Згуртувати митців та громадських активістів в Україні має на меті конкурс проектів короткометражних стрічок про права людини «Сivil pitch: фільми громадської активності». Нещодавно про його початок оголосив фестиваль Docudays UA. Подавати свої ідеї на конкурс можуть як режисери, так і представники неурядових організацій та ініціатив. Потім з них формуватимуться команди, які пройдуть спеціальні тренінги і представлять свої проекти у березні на пітчингу, де найкращі з них зможуть отримати фінансування. Це – нова ініціатива для України, але у Грузії такий конкурс наступного року відбудеться вже утретє. Про те, як це робиться і які виклики постали перед організаторами, Радіо Свобода розповіла Ана Цімінтія, грузинська режисерка та координаторка секції правозахисних фільмів на кінофестивалі CineDOC, який щорічно проводиться у Тбілісі.
– Ми проводимо Сivil pitch вже два роки. Вперше він включав тільки 5 проектів. Можна сказати, що це був пробний запуск, проекти подали тільки громадські активісти. Ми намагалися створити майданчик, на якому ті мали комунікувати із режисерами, продюсерами, різними кінокомпаніями і донорами. І виявилось, що інтересу з боку кіномитців долучитись до проектів активістів бракує.
Ми зрозуміли, що це – серйозна проблема для розвитку Сivil pitch у тому напрямку, у якому це все планувалось. А ми хотіли, щоб ця ініціатива об’єднувала ці два сектори, аби ті могли створювати разом хороші документальні фільми на злободенні теми, які мали би вплив на суспільство і одночасно були би цінними саме як мистецький продукт, щоб це все не завершилось так званим «активістським кіно», яке нецікаве широкій аудиторії.
Десь за місяць до того, як проводити тренінги, ми провели відбір проектів від громадських організацій, у той же час ми оголосили відбір кіномитців, які б хотіли взяти участь у такому проекті
Тому наступного разу ми провели значно більший конкурс. Ми змінили форму організації конкурсу: десь за місяць до того, як проводити тренінги, ми провели відбір проектів від громадських організацій, у той же час ми оголосили відбір кіномитців, які б хотіли взяти участь у такому проекті. Режисери вже знали, з якими саме ідеями матимуть справу, тож вони могли зробити вибір. Одночасно активісти теж обирали, з ким саме вони хочуть працювати. Таким чином під час другого Сivil pitch у Тбілісі цього травня ми вже мали команди режисерів і громадських активістів, які разом проходили тренінг і подавалися на пітчинг, щоб отримати фінансування.
Першого разу в нас не було ніяких нагород, це було щось на зразок пілотного проекту, а цього року ми вже могли надати якусь підтримку переможцям. Врешті ми відібрали і профінансували 5 проектів. Зйомки частини з них вже тривають, інші перебувають на стадії написання сценарію.
Загалом ми очікуємо прем’єри щонайменше двох короткометражок на фестивалі наступного року. І ми дуже сподіваємось на хороший результат, попри досить складний старт роботи.
– Розкажіть, будь ласка, про ці п’ять відібраних проектів. Про що вони?
– Вони різні. Ми мали майданчик, на якому були представлені різні донори – з мистецького світу і від благодійних фондів. І комісія обирала три проекти, які отримали кошти на реалізацію. Один із них був про права ЛГБТ-людей у Грузії, інший – про етнічні меншини, а третій – про покинуте село, яке розташоване дуже близько до Тбілісі, але у той самий час там немає ніякої інфраструктури, і цей фільм буде про щоденне життя людей у цьому селі.
Також у нас є представництво East-West Management Institute, організації, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку і яка також обирала проекти для підтримки на тему урбанізму. Тож було два проекти, які підтримав цей інститут, обидва на цю тему. Один із них – це короткометражна стрічка, і я думаю, скоро ми її вже побачимо. Інший проект – більш складний, тому що він базується на історії, яка перебуває у розвитку, в тому числі політично. Тому він поки «в режимі очікування».
Тобто це – ті проекти і ті проблеми, які перемогли на пітчингу. Але загалом були представлені також інші, пов’язані, зокрема, із трудовими правами або гендером. Є дуже багато важливих тем, із якими зараз має справу грузинське суспільство.
– Коли Docudays UA анонсував проведення такого конкурсу в Україні, то говорили, що фільми, які у результаті мають з’явитися, повинні сприяти вирішенню проблем в українському суспільстві. Чи працює це в Грузії, на Вашу думку?
– Це питання постає досить часто. І я особисто як фільммейкер також працювала у схожих проектах та бачила багато пітчингів і багато фільмів, оскільки я координую секцію Civil doc, яка пов’язана з правами людини, на кінофестивалі. І чесно кажучи, я не думаю, що фільм як такий може дійсно щось вирішити. Але він може спровокувати багато речей, може змінити мислення окремих людей і може стати такою собі інструкцією для громадських рухів.
У Грузії, наприклад, молодь є досить пасивною, зазвичай уникає соціальних тем, політичних тем
І ще – підвищення обізнаності. Так, я цей термін не дуже люблю, але у цьому випадку режисери дійсно звертаються до таких тем, про які широкий загал не знає. У Грузії, наприклад, молодь є досить пасивною, зазвичай уникає соціальних тем, політичних тем. І коли молоді люди обирають документальний фільм, щоб подивитись, то надають перевагу тим стрічкам, які мають більшу художню якість, які не пов’язані з суспільними проблемами.
Між тим, коли у Грузії з’явилось більше соціальної документалістики, знятої місцевими режисерами, більша аудиторія стала залучатись і дізнаватись про всі ці теми, про проблеми і шляхи їх вирішення. І це дуже добре. Тому що останнім часом у Грузії з’явилось дуже багато хороших, креативних документальних фільмів, але часто вони не спрямовані на відображення реальності і звернення до гострих злободенних тем. Тому, зокрема, вони більш популярні за кордоном, аніж у самій Грузії.
Ми потребуємо більше стрічок, які відображають важливі проблеми у суспільстві. Але водночас ці фільми не мають бути зробленими як адвокаційне відео чи соціальна реклама
Як мені здається, ми потребуємо більше стрічок, які відображають важливі проблеми у суспільстві. Але водночас ці фільми не мають містити якихось прямих закликів або бути зробленими як адвокаційне відео чи соціальна реклама. Вони мають відображати авторський творчий підхід до проблеми і одночасно показувати цю проблему як вона є, давати аудиторії глибше розуміння ситуації. Цього ми намагаємось досягти.
– Чи плануєте Ви приїхати на Docudays у Києві, де будуть представлені, наскільки я розумію, результати конкурсу проектів Civil pitch?
– Чесно кажучи, я не знаю. Я була на Docudays минулого року, але не впевнена, що вийде приїхати цього року. Ми проводимо фестиваль у травні, і у березні якраз будемо активно до нього готуватись. Хоча мені було б дуже цікаво побачити, як все пройде у Києві.
– Чого Ви очікуєте від учасників українського конкурсу цього року?
– Я говорила із організаторами українського фестивалю і знаю, що вони мають доволі високі очікування. Певною мірою громадський активізм в Україні більш поширений, він залучає більше ресурсів, і я бачила більше українських фільмів на правозахисну тематику, ніж грузинських, тож цей проект – дуже перспективний, на мою думку. І дуже важливо, що Docudays робить це, бо фестиваль має велику аудиторію і ресурс, щоб об’єднати професійних кіномитців та громадських активістів. Тож я бажаю їм успіхів.
