(Рубрика «Точка зору»)
Росія любить, коли її порівнюють із СРСР. Бути схожою на імперію ‒ одна з її головних ідеологем. Але між бути і здаватися ‒ нездоланна прірва.
Будь-яку розмову про анексію Криму Москва зводить до пошуку аналогій. Говорить про Косово. Згадує Ірак. Тицяє пальцями в Лівію. Весь інструментарій Кремля раз у раз зводиться до того, що «ми такі ж, як і ви». Мовляв, нічим ми від вас не відрізняємося, і якщо вже вам можна, то чому нам не можна? Гарна ілюстрація того, як виглядає імітація імперії.
І ця сама імітаційність виявляється в найнесподіваніших сферах.
Той же Радянський Союз жив із самовідчуттям альтернативи західній цивілізації. Він не просто намагався виглядати сувереном ‒ він намагався ним бути. Це стосувалося не тільки машинобудування і ВПК, космічної програми і спорту. СРСР мав свою власну цивілізаційну пропозицію й активно намагався її просувати.
Ми можемо скільки завгодно сперечатися про якість цієї пропозиції, але вона була. «Дружба народів», «інтернаціоналізм», «планова економіка», «державний розподіл», «безкоштовна освіта» ‒ список можна продовжувати довго, при цьому знаходитимуться як прихильники, так і противники цих ідей. А в якихось не знайдуться і зовсім ‒ складно протестувати проти абстрактної «дружби народів».
А хто зможе окреслити ідеологію сучасної Росії? У чому вона полягає? Яким хештегом супроводжується?
Традиційні цінності? Православ'я? Усі ці фантоми простіше одразу відкинути ‒ вони підходять хіба що для екзальтації Наталії Поклонської. Досить подивитися статистику розлучень, щоб переконатись у помилковості першого. Досить перевірити, як багато людей приймають причастя, щоб виявити фейковість другого. Традиційні цінності стали прикриттям для гомофобії, а РПЦ ‒ способом капіталізації народного обрядовір'я.
До того ж, і одне, і інше ‒ це конструкти для внутрішнього ринку. На експорт це все не продається. І невипадково російська пропаганда зовні постачає зовсім інший продукт, ніж той, що постачав СРСР. Тому що СРСР просував себе як повноцінну альтернативу Заходу ‒ з усією ідеологічною архітектурою на додачу. А Росія такою альтернативою не є, тому вся її пропаганда ‒ це не стільки просування своєї ідеології, скільки руйнування чужої.
Цинізм і деідеологізованість ‒ ось два головних експортних товари сучасної Росії. Її закордонні медіа-проекти вирішують завдання з опонування Заходу. Розмивають факти. Підмінюють реальність. Сіють упевненість, що «правди немає ніде» й «усі однакові».
Місяць круглий. Місяць плаский. Місяць зроблений зі швейцарського сиру. Місяць ‒ вигадка масонів. Варіантів пропонуються сотні, й кожен із них витісняє правду на узбіччя. «Білий шум» ‒ той самий, який дезорієнтує й деморалізує. Для того, щоб бути чистішим, митися не обов'язково: досить забруднити сусіда.
СРСР пропонував альтернативу. Росія лише опонує чужій правді. Вона не пропонує контрконцепцію, а вкидає до медіа-поля безліч варіантів, покликаних поховати під собою факт. Її завдання не переконати всіх у своїй правоті, а змусити сумніватись у правоті опонента. Якщо Радянський Союз вів позиційні війни, то Росія робить ставку на диверсії.
Європейські ультраправі й ультраліві прекрасно це розуміють. Їх показна дружба з Москвою ‒ це не стільки солідарність із Кремлем, скільки опонування Брюсселю. І їхні обійми з Росією ‒ лише ситуативний антиістеблішментовий союз, який закінчується після оголошення результатів виборів. Тому що вони не проросійські і не антиросійські політики. Вони антибрюссельські ‒ паспорт якої б країни не лежав у їхній кишені.
Москва досі намагається брати реванш за поразку в Холодній війні. Вона намагається руйнувати стару архітектуру й занурювати світ у хаос. Щоб потім у цьому самому хаосі відвоювати для себе інші стартові позиції. Якщо СРСР прагнув захистити свій статус, то Росія намагається змінити свій статус. А для цього їй потрібна турбулентність.
Правда, в якийсь момент може виявитися, що біси, випущені на волю, зовсім не обов'язково ручні. Що в харчовому ланцюжку «сильних і цинічних» Москві відведена роль кормової бази. Що застава ситих і відносно безтурботних постперебудовних російських десятиліть ‒ та сама стара архітектура відносин, яку Кремль намагається відправити в небуття.
Іноді варто боятися своїх бажань.
Павло Казарін – оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
