«Ми перемогли тоді Гіркіна» – боєць Дмитро Краслянський про один із боїв на Донбасі

Київ – Дмитро Краслянський був призваний до армії у першу хвилю мобілізації у березні 2014 року. Навчання на полігоні, а потім – у складі 72-ї окремої мобільної бригади (ОМБР) виїзд у зону АТО. У свій перший в житті бій хлопець вступив 9 травня 2014 року в Маріуполі. Саме той день повністю змінив його життєві орієнтири і плани, про що Краснянський розповів Радіо Свобода.

– Мене призвали у березні, і я був упевнений, що у складі 72-ї окремої мобільної бригади нас із хлопцями відправлять звільняти Крим, але потрапили ми зразу на Донбас, вже на початку квітня. Мій перший бій і фактично бойове хрещення – 9 травня біля відділку міліції у Маріуполі. Того дня ми намагались визволити від сепаратистів міський відділ міліції, але нам завадили і люди, які усередині засіли, і ззовні – місцеві жителі, які були, м’яко кажучи, налаштовані проти нас. Якщо пошукати в архівах телевізійних новин, можна знайти «літаючу» БМП (бойову машину піхоти – ред.), що на ній ми виїжджали з міста. Витягли тоді полковника з РВВС – і ходу. Якщо чесно, було страшно: ти стоїш без бронежилета, а по тобі з вікон будівлі, забарикадувавшись, стріляють агресивно налаштовані навчені люди, а ти не бачиш, куди стріляти, як діяти.

– Після Маріуполя де ще воювали?

– Потім я не так і довго воював, тому що отримав важке поранення у боях на Савур-Могилі. Якщо казати про ті бої, то найбільше пригадую, як ми десь 16 липня трьома танками відбили атаку сепаратистів, ними Гіркін (російський полковник, екс-ватажок бойовиків на Донбасі Ігор Гіркін (Стрєлков) – ред.) керував. І як би моє життя не склалось, я завжди з гордістю розповідатиму, що ми перемогли тоді Гіркіна! До речі, тоді сепаратисти і російські найманці до наших позицій просувались поступово, от 17 липня у шести кілометрах від нас було збито малайзійський «Боїнг», а вже 18 липня і нас «накрили». Власне, довкола нас супротивник замкнув кільце. Ми опинилися в оточенні.

– А як Вас поранило?

– Мене поранили під час мінометного обстрілу. Три міни поруч «пройшли», а четверта «приземлилась» близенько, перебила мені ноги. Але я лишився живим, а мій побратим Руслан загинув. Далі погано пам’ятаю перебіг подій, пізніше хлопці розповідали, що витягнути мене змогли тільки після обстрілу. Доки мене везли до шпиталю, я співав гімн України, щоб не втратити свідомість. Після операції впав у кому, а коли отямився, виявилось, що лікарі ампутували праву ногу, а ліва – у вкрай важкому стані. Реально мені повернули можливість не просто рухатись, а й ходити лікарі у Німеччині, я провів 14 місяців у клініці в Кобленці.

– Яким чином німецькі спеціалісти Вас поставили на ноги, у прямому розумінні слова?

– Німці наростили 8 сантиметрів кістки на лівій нозі і зайнялись протезуванням правої ноги.

І лікування «по-німецьки» відбувалось дуже чітко: потрібні певні ліки – раз, і медсестра приносить ліки. Для подолання запалення мозку, яке мені діагностували, потрібні якісь супер-антибіотики, яких немає у ФРН, – моментально іде запит і мій лікар замовляє їх в Іспанії та Італії виробникам. Антибіотики швидко прибули і мені провели курс лікування ними. Фізіотерапія призначена на таку-то годину – отже, процедури і вправи розпочинаєш секунда в секунду. Мені пощастило також познайомитися з тамтешніми українцями, які мене підтримували всі ті місяці, що я був у Кобленці. Це ті українці, котрі збирають і передають гуманітарну допомогу для українських військових шпиталів, для українських бійців на передову.

– А чи можливо, на Вашу думку, наблизити рівень життя в Україні до німецького?

– Так! Я ще під час війни, коли спілкувався з побратимами, і пізніше у Німеччині зрозумів: ми в Україні маємо ресурс для розвитку, українці мають бажання змінювати життя на краще. Але для цього треба здолати «совок», отой психологічний «СРСР», який «застряг» у людей в головах. Думаю, зараз найважливіше – зрубати коріння цього «совка», усього старого, що нас тримає і не дає змоги просуватися вперед. Я не жив у Радянському Союзі, я 1990 року народження, але татко мій народився 1947 року, то він мені казав: «Нічого хорошого у Союзі не було». А якщо люди сумують за дешевою ковбасою, ну то ж не у дешевій ковбасі щастя! Скільки мільйонів українців загинули у Голодомор? Скількох депортували до Сибіру? Люди, ви хочете повторення?

– Як реагує українська спільнота на Вас, на людей з паличками у руках або на милицях?

– На жаль, в українському суспільстві багато людей живуть так, ніби війни немає, а війна насправді точиться надалі.

Я знаю, що війна мене змінила, змінила моє життя і що я не буду кухарем (ну хіба що коханій готуватиму щось смачненьке і каву в ліжко подаватиму). Як закінчу лікування, буду вчитись на реабілітолога, щоб допомагати хлопцям на протезах ходити, точніше – ходити правильно. З власного досвіду знаю, що то тяжка праця. Що на протезах вчитися ходити дуже нелегко. Я сам, до речі, неправильно спершу ходив, довелось лікарям у львівському реабілітаційному центрі мене перевчати. Вкрай тяжко, боляче то відбувалось, але я перевчився. І тепер я знаю, яка то важка праця, і знаю, як людині на протезі розповісти і роз’яснити, тож цим буду займатись у повоєнному житті.

– Ваш військовий позивний – «Масік», звідки він з’явився?

– Ну, Ви ж бачите, я «низенький» і «худенький» – під 2 метри зріст, та і вагою природа не обділила, а зайві кілограми «спалюю» фізичними вправами.