувають на заходах в «Меморіалі» або в Сахарівському центрі. «Політичний протест призводить швидше до хорошого, ніж до поганого. Після 2011 року, коли протести застали державу зненацька, їй довелося «втратити обличчя» і піти на послаблення під тиском громадськості. Тому пізніше влада вирішила закручувати гайки, незалежно від того, як люди поводяться. Не можна сказати «сидіть тихо, тоді все буде добре», це не працює: все одно будуть контролювати і забороняти. Протест в гіршому випадку ні на що не вплине. Але в кращому випадку він може змусити владу діяти обачніше і обережніше», – пояснює Іван Бабицький.
Нюсі Красовицькій 26 років. Вона народилася в Краснодарі, але більшість дитинства провела в Москві. Зараз дівчина навчається на мистецтвознавця в Московському художньому інституті імені Сурікова і працює піар-менеджером в дитячому видавництві «Рожевий жираф». Красовицька була асистентом художника по костюмах у документально-ігровому фільмі «Романови», а також брала участь в проекті «Метро», документальному фільмі про Михайла Лермонтова і декількох серіалах.
Із бабусею Наталією Горбаневською вона спілкувалася постійно, разом ходили в книгарні та музеї. У підлітковому віці Нюся разом з бабусею виходила з пікетами на Пушкінську площу, висловлюючись, наприклад, проти посилення впливу церкви в школах або проти закриття телеканалу «2х2». Зараз вона теж ходить на мітинги, але рідше.
Олександр Даніель народився в Москві в 1951 році в сім'ї поета і дисидента Юлія Даніеля та правозахисниці Лариси Богораз. Він отримав технічну освіту і тривалий час працював програмістом. У 1970-і роки був співробітником самвидавного бюлетеня «Хроніка поточних подій», який видавала Наталія Горбаневська. Із 1976-го по 1980-й разом з друзями видавав історичний бюлетень «Пам'ять».
Уже 30 років Даніель працює у правозахисному центрі «Меморіал», де вивчає дисидентський рух, досліджує історію Великого терору і з'ясовує, як представлена ця тема в російських музеях і за кордоном. У вільний час він читає лекції і виступає на заходах «Меморіалу». На освітньому порталі «Арзамас» опублікований його курс «Людина проти СРСР». Подальшими планами ділиться впевнено: «Потрібно видати рукопис Арсенія Рогінського про статистику Великого терору, оцифрувати деякі матеріали, яких немає в електронному вигляді».
25 серпня 1968 року Олександр пам'ятає добре, йому було 17 років, і він тоді повернувся в Москву з країн Балтії. Там він намагався вступити до університету в Тарту, куди його так і не зарахували. «Прийшов додому, а там нікого немає. Я не знав про плани матері вийти на демонстрацію. Пізніше занепокоївся. Подзвонив знайомій, вона мені повідомила про акцію. Ми вирушили з нею в будинок Петра Якіра, де завжди можна було дізнатися останні новини. Там нам повідомили про затримання матері. Я не відразу, але поїхав додому, де вже відбувався обшук. Так ми з нею і побачилися. Згодом вона жодного разу не пошкодувала, що вийшла на Красну площу», – згадує Даніель.
Оригінал – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
