Першу медаль, «бронзу», для України на Паралімпіаді в Пхьончхані виборола українська спортсменка Людмила Ляшенко. Вона була у трійці кращих у біатлонній гонці на 6 кілометрів. На такій дистанції на попередніх Паралімпійських Іграх у 2014 році у Сочі спортсменка була сьомою. Цьогорічний результат для Людмили – справді досягнення у її спортивній кар’єрі.
«Це класні відчуття. Ти стараєшся, робиш для цього дуже багато, тренуєшся постійно. Немає навіть часу побути з друзями, з рідними. Ти віддаєш увесь час роботі, щоб раз на чотири роки здобути нагороду. І воно цього варте». Так Людмила Ляшенко прокоментувала свою першу медаль на Паралімпійських Іграх у Пхьончхані.
24-ти річна Людмила займається спортом шість років. Вона дуже скромна і не вельми охоче любить розповідати про себе. Народилась у Запоріжжі, але життя закинуло в місто Олешки (колишнє Цюрупінськ) Херсонської області. Адже дівчина народилась із вадами розвитку верхніх і нижніх кінцівок. Перенесла складні операції, але відновити цілковито одну руку не вдалось. Дитиноюнавчалась і проживала у будинку-інтернаті в Олешках. А згодом стала студенткою Харківського технікуму, здобула фах соціального працівника.
Саме у Харкові і розпочалась її спортивна кар’єра. Спершу тренувалась у збірній технікуму, в реабілітаційній групі. Там і спробувала стати на лижі. Відтоді з лещатами й улюбленим біатлоном не розлучається. Молода спортсменка потрапила спочатку у резерв паралімпійської збірної, а з 2012 року вона у збірній команді України.
Тоді на лижах я стояла тільки більше 2 тижнів, а зайняла 3 місце! Можливо, тренер побачив у мене потенціал, що я можу рухатися вперед, і серйозно зайнявся моєю підготовкою
«З того моменту почала займатися з тренером. Він мене підвів до лиж, навчив стояти, пересуватись на лижах. Мене заявили на Чемпіонат України і там мене побачив тренер Андрій Нестеренко. Тоді на лижах я стояла тільки більше 2 тижнів, а зайняла 3 місце! Можливо, тренер побачив у мене потенціал, що я можу рухатися вперед, і серйозно зайнявся моєю підготовкою. З того часу я – у збірній».
Біатлон – це моє життя
Людмила Ляшенко дебютувала у 2012 році на міжнародних змаганнях у Фінляндії. А потім були Кубки світу і нагороди.
«Багато всяких нагород. На Чемпіонаті світу у Німеччині у 2016 році – чотири золоті медалі, дві срібні і одна бронзова. Тобто, з усіх дистанцій у біатлоні. На жаль, на Паралімпіаді у Сочі у 2014 році нічого не виборола. Лише рік тоді займалась серйозно. Найближче місце було четверте, я програла 3 секунди, щоб бути першою. Я тоді просто навіть не усвідомлювала. Тренер сказав бігти, щоб набратись досвіду, відчути атмосферу, – розповідає спортсменка. – Насправді, ти просто цього не розумієш. Це вже зараз я усвідомлюю все, коли чотири роки тренувалась до Паралімпійських Ігор. Це вже цілком інша справа. Люблю лижні гонки і біатлон. Біатлон – це моє життя. Краще вдається біатлон, а лижні гонки – короткі дистанції».
Перед поїздкою на Паралімпіаду в Південну Корею Людмила Ляшенко говорила Радіо Свобода про те, що не боїться участі в Іграх, не має внутрішнього страху, що готова до боротьби і намагатиметься здобути перемогу.
Так працюю, як мене вчив тренер. Мушу все погане відкласти – і бігти добреЛюдмила Ляшенко
«Ми були в 2017 в (Південній – ред.) Кореї, бачили всю трасу, відчули трішки атмосферу, а також ті погодні умови, які є важкими. Траса не з легких, але готувались всією командою до того, що траса може бути важкою, зі снігом. Я просто відключаю розум і не думаю про погане, і викладаюсь. Так працюю, як мене вчив тренер. Мушу все погане відкласти – і бігти добре».
Шість років тренувань у збірній команді змінило життя Людмили. Десь трішки замкнута у собі дівчина стала сміливішою і впевненішою.
Хотіла бути особливою і не просто так проживати життя, а важливо – змагатись, перемагати, чогось досягти у життіЛюдмила Ляшенко
«Я ще не маю власної сім’ї. Навчають у Харкові в університеті фізичної культури, проживаю в гуртожитку. Завжди хотіла потрапити у Національну збірну, бути у великому спорті, роз’їжджати по різних країнах світу, змагатись, переживати і відчувати підтримку, атмосферу. З дитинства у мене присутній бойовий дух. Хотіла бути особливою і не просто так проживати життя, а важливо – змагатись, перемагати, чогось досягти у житті», – говорить Людмила Ляшенко.
Водночас заради великого спорту і спортивної кар’єри доводиться не лише багато працювати, але й іти на певні жертви. «Кожен, хто йде у великий спорт, розуміє, що буде багато часу без друзів, рідних, прогулянок, що є певні обмеження. Я маю свій робочий графік і це не просто все так».
Не просто так, але воно вартує тієї миті, коли переживаєш подвійну радість перемоги, каже скромно спортсменка. І це не тільки про біатлон, а й про фізичні проблеми – що не здалась і не зламалась, що зуміла і довела собі, що може повноцінно жити.
