Де межі деколонізації та коли завершиться декомунізація в Україні? Віктор Цой і Володимир Висоцький ‒ кому належить «радянське нерадянське»? Чи є Крим на ментальній карті України? Яке місце матиме російська мова в Україні через 20 років?
На ці та інші запитання в проекті «Денне шоу» в ефірі Радіо Крим.Реалії відповідає директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович.
‒ У який момент ви самі скажете, що ваша місія з декомунізації суспільства закінчена?
‒ Більшість цілей, які я ставив собі як керівник Інституту національної пам'яті, йдучи на цю посаду, можна сказати, я виконав. Для мене ще незавершеною є робота над створенням архіву Інституту національної пам'яті. Йдеться про те, щоб до окремого архіву перевести колишні документи КДБ. До того ж, невиконаним завданням залишається ще подальше поширення інформації про злочини комуністичного режиму, але це більш тривалий процес, і я не ставлю собі за мету особисто зіграти якусь остаточну в цьому роль.
Знімаючи шар комуністичного тягаря, ми часто зустрічаємо російське імперське минуле, яке часто не менш антиукраїнське, ніж було комуністичне
Декомунізацію можна назвати лише першим етапом деколонізації, тому що, знімаючи шар комуністичного тягаря, тоталітарного минулого, під ним ми часто зустрічаємо російське імперське минуле, яке часто не менш антиукраїнське, ніж було комуністичне. Так ось у контексті деколонізації ‒ це непочатий край роботи.
‒ Якщо озиратися назад, у період із 1991-го до 2014 року, навіть до активного етапу декомунізації, який почався після російського вторгнення, в ці роки дифузія ідеологічна відбувалася?
‒ На жаль, Україна, на відміну від інших посткомуністичних країн, досить мляво взялася за декомунізацію, очевидно, це було пов'язано з політичними подіями. Якщо в більшості країн Східної Європи комунізм впав у результаті революційних подій, то в Україні незалежність стала результатом компромісу. З одного боку, тут був масовий активний національно-демократичний опозиційний рух, що ставив собі за мету відродження української незалежності, а з іншого боку, до 24 серпня 1991 року в нас була абсолютна більшість комуністів у владі. І, власне, події, які відбулися за межами України: йдеться про путч, страх комуністів через участь у цьому путчі перед судом і так далі ‒ це призвело до того, що вони проголосували за незалежність України 24 серпня 1991 року. Таким чином, з одного боку, ми отримали незалежну державу, а з іншого боку, ця держава не отримала потрібного шансу для ротації політичних еліт. У нас колишні політичні діячі Комуністичної партії, тепер уже представники інших партій або просто безпартійні, здебільшого залишилися при владі. І очевидно, що ці люди не були зацікавлені говорити про якесь переосмислення комуністичного минулого, про засудження злочинів комуністичного минулого.
‒ Як ви вважаєте, чи здатна Україна дійти до того, щоб оголосити період із 1918-го до 1991 року окупацією?
У багатьох саме слово «радянська окупація» викликає якийсь шок
‒ Я однозначно впевнений, що треба говорити про окупацію. І я не знаю, чи підтримає це більшість українського суспільства. Потрібно пояснювати, тому що в багатьох саме слово «радянська окупація» викликає якийсь шок. А насправді різниця між досвідом України та досвідом країн Балтії тільки в тривалості цієї окупації. Ця різниця теж важлива, тому що ми маємо кілька поколінь, які виросли в цій окупації, які не бажали й не хочуть досі бачити її окупацією, не хочуть визнавати того, що частина їх співпрацювала з цим окупаційним режимом, але суті справи це не змінює. Це та дискусія, до якої ми маємо прийти.
‒ Чи є на ментальній карті України Крим? І якщо так, то який?
Дуже важливо, що ми починаємо інтегрувати кримський наратив у загальнонаціональний
‒ Я думаю, що є й має бути. І завдання, яке стоїть зараз перед істориками ‒ це повертати Крим на українську ментальну карту. Насправді ті події, які відбулися в Криму, сталися з причини того, що Крим залишався своєрідним ментальним островом, який не був виписаний в українських історичних підручниках. Фактично була відсутня інформація про Крим, про події, що відбувалися. Зараз ситуація починає змінюватися. Дуже важливо, що ми починаємо інтегрувати кримський наратив у загальнонаціональний. Йдеться про зміну програм шкільних підручників, про публікації, що стосуються української історії. Зараз ми багато говоримо, наприклад, про події революції 1917-21 років, і в цей контекст обов'язково вплітаємо ті сюжети, які мали місце на території Кримського півострова, зокрема про кримськотатарський національний рух. Буквально днями ми видали книгу про звільнення Криму «Забута перемога» історика Сергія Громенка, яка теж розповідає про кримські сюжети.
‒ А як бути з Висоцьким, Цоєм і всім тим «радянським нерадянським» наративом, який залишився у спадок?
‒ Треба розуміти, що не все антирадянське було одночасно антиімперським. Найпростіший приклад ‒ це Олександр Солженіцин, який по суті своїй був російським імперіалістом. Ми маємо розуміти, що те, що ті чи інші діячі були антиросійськи налаштовані, ще не означає, що вони були проукраїнськи налаштовані. Названі вами особи ‒ це представники саме російської культури, й саме таким чином їх необхідно розглядати.
‒ А твори Тараса Шевченка, написані російською мовою ‒ це частина російського світу?
‒ Я вважаю, що ні. Важко сказати, що Шевченко ‒ це частина російського світу, враховуючи те, скільки він зробив для формування українського наративу. І взагалі мова не є визначальним фактором у приналежності до російської чи української культури.
‒ Якою ви бачите долю російської мови в Україні через 20 років?
‒ Як мови однієї з національних меншин. Я не вважаю, що російська мова може мати якийсь особливий статус. Я переконаний, що врешті-решт до цього дійде. Інша справа, що для зміцнення української мови недостатньо одного лише часу. Річ у тому, що українську мову як таку знищували цілеспрямовано державною політикою. Тепер є необхідність для відновлення української мови таким же чином ‒ через державну політику. Тому ті мовні квоти, які зараз ухвалюються на радіо, на телебаченні, дуже важливі й дуже правильні, і я дуже сподіваюся, що найближчим часом буде ухвалений закон про українську мову як державну мову, який має бути універсальним.
(Текст підготувала Іванна Ткачук)
