«Українці втримають свої території» – Григоров про Донбас і культурну експансію

Прага – Гостем 24-го міжнародного книжкового ярмарку у Празі був український поет родом з Донецька Микита Григоров. На ярмарку Микита Григоров презентував антологію українських письменників Донбасу «Порода», яку уклав разом з Веніаміном Білявським. У книжці зібрані твори як відомих поетів і письменників, таких як Емма Андієвська, Василь Стус чи Сергій Жадан, так молодих авторів.

У розмові з Радіо Свобода Микита Григоров розповів про роботу над антологією, але також про війну на Донбасі, про події, які, на його думку, змінюють життя всієї України, говорив також про своє бачення досягнення миру на Сході України.

Ідея укласти і видати антологію письменників Донбасу народилась у Києві після виїзду з Донбасу у видавця і поета Веніаміна Білявського. «Треба зібрати людей культури Донбасу, тих, які виїхали, які своїм виїздом продемонстрували свою позицію, своє українське самоусвідомлення, і зробити з цього книжку їх творів», – згадує Микита Григоров.

Сам автор називає її «книжка – факт», тому що «війна закінчиться і потім уже не буде нашим нащадкам чітко видно, що там відбувалось. Але книжка, яка вийшла у роки війни, вона буде свідченням про те, що культура Донбасу повстала проти того, що там коїться, і метафізично вона повернулась до України, тобто вона знову приєднала Донбас до України, що вона показала, що це є спільне ціле. Показала, що культура може свідчити про самоусвідомлення, про національну ідею».

– Ви назвали антологію письменників Донбасу «Порода». Що об’єднує письменників Донбасу, якщо Ви виділили їх твори, їхню творчість в окрему групу?

– Назва «Порода» полісемантична, можливо навіть антиномічна, тому що порода, з одного боку, це вугільний видобуток, коли вугілля видобувають, є такий шлак, який не є вугіллям, який треба викидати. Оце і є порода, в донецькому краї це так називається. А з іншого боку порода – це така риса, яка витоншує людину, тобто робить її такою шляхетною, такою благородною. Якщо поєднати ці два значення, то ми побачимо ставлення взагалі до Донбасу, до цього регіону, до людей, які його населяють. Тобто, з одного боку – це шлак, люди, які нікому не потрібні, всі до них якось зневажливо ставилися.

З іншого боку – це люди, принаймні ті, що під цією обкладинкою, які пройшли якийсь такий шлях, до речі, ще без катарсису, але пройшли шлях, який дозволяє їм претендувати на шляхетність, претендувати на породистість у цьому шляхетному значенні. Єдине, що об’єднує авторів, тих, під цією обкладинкою, тому що всі вони дуже різні й такої літературної концепції не існує, це автори – переселенці, які декларують себе українськими письменниками.

–Твори ваших земляків - авторів з Донбасу – Емми Андієвської, Василя Стуса, Сергія Жадана, Олени Стяжкіної і нинішнє молоде покоління донбаських письменників, чи бачите Ви між ними зв’язок, продовження літературної традиції?

– Я бачу продовження загально української традиції, тому що немає окремої традиції літератури Донбасу, немає Донбаської школи. Є школа загально українська і література Донбасу, незважаючи на те, якою мовою вона написана, тому що книжка двомовна, тут є тексти українською мовою і російською мовою, контекстуально всі тексти знаходяться в руслі української літературної традиції. Тобто поетичність, химерність, фантасмагоричність, лагідність, увага до природи, увага до таких трошки сентиментальних почуттів. Тобто це все є і в письменників Донбасу.

– А чи продовжує цю традицію молоде покоління авторів?

– Так, воно це продовжує у більшості своїй, звичайно не можна сказати це про всіх. Але це закономірний процес розвитку літератури. Якщо література справжня, вона виростає з літератури попередньої, це як таке дерево, яке росте-росте і гілки його все більше охоплюють небо.

– Ви вже торкнулись цієї теми, маю на увазі Донбас, який увійшов до свідомості не лише українців, але в цілому громадян колишнього СРСР, як міфологема індустрії, шахт і майже більше нічого. Як розбити цей радянський міф, як довести, що Донбас – Донеччина, Луганщина – це люди, які живуть не тільки індустрією, що це також література, традиції, мова?

– Я думаю, що один з таких найважливіших молотків, яким можна пробити цю стіну такої готової мислевої конструкції – це якраз така книжка, культурні проекти, лекції, які будуть розповідати про інший Донбас. Тому що, наприклад, дуже мало людей, навіть які заглиблені в українську культуру, асоціюють, наприклад, Василя Стуса чи Емму Андієвську з Донбасом. Насправді досить значна частина їхнього життя і творчості була пов’язана з Донбасом, а в цій книжці п’ятеро Шевченківських лауреатів. Це насправді про щось говорить.

– Ваш земляк відомий мовознавець і дисидент Олекса Тихий свого часу сказав, процитую: «Я для того, щоб Донбас давав не тільки вугілля». Ви погоджуєтесь, що антологія перегукується з цією думкою?

–Звичайно, погоджуюсь. Донбас був до війни дуже значний регіон. В ньому було дуже потужне населення і там було культурне життя. Але на мій погляд проблема довоєнної України, довоєнного Донбасу була в тому, що нікому не було потрібно проводити так звану культурну експансію. Тобто в Донбасі не було державних осередків української культури, якихось форпостів, які б просто розповідали людям, хто вони є. Це добре, що є якісь там інтелектуали, люди з тонкою рефлексією, які можуть якось себе відрефлексувати, щось зрозуміти. Але більшість людей, і не тільки в Донбасі, а взагалі в усьому світі не дуже схильні до рефлексії. Тому у людей не було цього інструменту, не було способу усвідомити себе. Донбас завжди був такою територією terra incognita, яка була поміж двома світами, як Фауст, який зависнув між небом і землею. Було незрозуміло, куди йти і це призвело до катастрофи, звичайно.

– Зараз ви живите в Києві. Як, на Вашу думку, сьогодні сприймають сучасники події на Донбасі, як дивляться на війну на сході України?

– Якщо казати по моє особисте відчуття, то сучасники сприймають індиферентно події на Донбасі.

– Що за цім стоїть: втома, брак інформації, байдужість?

– Я думаю, що дух часу. Розумієте, яка справа: коли війна була у Слов’янську, а в Донецьку ще не було війни, коли ще бої не дійшли до Донецька, в Донецьку теж не було ніякого страху, не було ніякої тривоги з приводу того, що там щось коїться, тобто місто жило своїм нормальним життям. Це є в людській природі, плюс до того, що це є дух часу, тому що в нас зараз online час, тобто у нас зараз ФБ, всі ці технології. Люди не дуже цікавляться реальністю, люди втрачають якість відчуття, які в реальному світі є важливими. Тому вони просто не можуть цього відчути. А з іншого боку це людська природа, тому що людина, поки її це не торкнеться, поки вона не почує, як вибухають снаряди, не побачить, як гинуть люди, вона не може цього зрозуміти. Не можна в людини цього вимагати, щоб вона це зрозуміла.

– А може справа також у недостатній інформованості українського населення про правдиві події на Донбасі?

– Думаю, що інформованість – це дуже складне питання. Наприклад, вчора на книжковому ярмарку виступав український письменник Артем Чех, який привіз свою книжку «Точка нуль», яка присвячена війні на Донбасі. Він сам воював, він журналіст, він казав у виступі, що не міг вирішити для себе, що для нього є важливим, тобто, розповісти правду про фронт, або сказати щось таке, щоб згладило всі кути, тому що як йому казали, якщо ти розповіси правду, то це спрацює на Росію, на російську армію і так далі. І він каже: я обираю правду. Тобто тут повинен кожен вирішувати для себе, тому що це дуже тонка грань. Якщо брати особисто мене, я б звичайно розповів правду. Але я не можу звинувачувати людей, будемо так казати: українське інформаційне поле – воно не без гріха. Я не можу звинувачувати в цьому журналістів, нікого, тому що є ризики. Треба брати на себе дуже велику відповідальність, щоб ці ризики якось приборкати.

– В Україні оголошений план деокупації Донбасу. Як Ви собі це уявляєте, з чого потрібно почати?

– Треба почати з того, що взяти цю територію під свій контроль, це очевидно. А потім, звичайно, якщо б я цим займався, я б звичайно зробив щось на кшталт велетенського економічного буму, тобто я б намагався залучити інвесторів з Америки, з Європи.

– Тобто такий «план Маршалла» для Донбасу?

– Так, так, щоб вони зробили дуже великі фінансові вливання, щоб продемонстрували силу Європи, силу комфортного життя, якого на Донбасі ніколи не було, незважаючи на те, що був такий міф, що Донбас – це багатий регіон. Насправді він багатий тому, що там було багато багатих людей, але населення було дуже бідним і жили дуже бідно завжди, в тому числі й шахтарі. Тому на Донбасі не було такої концепції комфортного життя, це навіть зневажалося. Перше, що б я зробив, це дуже великі фінансові кошти вклав би в Донбас, щоб люди просто подивилися, як може буде жити, тому що нічого іншого не подіє. Знаєте, як казали римляни: спочатку їсти, а потім філософствувати. Думаю, що це золоте правило.

– А в творчому плані що може послужити імпульсом для підтримки Донбасу, для збагачення життя на Донеччині і Луганщині і коли, на Вашу думку, розпочнеться втілення програми деокупації Донбасу?

– Я думаю, що єдине, що справді може допомогти, це чітка позиція української влади, чітка позиція України як держави, міцна позиція, яка не буде брати до уваги якісь дрібні деталі. Тобто якщо ми беремо курс на деокупацію, то ми дотримуємось цього курсу, така політика у стилі Черчіля. Тільки це можу врятувати Донбас і привести до того, що ця політика деокупації зможе спрацювати.

– Ви вірите у перемогу України у війні на Донбасі?

– У перемогу? Знаєте, я думаю, що світ настільки змінився і війна настільки змінилася, що я вірю в те, що українці втримають свої території. Але що буде далі, я не знаю, тому що насправді ці процеси, які відбуваються зараз на Донбасі, і ті процеси, які відбуваються в Росії, тому що якщо буде перемога, то вона можливо за тих умов, що в самій Росії буде якийсь колапс, а це досить ймовірно. Але якщо буде велетенський колапс в гігантській Росії… Тобто це дуже складне питання. Я не знаю, що буде далі. Я не можу гарантувати навіть те, що перемога зброї буде в повному сенсі перемогою духа.

– А чи не краще сідати за круглий стіл і домовлятись? Ви з цим погоджуєтесь?

–Я думаю, що потрібні рішучі дії.

– Що Ви маєте на увазі?

– Потрібно звільнити Донбас, тобто звільнити озброєним шляхом, але боюся, що вже час для цього минув. Зараз я вже не знаю, що робити. Існує така ситуація в шахах, коли кожний наступний хід робить тільки гірше і мені здається, що щось таке зараз відбувається. Я не знаю, як на Ваше запитання відповісти.

– Ви видали книжку «Порода» з вірою у дух і творчість письменників з Донеччини і Луганщини?

– Так. А це залежить, знову ж таки, як казав Черчіль, коли вже пішов на пенсію у віці 80 років, він написав королеві Єлизаветі листа. Він дуже любив свою роботу, дуже не хотів відходити, він написав: «Я тішу себе думкою, що я зробив все, що міг». Я думаю, що якщо ми повинні боротися, то повинні, як кажуть англійці, грати до кінця. Тобто поки є можливість, можливості для боротьби, українці повинні боротися. Але це повинна бути справжня боротьба. Тільки в цьому випадку є шанс на перемогу, тільки у випадку справжньої боротьби, коли ти виходиш і бачиш: ось ти, ось орк, всі інші варіанти не спрацюють. Будемо сподіватись, так воно і станеться.