(Рубрика «Точка зору»)
Кейс Ксенії Собчак – це хороша ілюстрація того, як виглядає емансипація України.
Російська опозиціонерка вирішила насварити українського президента. На її думку, він недостатньо демократичний, не розуміє свою країну й робить помилки. Півтора місяця тому Ксенія Собчак записувала щось подібне на адресу російського президента, й можна припустити, що вона намагалася всього лише «дотриматись балансу».
І це прекрасна ілюстрація до розмови про Росію, Україну та Крим.
Проблема Ксенії Анатоліївни та її однодумців у тому, що вони за звичкою намагаються виступати з позиції «совісті нації», забуваючи про те, що нації з обох боків кордону вже різні. У цьому сенсі вони мало відрізняються від своїх опонентів – для обох груп прикордонні стовпи є умовністю, яка не може заважати їхньому праву на повчання.
Власне, Ксенія Собчак не одна така – час від часу хтось із її колег по ліберальному російському цеху, обурившись українцями, вирішує їх привселюдно відчитати. Забуваючи про те, що легітимність їхніх менторських інтонацій закінчується там, де починається територія України. Адже повчання має сенс лише тоді, коли адресат готовий слухати.
Це хороший приклад того, що долю поліса можуть визначати тільки громадяни поліса. Просто за фактом спільної долі. Саме тому кордони мають значення. При всіх його недоліках Петро Порошенко – це президент України, якого обирали українці. І питання його політичного майбутнього вони вирішать самостійно – без опіки й піклування Ксенії Собчак.
Той факт, що російській телеведучій не спадає на думку лізти з настановами до президента Фінляндії Саулі Нійністе, означає лише те, що в свідомості росіян Гельсінкі – це столиця окремої суверенної держави. А Україна для них – це концентрація очікувань. Просто в імперців свої очікування, а у лібералів – свої. Але вибір інтонації одними й іншими – чіткий сигнал, що сусідню країну вони продовжують сприймати як «свою», а не «чужу».
І це ще один доказ, що вони так і не зрозуміли, які процеси запустила в Україні анексія Криму.
Вторгнення на півострів стало найкрасномовнішим доказом того, що ніякі поступки Росії не можуть гарантувати безпеку країни. Саме тоді – в лютому 2014 року – в Україні розпочався виразний процес політичного й культурного окреслення держави. І якщо 2014 року Україна почала дистанціюватися від російського державного, то 2017-го дистанціюється від російського опозиційного.
Цей процес так гостро сприймається у Росії ще й тому, що українські медіа продовжують багато в чому залишатися російськомовними. Це породжує ілюзію неправдивої однаковості й однотипності. Неправдивоі тому, що «простору загального» між російськими лібералами й «українськими росіянами» тепер уже немає. Якщо російський ліберал головним своїм противником вважає авторитаризм і Володимира Путіна, то для українця у ролі суппротивника виступає саме російська держава, в максимальному ослабленні якої він кровно зацікавлений. А з цим, у свою чергу, не готові будуть погодитися громадяни Росії – яких би поглядів вони не дотримувалися.
Статус «російського опозиціонера» перестає давати кредит довіри своєму власникові в очах українського обивателя. Пікантності тому, що відбувається, додає те, що аудиторії з обох боків кордону здатні один одного розуміти без перекладу, а тому продовжують за інерцією сходитись у віртуальних битвах соцмереж.
Але щойно Україна перестане реагувати на будь-які зауваження з Росії – емансипацію можна буде вважати доконаною.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
