«У тебе завжди є можливість обирати між батьківщиною і агресором» – Станіслав Федорчук

(Друкуємо мовою оригіналу)

«Порода» – це не тільки частина ландшафту, а й антологія письменників Донбасу, що відкриває читачам книгу степів і териконів. Як реагують на книгу в регіонах і за кордоном – в інтерв'ю Радіо Донбас.Реалії розповів упорядник літературного збірника Станіслав Федорчук.

– Назва «Порода» доволі неоднозначна, вона може свідчити як про статус, так і про відпрацьоване вугілля.

– Так, це деталь ландшафту, частина терикону. Зараз ми побачили, що жителі Західної України сприймають породу не як результат геологічних робіт, а насамперед як частину належності до певного роду, до певної категорії людей. А от переселенці, які приходять на презентації книги, одразу кажуть, що порода – це те, по чому ти ходиш.

Здавалося б, одна єдина Україна, але в слові «порода» кожен бачить те, що здатен побачити. Тому, як на мене, назва достатньо вдала – вона провокує. Провокує на роботу думки. Порода, яку відкинули будівельники, і це частково правда. Бо український Донбас досі не хочуть помічати ні в суспільстві, ні в політикумі і роблять вигляд, що Донбас може бути тільки зі страшним обличчям: з обличчям олігархів, з обличчям криміналу, з обличчям колабораціоністів.

А те, що Донеччина і Луганщина є частиною українського культурного простору, є частиною нашого спільного надбання, про це чомусь розмова не ведеться. Не ведеться з причин політичної кон’юнктури. Бо тоді будь-які заклики віддати ці території є недійсними, тому що ми віддаємо те, що належить нам. Питання взагалі не може стояти в такий спосіб, що ми щось комусь віддаємо.

Як на мене, певною мірою презентація «Породи» продемонструвала неготовність суспільства до зміни стереотипів. Попри те, що ми бачимо високе зацікавлення медіа темою антології донбаських письменників, все одно ми бачимо, що дуже часто люди готові жити в цьому стереотипному мисленні.

– Книга вже проїхалася містами України з презентацією і можна говорити про сприйняття, як люди реагують на «Породу»? Чи стає ця антологія для людей відкриттям?

– У нас була тривала поїздка в рамках проекту «Книжка на схід» з нашими партнерами. Проїхавши Донецьку й Луганську області, я зрозумів, що люди не просто потребують цієї книжки і цього обговорення, цих українських письменників, які приїжджають разом з презентацією книжки: з нами їздив Дмитро Білий, Олексій Чупа, Микита Григоров. Відчуття таке, що люди реально отримують задоволення від того, що вони чують, що вони – Україна. Що вони – частина України, а не якісь незаконно народженні діти цієї країни.

Від себе скажу, що вартість книжки в 200 гривень не є аж такою дешевою, але люди із задоволенням купували її в Донецькій області. Для людей була абсолютно зрозуміла додаткова вартість цієї книги. Не просто як збірки літератури рідного краю, а як свідоцтво того, що вони живуть в українському культурному середовищі. Ця земля народжує українських геніїв, українських літераторів, драматургів, поетів.

Якщо говорити про презентацію в Києві, то прийшло близько 400 людей. Але що найсумніше, то киян, що прийшли, було не більше ніж 10 відсотків. Прийшла величезна громада переселенців. Навіть наявність Сергія Жадана не стала фактором того, щоб кияни прийшли й послухали, чим є українська література на Донбасі.

– А хоч якісь стереотипи за допомогою цієї книги вдалося подолати?

​– Чесно кажучи, мені здається, що немає таких книг, які б врятували суспільство від маленьких чи від великих проблем. Вірю, що ця книжка буде прочитана трохи пізніше, коли настане час післявоєнних дій. Рано чи пізно кожне суспільство, кожна нація здійснює розбір польотів і роботу над помилками.

Думаю, що років через 20 ця книга буде свідченням того, що необхідно здійснювати політику на всій території України, а особливо там, де є прикордонні області, де є ризик агресії.

Успішність цього проекту рано чи пізно буде вимірюватися тим, що нам не просто вдалося зібрати якихось письменників чи поетів під одною палітуркою. Певною мірою в цій книзі зібрано поетів і письменників, яких уже немає з нами і чиїх творів не знайдеш у бібліотеках України. Я кажу про Петра Біливоду з Луганщини, я кажу про Галину Чумак – екс-директора Донецького краєзнавчого музею, для якої це взагалі дебют поетичної творчості. Про Петра Свинцицького, поета абсолютно самобутнього, який, на жаль, був поза будь-якими середовищами і тільки посмертно його прийняли до спілки поетів і видали маленьку збірочку.

Це була велика робота для того, щоб показати, якою була і є література Донеччини й Луганщини. Важливим є той факт, що ми хочемо представляти цих письменників. Мало видати книжку, важливо показати суспільству інтелектуальний потенціал цих людей.

– На Вашу думку, чому про цей культурний пласт Донбасу не було нічого чути?

– Бо є сила культурних стереотипів і культурної політики. Якщо говорити про місцеву владу, то вона ставила на «шароварництво» і це все, що було в публічному просторі. Більшість культурних подій Донбасу були андеграундними, якщо це стосувалося сучасної української культури.

Саме завдяки війні чимало українців не тільки сходу, але всієї країни почали усвідомлювати власну ідентичність, незалежно від мови спілкування й регіону. Цей процес самоусвідомлення не був безболісним. І антологія «Порода» дає можливість вкотре переконатися, що незалежно від того, якою мовою ти писав свої твори, в тебе завжди є можливість обирати між батьківщиною і агресором, у тебе завжди є можливість чітко визначитись, з ким ти.

– Помріємо? Завтра Ви прокидаєтесь і звільняють Донбас і Крим. Який би перший захід Ви створили в Донецьку?

– Однозначно open air! Запросили б Олега Скрипку, «Гайдамаків», які були з нами весь цей час. Жадана і «Собак у космосі», бо вони заслужили це право в звільненому Донецьку. Пісня «Гайдамаків» «Арка» буде лунати на вулицях звільненого Донецька як свідчення того, що там не буде місця для зрадників, для сепаратизму. Це місто буде придатним для продовження життя. Там можна буде вільно творити, вільно діяти.

ОСТАННІЙ ЕФІР РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ: