Коли війська країн Варшавського договору увійшли на територію Чехословаччини у серпні 1968 року та взяли під контроль місцеві засоби масової інформації, чехословацькі слухачі звернулися до «закордонних голосів», щоб дізнатися про події в себе на батьківщині. За словами Вацлава Гавела, тоді дисидента, а пізніше президента країни, мовлення Чехословацької редакції Радіо Вільна Європа було не лише джерелом інформації, але і знаком солідарності, що давало відчуття надії, відчуття підтримки.
Через шість днів після початку окупації, 27 серпня 1968 року, коли радянські танки їздили містами Чехословаччини, а діяльність місцевих вільних ЗМІ було придушено, чехословацькі слухачі знайшли підтримку і надію в словах своїх краян із-за кордону.
«Чехословаччина вижила протягом цих шістьох днів – зі шрамами і глибокими ранами, але вижила… Протягом цих складних днів Чехословаччина продемонструвала рішучість та надію, мужність та волю», – з цими словами журналісти радіостанції, що містилася лише за кілька сотень кілометрів від Праги, звернулися до своїх земляків. Так розпочалася нова ера в роботі Чехословацької редакції Радіо Вільна Європа. Мовлення в цей час було цілодобовим, і робота редакції тривала до повалення комуністичного режиму у листопаді 1989 року.
Початки Чехословацької редакції Радіо Вільна Європа
Перші слова чеською та словацькою мовами пролунали з Мюнхена у 1950 році. Радіо Вільна Європа стало громадським радіо для тих, чиє громадське радіо всередині країни захопили комуністи в результаті перевороту в країні у лютому 1948 року. Чеські і словацькі журналісти, що не могли вільно працювати у себе на батьківщині, змогли далі збирати і передавати місцеві новини, аналізувати ситуацію в своїй державі, подавати огляди міжнародної преси і робити це вільно від комуністичної цензури та пропаганди, бо перебували вони у Західній Німеччині, поблизу кордону з Чехословаччиною, та працювали в американській медіа-установі.
Окупація
Вторгнення в Чехословаччину у серпні 1968 року поклало край «Празькій весні», процесам демократизації та відкритості, що відбувалися у Чехословаччині в той час. Тодішнє керівництво країни на чолі з реформатором Александром Дубчеком скасувало цензуру та обмеження для свободи слова. Нові віяння тривали недовго – вже через вісім місяців їх придушили танками. Свої вільні ЗМІ пражани захищали як могли: біля буднику Чеського радіо в центрі Праги відбувалися справжні бої – 17 осіб загинули, захищаючи своє право на вільну інформацію.
У відповідь на ці події закордонні журналісти подвоїли свої зусилля – мовлення Чехословацької служби Радіо Вільна Європа стало цілодобовим, передачі повторювалися, щоб було більше шансів у слухачів почути сигнал через радянські «глушилки», які також збільшили свої потужності.
Один із тогочасних слухачів Радіо Вільна Європа Петер Чоллак згадує, що для того, щоб впіймати сигнал, потрібна була вигадка та інженерні навички. Дехто виїжджав на дачу, де сигнал не так сильно глушився, інші чекали, коли «виб’є» електрику, бо тоді «глушилки» переставали працювати також.
«Я перелаштувався на РВЄ відразу після того, як стало неможливо слухати мої улюблені передачі на Чеському радіо», – каже він.
Тогочасні слухачі згадують, що тон передач був заспокійливий. Журналісти закликали своїх слухачів зберігати спокій. Досвід угорського повстання 1956 року дався взнаки – воно було жорстоко придушено, жодної допомоги Захід тоді угорцям не надав, хоч передачі Угорської редакції РВЄ в декого створили таку ілюзію. Критики тоді звинувачували журналістів, що їхні програми могли сприйматися як підтримка збройного опору.
«РВЄ бачило своє завдання у тому, щоб інформувати своїх слухачів, але не створювати враження, що вони підтримують активний спротив, що могло б призвести до насильства і жертв», – говорить Росс Джонсон, колишній директор РВЄ, який у той час працював на Радіо як помічник тодішнього директора Ральфа Волтера.
Чеський дослідник Прокоп Томек також каже, що передачі РВЄ тоді закликали до спокою. Чеський історик з Інституту військової історії каже, що закордонна політика США підтримували мирний розвиток «Празької весни». «Вони не підтримували збройний спротив окупації. Журналісти сконцентрувалися на тому, щоб інформувати, а не коментувати. Емоції були відкладені», – підтверджує чеський історик.
«Нормалізація»
Після окупації настав період, який евфемістично увійшов до підручників історії під назвою «нормалізація» – спроби реформ були припинені, реформаторів швидко усунули з усіх впливових позицій. Десятки тисяч чехів та словаків емігрували з країни, втративши надії на вільний розвиток своєї країни. Серед них були і популярні журналісти. Деякі з них згодом опинилися в Мюнхені, у штаб-квартирі РВЄ.
«Я почувалася як людина, що втікає з корабля, що йде на дно», – згадує Ліда Ракушанова, яка прийшла працювати на РВЄ у 1975 році. В Мюнхені вона працювала над сюжетами, що розповідали про життя на Заході, про речі, які були недоступними для її співвітчизників. Для тих, чий час заморозився на відмітці 1968 року, дивиною були чоловіки, що йшли у декретну відпустку, волонтери, що працювали за кордоном, відмова молодих людей іти до армії, всі ті соціальні зміни, яких зазнавало західне суспільство у своєму щоденному житті.
Цікаво, що чехословацьке законодавство не забороняло слухати закордонні «голоси», а от обговорення почутого вже каралося. Навіть сам факт «слухання голосів» свідчив про неблагонадійність – людина могла втратити роботу, не вступити до університету, їй би відмовили у підвищенні, кар’єрному рості.
Та інформацію було важко зупинити – письменники, артисти, музиканти – люди, чия творчість без свободи була б неможлива, – ставали і героями передач РВЄ і поширювачами інформації. Зрештою, завдяки їхнім зусиллям, зусиллям слухачів та творців «самвидаву» цей режим упав, і до влади прийшло покоління людей, що змогло почуватися вільним навіть в умовах комуністичної неволі.
Слова дисидента, а пізніше президента Вацлава Гавела про те, що «правда і любов переможе брехню та ненависть», справдилися лише через 20 років після подій 1968 року. Але впродовж всього цього часу чехи і словаки знали, де шукати слова надії та солідарності, і те, що для цього треба було налаштуватися на «вільну хвилю».
