(Рубрика «Точка зору»)
На цей промовистий факт звернув увагу Комітет виборців України, коментуючи участь політичних партій у виборах до об’єднаних територіальних громад. За право бути представленими в ОТГ мали намір позмагатися 50 партій, але в підсумку лише 37 з них висували кандидатів, і це при тому, що в Україні зареєстровано понад 350 політичних партій. Іншими словами, лише 10% з них мають регіональні осередки та прагнуть до представництва у місцевих органах самоврядування.
Іще одна деталь, додає КВУ: більше ніж половина кандидатів, яких висували партії, не є їхніми членами. 62% (3785 із 6117) кандидатів від політичних партій на виборах до міських ОТГ є безпартійними. Це дозволено чинним законодавством, однак вказує на ситуативний характер роботи партій в частині висування кандидатів. Іншими словами, постає цілком закономірне запитання: навіщо у такому разі примножувати число партій (у 2015 році їхня кількість побила черговий рекорд), які не працюють та не мають амбіцій робити те, задля чого їх, власне, і створено – йти на вибори, перемагати та отримувати владу?
У пошуках середнього класу
Для відповіді на це запитання варто замислитися над тим, що взагалі становлять собою українські політичні сили. Дуже часто вони є виключно ситуативним інструментом досягнення мети, як, наприклад, «Народний фронт», котрий на постмайданній хвилі забезпечив проведення до парламенту певного набору персоналій, а, виконавши це завдання, втратив самостійну цінність. Відтак лідери «НФ» не надто переймаються його нинішнім нульовим рейтингом, хоча, напевно, не виключають відродження свого проекту – шляхом штучної «накачки» його фінансами та піаром. І таких «Народних фронтів» за останні чверть віку в Україні було немало. Значно більше, ніж проектів, котрі мислили довготривалими категоріями, а не тими кількома роками, які їхні лідери могли провести під теплим дахом Верховної Ради.
Власне, у відсутності ідеологічних партій в Україні можна звинуватити обидві сторони. І тих, хто їх, умовно кажучи, «постачає» на ринок, і тих, хто їх «споживає». Політична культура відсутня з обох сторін, а пов’язано це, на моє переконання, із відсутністю (або значним дефіцитом) в Україні середнього класу. Бо саме середній клас є рушієм всіх позитивних змін у соціумі – він вже здолав фінансовий голод і має достатню незалежність, аби не кидатись на копійчану «гречку» учасників виборів, але ще не наблизився до прошарку олігархату, який знає лише один спосіб вирішення всіх проблем – купівлю всіх і вся, зокрема, й виборців також.
Середній клас може дозволити собі розкіш думати і мріяти (й не лише про хліб насущний); він бачив світ (або якусь його частину) і має привілей порівнювати реалії України та західних демократій. Але, на жаль, середній клас в Україні не є домінантом, він – лише тоненький прошарок між переважною більшістю відчайдушно бідних та купкою непристойно багатих. І не просто багатих, а зрощених із владою, тобто – олігархатом. За таких умов дієву партійну систему не побудуєш. Хоча правлячому класу у тому вигляді, в якому він існує в Україні, вона й не потрібна. Керівну верхівку (яка, по суті, не міняється, бо складається переважно з політиків, «вирощених» ще на початку 90-х) влаштовують і партії-одноденки, вчепившись у карк яких, можна знову в’їхати у парламент. Колода тасується, але правила гри змін не зазнають.
Проте в чому причина збільшення кількості партій? Зокрема, у тому, що реєстрація партії («про запас») є свого роду вигідним капіталовкладенням. Її можна приберегти для себе самого і витягти, як козир з рукава, у потрібний момент. А можна й продати бажаючим балотуватися або нарощувати м’язи своїй політичній значимості. В кожному разі – міркують політики – партія «про чорний день» не завадить. Саме тому реєстр Мінюсту перетворився на звалище напівмертвих або й зовсім неживих проектів: там можна знайти все, що завгодно – від формально забороненої КПУ і формально неіснуючої Партії регіонів до тих політичних сил, чиї назви нічого не говорять (і ніколи не говорили) пересічному виборцю.
«Українська мрія»: сенс та реалізація
Картина складається вельми прикра, що й казати. І особливо прикра тим, що на зорі становлення нашої Незалежності ідеологічні проекти в Україні були, ба й більше того – саме вони (а не товсті гаманці чи розчепірені пальці) й вели між собою запеклу боротьбу. Згадаймо хоча б «Народний рух» В’ячеслава Чорновола, котрий був уособленням протистояння всіх здорових, демократичних сил суспільства червоній примарі КПРС. Тоді, наприкінці 1980-х – початку 1990-х, попит на подібні ідейні, осмислені, глибокодумні політичні сили в суспільстві був, і він задовольнявся тими структурами, котрі прийшли на зміну радянській однопартійності.
Але згодом цей попит почав розмиватися та блякнути. Із досягненням Незалежності, виходом України зі складу СРСР, першими самостійними кроками на міжнародній арені звільнилася ніша стрижневої потреби теперішніх поколінь. В чому полягає, власне кажучи, «українська мрія»? Жоден вітчизняний політик іще не намагався поміркувати на цю тему. Між тим, отримавши (хоча б приблизну) відповідь на це запитання, можна рухатися далі – в напрямку стратегії і тактики реалізації такої мрії. Ані медична, ані пенсійна, ані освітня реформи (як би бездоганно не були вони втілені), ані – тим паче – черговий транш кредиту від МВФ, членство в НАТО чи підвищення рівня ВВП на душу населення не «тягнуть» на звання мрії. Порівняно із тим, чого праглося у 1991-му, все це – деталі та подробиці, але не завдання номер один.
Брак такого завдання, такої мрії дається взнаки і тоді, коли ми говоримо про «кризу жанру» українських політичних партій. Чим, по суті, відрізняються українські ліві від українських правих? Деякі відмінності є, але вухо (й серце) українського виборця вже так «притерлося» до виборчих гасел, що перестало їх розрізняти. Але й сам виборець, той самий народ, «якого правди сила», теж не квапиться продукувати нові смисли. Після Революції гідності ми спостерігаємо боротьбу за владу в її найгострішій фазі, а мали б спостерігати – пошуки консенсусу. Зараз все застигло в тривожному очікуванні прийдешніх змін, яким, по суті, й нізвідки взятися. Чи струсоне щось нинішню ситуацію – покаже час, а поки можемо «втішатися» лише розмаїттям партійних форм без жодного вкладеного у них змісту.
Михайло Поживанов – голова Фонду муніципальних реформ «Магдебурзьке право», народний депутат України чотирьох скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
