(Рубрика «Точка зору»)
Олександра Гайдай
На початку лютого голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В`ятрович прозвітував про фактичне завершення декомунізації в Україні. За його словами, перейменували 52 тисячі вулиць та демонтували 2,5 тисячі пам’ятників Леніну та «іншим комуністичним вождям» на території України. Отже план виконано. А декомунізацію, як процес позбавлення символів комуністичного режиму, презентують як найуспішнішу реформу після Майдану.
20-21 лютого 2014 року розпочалася стихійна декомунізація. Пам’ятники зносили і до цього, але ніколи у такому масштабі і з такою рішучістю. Ленінопад став феноменом новітньої історії України, невіддільною частиною Революції гідності, її візуальним втіленням.
Акт знесення пам’ятника Леніна засвідчив погляди української спільноти на внутрішню і зовнішню політику в ситуації, коли інших засобів донести своє невдоволення не було.
Для мене ті події мали і професійний інтерес. 2013 року я відвідала міста та містечка Центральної України з метою зафіксувати пам’ятники Леніну, які залишалися майже на кожній міській площі. Результатом подорожі і кількарічної наукової праці стала дисертаційна робота, а згодом книжка «Кам’яний гість: Ленін в Центральній Україні». Вихід книги співпав із офіційним завершенням декомунізації. Сьогодні пам’ятники Леніну, як і вулиці з його ім’ям, залишаються лише на окупованих територіях.
Але чи успіх декомунізації зробив нас ближчими до Європи та її цінностей? Наше розуміння радянськості, як і європейськості, доволі вузьке. Останнє часто зводиться лише до рівня життя та якісних соціальних послуг. Натомість залишаються поза увагою такі характеристики країн Європи як відкритість, коли робота установ та їхніх очільників є відритою для громадськості, та чесність, коли плагіат є підставою для відставки міністра. Зрозуміло, позбавитися від пам’ятників було простіше, ніж де-радянізувати суспільство і владу.
Ми встигли призвичаїтися та зжитися з радянськими практиками та світоглядом. Понад те пострадянський період зробив «радянське» ще більш живучим, трансформувавши і пристосувавши його до нових умов. Його важко вловити та ідентифікувати, часто ми не помічаємо (чи вдаємо, що не помічаємо) прояви радянськості у нашому повсякденні.
Сьогодні є суспільною нормою мати антирадянські погляди і засуджувати будь-які прояви ностальгії за СРСР, і водночас щодня відтворювати радянські практики. Виникає парадоксальна ситуація, коли доволі молоді люди є не менш радянськими, ніж люди старшого віку.
Це підтверджують і результати дослідження. Відповідно до опитування, проведеного Центром «Нова Європа» (разом із GfK та Фондом Фрідріха Еберта), молоді українці загалом готові миритися з корупцією. Лише третина опитаних заявила, що хабарництво не має виправдання. 51% підтримали тезу щодо необхідності «сильної руки», яка б керувала Україною для суспільного блага. Хоча 58% опитаних загалом погоджуються з тим, що демократія є хорошою формою правління. А 79% опитаних заявило, що для працевлаштування передусім необхідні зв’язки.
Ці люди виросли уже в незалежній Україні і ходили до української школи, яка, як бачимо, також сприяє відтворення радянських установок.
Хто ж такий homo sovieticus? Є низка критеріїв, за якими вимірюють прихильність до радянського періоду. Зокрема, це: збереження радянських пам'ятників та свят, а також позитивна оцінка діячів того періоду. В Україні неухильно зменшується кількість тих, хто позитивно ставиться до радянських символів чи святкує радянські дати.
Відповідно до опитування Центру Разумкова, у 2016 році лише 10% українців засвідчили свою приналежність до радянської культурної традиції.
Від розпаду СРСР минуло уже майже три десятиліття. Значна частка населення не має безпосереднього досвіду життя за комуністичного ладу. А тому, чи доцільно питати про ностальгію за СРСР? Це питання досі часто з’являється в опитуваннях. Чи не провокує воно лише конфлікт? Замість того, щоб допомогти зрозуміти як минуле впливає на наше теперішнє.
Вплив радянського періоду на сучасне українське суспільство надзвичайно важко охопити. До сьогодні ми маємо справу зі збереженням і відтворенням радянської культури управління та комунікації.
У 1990-х роках колишні радянські інституції були перейменовані, але не реформовані. А нові установи створювалися за зразком попередніх. Відповідно моделі поведінки та управління, відносини всередині інституції, організація роботи залишалися без змін. Часто особа заявляє про прагнення до відкритості, рівності, чесності, а на практиці діє по-іншому, вказуючи на те, що то лише теорія, а реальність вимагає зовсім іншого.
Іншим проявом радянськості є бажання осіб, які займають високі і не дуже пости в органах влади, отримати «особливе» обслуговування в підзвітних їм установах та організаціях. А ті, в свою чергу, звикли не суперечити керівництву, від якого залежить (чи вони думають, що залежить) абсолютно все.
Спроба змінити моделі управління і робочих відносин є значно більшим викликом, ніж знесення скомпрометованих символів, але й більш нагальним. При цьому, помилково вважати, що вірусом «радянськості» інфіковані лише держустанови. Їхня діяльність просто є більш помітною.
Звісно, після Майдану чимало змінилося, розпочались реформи в окремих сферах. Хочеться думати, що населення готове до змін. Можливо, навіть є політична воля на це. Але чи усвідомлюємо ми до кінця сутність цих змін, як вони змінять наше щоденне життя? Чи не станеться, як зі Щорсом в Києві, коли неоднозначний і конфліктний пам’ятник просто закрили великим прапором України. В результаті, за патріотизмом та українізацією сховалася все та ж радянська система.
Олександра Гайдай – кандидат історичних наук, науковий співробітник Музею історії Києва. Випускниця Національного університету «Києво-Могилянська академія». Автор книги «Кам'яний гість: Ленін в Центральній Україні»
(Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода)
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
Оксана Забужко про «русский мир», Висоцького, Івасюка та КГБ
Війною та декомунізацією Україна здобула справжню Незалежність
Ленінопад – елемент українського народного мистецтва
Дід Мороз був прикладом успішної радянської пропаганди для прикриття репресій – Рябенко
