(Рубрика «Точка зору»)
Сто років тому – 7(20) листопада 1917 року – була проголошена Українська Народна Республіка (УНР). Та водночас лідери новоствореної держави не бачили її самостійною, а натомість завзято продовжували розбудовувати Російську Федерацію. Щоправда, невдовзі російські більшовики та німецькі генерали вилікували українських керманичів від федералізму і зробили їх самостійниками. Відтак незалежність УНР була проголошена за якихось два місяці, але здебільшого під тиском зовнішніх обставин.
Як випливає з тексту Третього Універсалу, проголошення УНР було зумовлене тим, що внаслідок більшовицького перевороту в Росії зникла централізована влада.
«Тяжка й трудна година впала на землю Російської республіки. На півночі в столицях іде межиусобна й кривава боротьба. Центрального Правительства нема й по державі шириться безвластя, безлад і руїна. Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної, народньої Україна також може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду…
І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всеї Росії, оповіщаємо: однині Україна стає Українською Народньою Республікою».
Справді, більшовики відносно легко повалили Тимчасовий уряд, але їм не так просто було захопити всю повноту владу. У листопаді 1917-го в Москві дійшло до багатоденних вуличних боїв; владу більшовицької Ради народних комісарів не визнавала Ставка Верховного головнокомандувача в Могильові, потужний страйк проти їхньої влади організувала профспілка залізничників… Відтак більшовики попервах намагалися не сваритися із Україною.
Операція «Федерація»
Власне, це був історичний момент, який дозволяв без надмірних проблем взяти курс на незалежність. Між тим, українські керманичі не скористалися ситуацією, аби остаточно розірвати з Росією (як це робили в той самий час у Фінляндії), а натомість ледь не з подвоєною енергією заходилися вести переговори про перебудову Росії на федеративних засадах та про створення нового «однорідного соціалістичного» федеративного уряду.
Про це також йшлося в Третьому Універсалі:
«Не відділяючись від Російської республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних і вільних народів... Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії».
І попервах багато хто в Петрограді та Москві вірив у таку можливість. Як згадував останній військовий міністр Тимчасового уряду полковник Олександр Верховський, у листопаді 1917-го до Києва приїздили емісари російських лівоцентристських партій, аби домовитися про спільну діяльність та про розподіл квот у новому уряді, який планували створити на противагу більшовицькому Раднаркомові (причому, якщо вірити полковнику Верховському, українські діячі претендували на чверть місць у ньому).
Лідери Української Центральної Ради були визнаними авторитетами федералізму загальноросійського масштабу. Показово, що саме в Києві у вересні 1917-го відбувся скликаний за їхньою ініціативою З’їзд народів Росії.
У грудні 1917-го голова Центральної Ради Михайло Грушевський наголошував: хоча Україна і стала фактично незалежною республікою, але «ми стояли і стоїмо на позиції федерації». Просто, за його словами, «обставини зложились так, що осягнули навіть більше, ніж ставили своєю метою».
Що згоріло в кабінеті Грушевського?
Незалежність УНР була проголошена за якихось два місяці після її створення – 9 (22) січня 1918 року – але вже за інших умов та здебільшого під тиском зовнішніх обставин.
Опанувавши ситуацію в Росії, більшовики вирішили поширити свою владу і в Україні. Доволі поширеною є думка ніби українсько-більшовицька війна, яка почалася в грудні 1917-го, стала реакцією більшовиків на проголошення Україною незалежності. Мовляв, Україна проголосила незалежність – і на неї напали. Насправді, все було навпаки: саме більшовицька агресія, а відтак необхідність укласти мирну угоду із Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія) змусила українських керманичів відмовитися від федералістських ідей та піти на проголошення незалежності.
На мирних переговорах у Бресті німці підштовхували українців до проголошення незалежності. Робили вони це із суто прагматичних інтересів. Як зазначав німецький генерал Макс Гофман, «ми радо прийняли українців, бо їх можна було використати в грі проти петербурзької (більшовицької – ред.) делегації».
Однак неспівмірно більше для української незалежності зробили більшовики на чолі з Леніним. Адже саме захоплення їхніми військами Києва, під час якого прицільно розстріляли з гармат будинок Грушевського, стали для очільника Центральної Ради моментом істини. Невдовзі у статті під промовистою назвою «Кінець московської орієнтації» він щиро зізнався, що разом із його кабінетом згоріла «наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць».
«Якбитологія» Третього Універсалу
Переходити Рубікон потрібно вчасно. В історії бувають ситуації, коли важливо не лише ухвалити певне доленосне рішення, а зробити це у певний момент. Зараз це називається «вікном можливостей». Як зазначав відомий український діаспорний історик Іван Лисяк-Рудницький, очільники УНР визначилися на користь незалежності лише після того, як безповоротно втратили найзручніший для цього момент: «Що сталося б, якби повне відокремлення Української Народної Республіки було б проголошене Третім Універсалом, а мирний договір між Україною і Центральними державами був би підписаний до кінця [1917] року? Україні було б легко дістати від Німеччини потрібну технічну допомогу й українські військові частини, що формувалися там з числа військовополонених (близько 12,5 тисяч солдатів – ред.). А Австро-Угорщина, правдоподібно, згодилася б «позичити» київському урядові легіон Українських Січових стрільців (2 тисячі вояків, а крім того, в Австро-Угорщині також було організовано українську дивізію з військовополонених – ред.). У доповненні до тих частин, що ними вже диспонувала Центральна Рада, цих сил вистачило б на те, щоб утримати внутрішній лад на Україні, здушити місцеві більшовицькі перевороти і відбити радянсько-російську окупацію... Центральна Рада не мусила б покидати Київ і закликати німецьку збройну допомогу. Як відомо, ця допомога скоро перетворилася б на окупацію, що завдала величезної шкоди Україні – морально й політично навіть більше, ніж матеріально».
Українська історія багата парадоксами. Сто років тому один із таких парадоксів полягав у тому, що до незалежності Україну вели переконані федералісти, які в силу обставин ставали самостійниками. Тогочасним українським керманичам, попри їхні безумовні заслуги, забракло далекоглядності. Дуже важливо, аби теперішні – зробили із цього відповідні висновки.
Дмитро Шурхало – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
